Хто ж керує нашою державою?

Більш актуальної теми ніж припинення збройного конфлікту на Сході України й шукати годі. Мабуть немає в державі жодної люди (яка має здоровий глузд), яка б не прагнула того, щоб на Сході в решіт-решт припинилося збройне протистояння між бандитами та тими, хто бере участь у антитерористичній операції. Офіційно Україна війну не оголошувала, а тому використовувати термін «війна» юридично неправильно.

Ми маємо з одного боку бандитські формування, які намагаються всіма доступними їм засобами захопити частину території суверенної держави, з іншого боку є офіційні юридичні органи, які ведуть з ними боротьбу. Ті, хто мають юридичний статус – мають право використовувати зброю. Всі інші є бандитами, проти яких і веде відповідну операцію наша держава.

Немає будь-якого сенсу переповідати історію конфлікту. І тільки Історія дасть відповідь, хто був правий, а хто ні. Розбиратися зараз, по гарячих слідах, це знову роздмухувати полум'я протистояння. Всі ми, із завмиранням серця слідкували за тим, як керівництво держави шукало шляхи виходу із кризової ситуації. Добре це чи погано у них виходило? Судити нам з вами. Ми, громадяни цієї держави, і маємо право давати оцінки.

Зовсім невипадково сьогодні йде розмова про те, що бездарність окремих керівників, які приходять до влади в Україні починаючи з весни 2014 року, і є причиною того, що ми не тільки втратили Крим, але й отримали вибухову ситуацію на Сході. Якби Турчинов, Яценюк, а потім й Порошенко мали б більше хтось розуму, а хтось бажання, то й конфлікту не було б зовсім?

А можливо їм не вистачило політичної волі та елементарного характеру для того, аби не припустити того, що сталося. Конфлікт виник не на пустому місці. І причина його криється не тільки у особистостях, які пішли з керівництва державою, але й у тих, хто прийшов.

Сподіваюся, що після того, як конфлікт залагодять, і через якийсь час все вгамується і політики, і юристи займуться розв'язанням питання – хто винен у тому, що за рік держава втратила сотні своїх громадян, які загинули у практично мирний час (війна ж не була оголошена) та понесла мільярдні втрати у грошах.

Так, у цій історії існує зовнішній фактор. І тут повинна бути відповідна оцінка, не тільки політична, але й юридична. Переконаний, що Гаазький трибунал ще повинен з цього питання сказати своє слово.

Хто винен у тому, що з території сусідньої держави для бандитських формувань надходила зброя та людські ресурси? Всі заяви Росії (суто держави, а не людей), про те, що вона не бере участь у збройному конфлікті розбиваються об елементарну річ – яким чином все це потрапляє на нашу територію? Через кордон. Хто його охороняє з того боку? Російські військові – прикордонники. Як вони допускають, що через кордон на суміжну територію потрапляє зброя та люди? Хто їх поставляє, питання зараз не стоїть. Питання елементарне – хто її пропускає. Отже, самим фактом пропуску всіє цієї навали сусідня держава вже порушила принципи добросусідства.

Якщо у суді буде доведено, що збройні сили Росії брали участь у конфлікті на території суверенної держави, то це вже зовсім інша стаття. Але й це питання до Міжнародного військового трибуналу.

Поки давайте поговоримо про наші питання – внутрішньодержавні. Те, що у нас сформувалася «партія війни», то це вже ні для кого не секрет. Чим ще, як не особистою зацікавленістю окремих осіб у веденні дій пов'язаних із зброєю, можна виправдовувати всі ті «мінуси» і «помилки», які були здійснені за весь час збройного конфлікту? Як могло статися таке, що ті, хто повинен відповідати за надійну оборону держави, виявилися тими, хто її підривав? Поки це тільки загальні заяви. Тільки слова політиків, експертів, окремих громадян.

Я переконаний, що з цього приводу повинно бути проведене окреме розслідування, у результаті якого до відповідальності повинні бути притягнуті всі винні від «завгоспа» прапорщика, до Верховного головнокомандувача (за роки Незалежності їх було 4). От тільки питання, чи допустить «партія війни» таке розслідування сьогодні? Чи його слід чекати через 10 – 20 років? Хочу вірити, що відповідь, якщо не ми, то наші онуки та дізнаються. Головне щоб за вчинене настала відповідальність (бодай історична).

