Чи насправді Українська ГТС залишиться українською…
Закон було прийнято абсолютним мінімумом голосів 228 – при 226 необхідних, що говорить про те, що майже половина українців (якщо брати за аналогією довіри депутатам діяти від імені громадян держави), не поділяють таку думку Українського парламенту, і це може викликати певні «непорозуміння» у будь-який час, як всередині самої ВРУ, так і в державі взагалі. Голосування в залі під тиском: «Хто не голосує той...» не найкращий спосіб демократії, і це може проявитися в цілому в суспільстві у будь-який час.
Що ж стосується суті прийнятого Закону, то він, у першу чергу, спрямований на реформування «системи управління єдиною ГТС України».
Перше, на що необхідно звернути увагу, так це на те, що ГТС не підлягає приватизації.
Друге, відповідно до прийнятих між першим та другим читанням поправок, газотранспортна система може бути передана в управління лише за згодою парламенту.
«Українська ГТС залишається на 100% державною власністю», - заявив під час обговорення змін, які були внесені до закону при підготовці до другого читання Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк.
Хоча, з тексту самого Закону випливає дещо інше, а саме: ГТС може бути передана в «управління операторській компанії» (не резиденту), але контролюватиметься виключно українською державою, якій буде належати 51%, а 49% можуть отримати ЄС або США.
Хоча «управління» і «власність» це різні речи, але все ж тут є питання щодо того, як наша сторона буде «зацікавлювати» інвестора, при передач йому ГТС в «управління»? На «підставі» чого буде зацікавлений інвестор?
Які матиме гарантії того, що вкладені ним кошти будуть працювати на нього, і завтра держава, після чергової «революції» не змінить бачення ситуації, і не заявить: «Пішли геть!».
Сьогодні одна ідея, одна мета, а завтра все може змінитися. То ж, під які гарантії як не власності, будуть вкладати гроші інвестори? Можливо ми все ж маємо «публічну» гру слів і не більше?
«Мета закону – це мати ЄС і США як операторів української газотранспортної системи, де Україна контролює компанію і де власність на українську ГТС і українські газосховища залишаються за українською державою», - зазначив Прем'єр.
З точки зору державності – логічно: я так хочу (а може «вони так хочуть»?). А з точки зору інвесторів – ні. У чому гарантії? Або нам чогось недомовляють, або просто дурять, або блефують – малюючи райдужні картинки, напередодні виборів... Щось тут не збігається...
Крім того, у другому читанні до проекту було додано пункт відповідно до якого, під час проведення конкурсу на управління, компанія, яка не є резидентом України, а створена та діє на території ЄС або США, має обов'язково відкрито повідомити всю «закриту» інформацію про структуру всієї своєї власності (т.т. покази все, що є у її власності) та назвати всіх своїх бенефіціарів (т.т. тих фізичних та юридичних осіб, які є власникам даної компанії). І кожні 5 років звітувати у т.ч. й у ВРУ.
А ще Закон визначає, що у разі якщо компанія після того, як виграє відповідний конкурс захоче змінити власника, або власників, то вона повинна буде це узгоджувати із українською сторону, і здійснювати це тільки у тому випадку, якщо на це дасть згоду українська сторона(?!). Це, на думку Прем'єра, унеможливить те, що: «...виграє компанія резидент ЄС, а потім зміниться структура власності, і під лейбою ЄС може бути власність наприклад країни-агресора».
Здається мені, що така фабула ще більше поглиблює політичну кризу, яка є в Україні. Закон апріорі обмежує, навіть теоретично те, що у відкритому конкурсі, який Українська держава оголосить на залучення інвесторів щодо модернізації і експлуатації ГТС можуть брати участь якісь інші країни окрім ЄС та США. Чому?
Зі змісту Закону випливає, що участь у публічному конкурсі матимуть змогу брати лише компанії країн членів ЄС (які відповідно сертифіковані), або США. Для будь-яких інших компаній шлях на конкурс закрито. Чому саме так? Чому ми ставимо себе у досить обмежені рамки? Кому це вигідно? Невже Україні? Ну, добре з Росією сьогодні стосунки не найгарніші.
Але ж, це не говорить про те, що ми розійшлися з усім російським народом, і що завтра, коли там зміниться влада, люди не будуть готові з нами працювати. І ми чомусь забули, що Путін та ті, хто працюють на нього, це не вся Росія, це не всі росіяни. Добре залишимо Росію...
А чому ми завідома ставимо себе у ситуацію, що ми відмовимося скажімо від інвестицій з боку Кореї, чи Японії, чи Китаю або Тайваню? Чому ми відрізаємо себе від іншого світу? На користь кому такі зміни?
І це при тому, що ми змушені констатувати, що ні сьогодні, ні вчора не спостерігали черги з інвесторів, які б були зацікавлені вкладати гроші у модернізацію Української ГТС ні є ЄС ні з США. Той же Яценюк заявив, що такі вимоги: «... навантажують проект... але ми маємо зробити кроки, щоб... ЄС був зацікавлений у збільшені транзиту газу через Україну, і відповідно ми заробляли більше коштів».
Бажання заробляти цілком нормальне, але й там не дурні сидять і розуміють, що уразі того, якщо вони вкладатимуть шалені кошти, то й мати за це повинні щось більш суттєве, ніж 49% пакету «просто» управління...
Знову таки, з точки зору держави – наша власність начебто певними чином захищена...
Втім, в ситуації що складається, немає відповіді на одне, але дуже суттєве питання: а що буде, якщо Росія відмовиться від поставок газу саме Українською ГТС?
Я думаю, що таке питання ставив не тільки я, тому що з цього приводу Прем'єр заявив таке: «Щоб ЄС був послідовним, якщо ми разом і підписали угоду про асоціацію, це означає, що ми допомагаємо один одному і не будуємо Південний потік, який будується виключно проти України».
Так, думка слушна, але це не більше ніж думка і бажання Українського Прем'єра. А що буде, якщо у Європі порахують, що такі умови занадто жорсткі, і ми диктуємо там, де можемо хіба що просити? Адже ми не те що не члени ЄС, ми навіть не ратифікували пакет документів «про наміри», а вже говоримо з Європою чи не мовою ультиматумів...
Цікаво, така риторика, яку озвучує зараз у Парламенті Прем'єр призначається і для Європи також, чи це виключні заяви для «внутрішнього користування», аби заспокоїти внутрішнього користувача – українця, а точніше потенційного виборця, на «виховання» якого зараз працюють всі політичні інституції держави, а для Європи звучать зовсім інші обіцянки, які озвучуються у зовсім іншій тональності?
Цікаво було б дізнатися правду: ми видаємо бажане за дійсне, чи дійсно переконані у власній омані? Що тут: тонка гра на випередження, чи груба фальш з розрахунку, що чим більша неправда, тим простіше у неї вірять маси?
Сергій ОСОЛОДКІН
