Шляхи Європейської інтеграції. Стежина друга: пошукова…
Для когось це можливість збагатити власний гаманець за рахунок «дурних грошей з ЄС», а для когось – реальний шлях виходу з кризи.
У матеріалі «Шляхи європейської інтеграції. Стежина перша: подорожня» я почав розповідь про те, що у рамках Проекту ЄС «Підтримка Представництва ЄС в Україні в його медіа-активності», у темі «Європейська Україна: інсайти та ідеї 2018» ГО «Інтерньюз-Україна» запропонувало журналістам здійснити подорожі до різних міст України. Перша була до Ужгорода.
ДОВІДКА. ГО «Інтерньюз-Україна» одна найбільших ГО України, яка у продовж 17 років роботи в сфері медіа, незмінно демонструє лідерство й інноваційний підхід у реалізації проектів, спрямованих на підтримку вільних, незалежних та успішних медіа в Україні.
Сьогодні я розповім вам про Ужгородське підприємство, яке завдяки зв'язкам з європейцями змогло не тільки встати на ноги, поступово проводить модернізацію, але й має реальні перспективи розвитку.
Не збираюся нікого агітувати «за» чи «проти»; не буду розвішувати ярлики, а тим більше скандувати гасла. Просто приклад, як підприємство до якого не було та й зараз немає ніякого діла державі, завдяки співпраці з країнами ЄС живе, працює і розвивається. Не все так, як хотіли. Не все, що задумано втілено у життя, але, якби співпраці не було, то не було б взагалі про що говорити.
Є в Ужгороді «Учбово-виробниче підприємство № 2» Українського товариства глухих, на якому колись працювали до 700 працівників. Свого часу тут шили банальні рукавиці і трохи верхнього одягу. Підприємство було успішним: всі отримували зарплату... не захмарну, але на життя вистачало. Втім, забув сказати, що було це давно, ну, дуже давно... За тих часів, про які говорити нині добре не модно – «Радянські» вони називалися.
Після набуття Незалежності підприємство почало занепадати. На нього все менше звертали уваги, там ставало все менше працюючих. Перспектива була неприглядна: зупинка.
При цьому слід наголосити, що історія розвитку швейної справи в Ужгороді, тісно сплелася з історією освіти краю та працевлаштуванням людей з слуховими вадами, їх коріння сягають 1904 року, коли в Ужгороді: «... за клопотанням єпископа Йожефа Бенке і лікаря Андрія Новака, військові казарми ім. Франца Йозефа передали місту – заради створення навчального закладу для глухонімих дітей».
Наприкінці 70-х минулого століття тут працювало 178 осіб з порушеннями слуху, а підприємство було одним з лідерів швейного виробництва на Закарпатті. «Було» - поки не сплило... Фабрика занепадала. Замовлень ставало дедалі менше, техніка старіла, псувалася. Коштів не було навіть на те, аби відремонтувати приміщення.
Як зазначав директор Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Андрій Воробець, у Фонді вбачають як один з напрямків співпраці з цим підприємством – фінансову допомогу. Два роки тому Фонд надав підприємству: «...безповоротну фінансову допомогу у сумі півмільйона гривень на технічне переоснащення виробництва та створення нових робочих місць». А за два роки перед тим завдяки підтримці Фонду в одному з цехів було замінено вікна, що дало можливість заощаджувати кошти на опаленні та створити кращі умови для працюючих.
Основний рух щодо виходу з глобального занепаду на підприємстві розпочали у 2010 році, коли його директором стала Наталія Марценюк, яка відверто зізналася журналістами: «... коли призначили на посаду й сама не вірила, що вдасться відродити фабрику».
Якими були шляхи відродження? Як шукали партнерів? Як розвивалися? Якими були перші кроки? На всі ці питання Наталія Марценюк відповідала прямо, відверто, щиро ділиться секретами успіху: «По-перше, приміщення перебувало у жахливому стані: вікна випадали, холодно. По-друге, необхідна була модернізація, нове устаткування. Ще була проблема з працівниками – на той час вони нічого, крім спецодягу шити не вміли. А щоб найняти спеціалістів, треба гроші, яких, зрозуміло, у збиткового підприємства не було. Тоді я й почала шукати партнерів, які б могли допомогти».
Стали у нагоді досвід та зв'язки, які були напрацьовані у попередні роки (перед тим як очолити це підприємство Наталія Марценюк працювала на найбільшому швейному підприємстві в області) щодо співпраці з іноземцями. Ставку зробили на європейських партнерів. Почали з того, що, як зізнається Наталія Марценюк: «Я телефонувала одному зі знайомих партнерів і просила його дати нам якесь замовлення. Вони погодилися і ми почали відроджувати швейне виробництво».
Так, директорка доклала чимало зусиль аби фабрика почала співпрацювати з європейськими фірмами. Але, там задурно гроші не дають. Якість – ось головна застава отримання замовлень. Аби шити якісні товари – потрібні якісні машинки. Саме тут і надав допомогу Фонд соціального захисту інвалідів – виділив кошти придбання нового обладнання. Нажаль грошей вистачило лише для того, аби придбати швейні машинки виробництва Китаю, а на них європейську якість не зістрочити, і все ж, це дало можливість почати виробляти продукцію більш високого гатунку ніж рукавиці. «...Ми отримали перші замовлення від шведських партнерів, – розповідає директор. – Це був модельний одяг, жіночі штани складних конструкцій. Також мали замовлення від німецьких бутіків. Із Франції, Італії були замовлення на білизну, а із Польщі – на сукні. Багато працювали з словацькими фірмами, шили для них медичний та спецодяг. Шили форму для військових Голландії. Піджаки для німців. Здебільшого, це був формений одяг».