Поки сьогодні ми публічно караємо тільки тих, хто є політичними супротивниками. Відкриваємо справи проти тих, хто «воював» з «майданцями». Так, це повинно бути. Так, ті хто вчиняв злочин проти людей, хто вбивав невинних громадян повинні бути покарані. Справи із залученням міжнародних експертів (щодо доведення провини), треба довести до суду. Але судити тих, хто винен на ділі, а не тих «кого призначать винними» ще до того, як справа потрапить у суд.

Тут виникає питання до наших «Борців за справедливість». Чому сьогодні на особливому контролі тільки справи тих, хто «вбивав» на Майдані? А де розгляд справ тих, хто «вбив» за всі 24 роки Незалежності України сотні громадян у відділках міліції та прокуратурі? Де справи проти тих, хто знищував чужий бізнес за ради власної вигоди? Де справи проти тих, хто розкрадав майно, яке залишилося у держави після розпаду Радянського Союзу? Де справи проти тих, хто в одну ніч ставав міліонером? Де справи проти тих, хто й сьогодні за рік заробляє мільйонні статки, коли більша частина держави жебракує?

Будемо розслідувати все, чи тільки те, що буде відволікати увагу від «головних гравців»?

Вам цікаво чому тільки три банки, у той момент коли було закрито понад 40, отримали прибутки? Почитайте, цікава інформація.

Чи будуть колись розслідувати те, як сталося так, що Янукович, його родина, наближені до них особи разом із статками зникли з України? Хто у цьому винен? Знову «папереднікі», чи «свої» не при справах? Проти них відкривати провадження неможна, їх треба відпускати, інакше, як заявив нардеп від Херсонщини Андрій Гордеєв з «Блоку Петра Порошенко» тоді: «... розпадеться Коаліція». Свої – своїх не чіпляють. Що ж тоді змінилося?

Втім, повернемося до теми «збройного конфлікту». Вся країна із нетерпінням чекала головного рішення, яке приймала «нормандська четвірка» у Мінську – коли припиниться стрілянина? Була надія, було сподівання. Була й невіра у те, що всі сторони конфлікту (на карті стоять мільярди доларів) припинять збройне протистояння, і ми нарешті зможемо перевести подих, і зупинивши подальші смерті – з'ясовувати ситуацію.

Скільки можна говорити? Стільки, скільки потрібно! Головне зупинити кровопролиття! Головне зберегти життя громадян України! А тому, коли Президент (до його особистості можна ставитися як завгодно, але він Президент країни), заявив про те, з 00.00, 15 лютого, фактично через рік після початку кровопролиття у Києві, буде припинено вогонь... країна зітхнула із полегшенням: «Нарешті!». Як з'ясувалося, далеко не вся... Деякі особи не тільки дозволили собі не просто поставити під сумнів рішення Президента, а фактично висловили йому ультиматум, заявивши, що все що підписав Порошенко не більше ніж туалетний папір, і що вони будуть продовжувати вести «військові дії»(?). Це що, робота на агресора, на бандитів для того, аби дати їм шляхи ухилитися від підписаної Угоди?.. Чи це, саме те, чого й чекали на тому боці? Чи це саме те, за що й заплатила «партія війни»?

Нонсенс! Верховний головнокомандувач, видає наказ про припинення вогню, а керівник незаконного формування (де юре той самий бандит) «Провідник Військово-політичного руху «Правий сектор» Дмитро Ярош», як він сам себе називає, висуває не тільки Президенту, а й фактично всій країні ультиматум: «ПС вважає, що будь-які домовленості з проросійськими терористами не мають жодної юридичної сили, протирічать існуючій Конституції України, а отже їх виконання не є обов'язковим для громадян». (В усіх цитатах збережена стилістика та орфографія першоджерела – прим авт.).

Хто такий «Правий сектор»? Це нова Міжнародна організація? Це ООН, НАТО, Світова надструктура? Хто це? Як це розцінювати? Як заклик до перевороту, у якому Ярош вже один раз брав участь (коли у 2014 заявив ультиматум майданівським «лідерам»: Яценюк-Турчинов-Кличко). Хто доручав Ярошу дезавуювати підпис Президента нашої країни?

Далі більше: «У випадку, якщо ЗСУ отримають наказ на відвід важкої техніки та артилерії і невідкриття вогню, ДУК ПС залишає за собою право продовжити активні бойові дії згідно власних оперативних планів, до повного звільнення українських земель від російської окупації».