Потрохи підприємство стало працювати одразу з кількома Європейськими партнерами. Якщо 8 років тому підприємство шукало замовників, то сьогодні вони самі пропонують контракти, конкуруючи один з одним.
Коли справи пішли вгору вдалося закупити ще одну лінію устаткування – новітні швейні машини з комп'ютерним програмним забезпеченням. Фабрика отримала змогу виконувати більший обсяг замовлень.
Здавалося, якщо все так добре, то чому підприємство не розвивається? Чому не розширюється? Розширювати виробництво можна, цехи розраховані на роботу в них 700 осіб, а завдяки співпраці з європейцями можна отримати ще більше замовлень. То, чому ж не набирають людей? Відповідь проста: не вистачає робочих рук. «Катастрофічно не вистачає швачок, адже в місті є ще кілька крупних швейних підприємств. Наразі ми платимо нашим швачкам в середньому 5000 грн. зарплати, але за кордоном зарплати значно вищі й багато швачок їдуть туди», – констатує Наталія Марценюк.
Не слід забувати, що від центра міста до кордону всього лише 2 кілометри. Кваліфіковані кадри «там» отримують більше, ніж замовники платять підприємству «тут». Як каже директорка – вона й рада б розширювати виробництво, але немає з ким, а європейці суворо питають за якість.
Як каже Наталія Марценюк, наразі підприємство очікує 800 тисяч гривень з того ж таки Фонду соціальної допомоги інвалідам, що дасть змогу закупити ще більш нове обладнання і привести до ладу деякі приміщення.
Сьогодні Ужгородське учбово-виробниче підприємство № 2 є одним з кращих не тільки в Україні, а й у Європі, звідки отримало сертифікати якості.
Вже п'ять років фабрика шиє на замовлення шведської фірми «Baltic» рятівні жилети. Кожного місяця життєво необхідних речей з конвеєрів підприємства сходить 6 – 8 тисяч одиниць. Цього року контракт подовжили ще на три роки.
Не слід навіть думати, що рятувальні жилети це щось другорядне. Це дуже відповідальне замовлення. «Ми шиємо жилети для всіх вікових категорій, навіть для немовлят, – розповідає керівник. – Однак, якщо на звичайному одязі ми вказуємо розмір, то на жилетах пишеться вага. Робимо жилети навіть для домашніх улюбленців: кішок і собак».
Вся готова продукція проходить відповідний контроль якості – перевіряють всі елементи, усі шви, адже від їх якості залежить життя. Вироби ужгородців розміщено у європейському каталозі, а не так давно комбінат отримав зі Швеції диплом-подяку за вклад у порятунок людей на воді.
І хоча 90% продукції підприємства йде на експорт та тут ніколи не відмовляють «своїм». Саме тут шили одяг для юних залізничників Ужгородської дитячої залізниці, формений одяг для рятувальників, бійців спецзагону, фірмовий одяг для одного з супермаркетів. «Два роки тому допомагали у пошитті різних речей для бійців зі 128 бригади, також для тяжкопоранених. Тоді було літо – виготовляли шорти, нижню білизну».
Не секрет, що українські підприємства почали виходити на європейський ринок задовго до підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом та нині працювати із закордонними партнерами стало легше. Якщо раніше українці шукали європейців, то сьогодні євробренди самі пропонують контракти.
Аби утриматися на ринку потрібно і отримувати найкращих замовників, і тримати рівень власного виробництва – дбати про технічне оснащення та кваліфікацію працівників.
Зараз на підприємстві 95 працівників, з яких 60% це ті, хто не чує, або чує погано. Завдячуючи тому, що фабрика працює з європейськими замовниками підприємство стало рентабельним. Після вступу в дію Угоди про співпрацю керівник підприємства відчула, що працювати з Євросоюзом стало легше: замовників стало більше, а бюрократичних припонів менше.
Так живуть і працюють у маленькому містечку Ужгороді, що розташоване на західному кордоні нашої держави. А чому в нашій області, в нашому місті немає такої активності? Невже ми гірше? Невже у нас немає мізків?
Зверніть увагу: за даними Державної служби статистики, експорт України у 2016 році склав 44,8 мільярда доларів. А за даними заступниці міністра економічного розвитку і торгівлі України Наталії Микольської «...у 2017 році експорт товарів і послуг України зріс на 16% і склав 52,3 мільярда доларів. Збільшення відбулося по всіх галузях промисловості. Головні напрямки експорту: ЄС, Росії, США, Туреччина та Китай».
«Європейський союз – основний торговельний партнер України. Експорт товарів і послуг до ЄС за 2017 рік склав 20 мільярдів доларів США і зріс на 26,7% у порівнянні з 2016 роком. Питома вага ЄС в експорті товарів і послуг за 2017 рік склала 37,6% від загального обсягу зовнішньої торгівлі України», – зазначила Микольська.
Звичайно ж, що цьому сприяє й угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, яка вступила в силу з 1 вересня минулого року, тоді як з 1 січня 2016 року вже застосовувалася торгова частина угоди щодо поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Крім того, у НБУ заявили, що українські продукти почали «завалювати» ринки ЄС і сьогодні Україна тримає майже 60% світового ринку соняшникової олії. Тим більше незрозуміло: де ж тут місце Херсонщини, яка, як відомо, є авангардом у виробництві ряду товарів агропромислового ринку? Чому ми не можемо похвалитися тим, що у нас «не вистачає робочих рук» і що «європейські фірми стоять у черзі до співпраці з нашими товаровиробниками»?
Хто знає правильну відповідь?
Хвалилися в Ужгороді й тим, що завдяки співпраці з Європою вони отримали можливість покращити життєві умови пересічних городян через розбудову ОСМД. Втім, це тема іншої розповіді.
Сергій ОСОЛОДКІН