А це вже прямі заклики до ведення військових дій на території держави із застосування зброї. Це входить у протиріччя із усіма можливими законами України. Чи можливо таке? Хто дав право окремому громадянину діяти усупереч рішенням Президента та цинічно попирати законодавство? Не подобається те, що підписано у Мінську – виходь на трибуну Верховної Ради України (тим більше тебе туди якимось чином та обрали) – дискутуй. Виходь із зверненнями. Пояснюй свою думку. Але заклики до збройного протистояння? Закликати до непокори?

Де ж наші славні «захисники» суверенітету? Де ж ті, хто закликає до єдності? Де всі ті, хто роздають ярлики «сепаратистам» та «уклоністам»? Де працівники всіх силових відомчих структур, які повинні боротися із тероризмом? СБУ відкриває справи за «натяками» на непокору, за «натяки» не брати участь у мобілізації проти журналіста відкривають справу, а тут неприкритий заклик проти держави і всі мовчать. Де відкрита справа проти Яроша?

Початок було покладено. Далі було продовження. На Першому національному каналі телебачення, у «прямому ефірі» так званий польовий командир, він же народний депутат України Семен Семенченко (про його особу можна більш детально дізнатися тут), заявляє про підтримку Ярошу, і говорить, що його думку поділяють кілька десятків «польових командирів», які готові «встати на захист». Кого? Про який захист може йти мова, якщо Ярош закликає до збройної боротьби на території своєї ж держави, проти самої держави? Це вже колективна непокора! Це військовий заколот!

А от ще «відвертість» від Яроша: «Добровольчий український корпус «Правий сектор» продовжує розгортання своїх бойових та резервних частин і підрозділів, вишкіл і матеріально-технічне забезпечення особового складу; координує свою бойову діяльність з командуванням АТО, бригадами ЗСУ, добровольчими батальйонами МО і МВС. Крім того, ми активно включилися у процес творення Оперативного штабу українського добровольчого руху».

Це що? Ярош має власні війська і намагається їх легалізувати? А що буде якщо йому скажуть: «Дякуємо, ви вільні, держава сама має розбиратися. У тяжку годину допомогли – відпочивайте». Що буде? Він оголосить війну державі, чи тільки тим, хто в обличчя назве його зрадником і бандитом? Чи «Правий сектор» буде використовувати й надалі свою тактику – бандитських нападок на людей?

Не знаю як у всієї держави, а от у Яроша відповідь на це питання є: «У пункті 10-му чергових «мінських домовленостей» йдеться про «розброєння незаконних формувань». Ми сподіваємося, що представники Президента України, працюючи над цими матеріалами, не мали на увазі ДУК ПС та інші «нестатусні» українські підрозділи. Бо, будь-які спроби так званого розброєння українських патріотів будуть дестабілізовувати ситуацію в середині держави та грати на руку Путіну і державі-агресору – Росії. Крім того, всі такі спроби будуть приречені на поразку, бо бійці добровольчих формувань здатні захистити своє право на оборону держави і народу у будь-який спосіб, всіма доцільними методами і засобами».

А це вже неприкритий ультиматум і позиціонування себе як наддержавної структури. Навіщо нам тоді Президент, якщо у нас є Ярош, який краще знає, що саме потрібно всій державі? Про які доцільні «методи» та «засоби» йде мова? Чи не про ті, які були вже відпрацьовані за останні півтора роки?

Ще раз повертаючись до подій з історії кровавого конфлікту в сучасній історії України, нагадаю, як взимку 2013 року саме Ярош став ініціатором нічного походу під стіни ВРУ, коли у неділю, після чергового віче на Майдані очолив невеличку купку людей, які вирушили під стіни ВРУ із ультимативними вимогами. Що саме намагався вимагати пан Ярош від пустої будівлі ВРУ вночі? Чи випадково в руках «активістів» опинилися пляшки із сумішшю («Коктейль Молотова»), яка потім полетіла у міліцію?

Саме ця «ініціатива Яроша» стала початком кривавого протистояння на Грушевського, у районі стадіону ім. Лобановського. На чиє саме замовлення було організовано сутичку? Саме тоді було запалено перші покришки. Саме тоді були перші, поки ще гумові кулі. Саме тоді було зроблено крок за риску «неповернення».

Вже у січні-лютому саме Ярош, висловив категоричний ультиматум щодо неприйняття домовленостей, які були досягнуті «трійкою» у АП Януковича. Якби не категоричність Яроша (власна чи кимось режисована), то хто знає, як би розгорталися події у подальшому. Чи був б Крим? Чи було б кровопролиття і суцільний хаос на Сході? Може хтось тільки шукав привід? І таки отримав його?

Сьогодні пан Ярош чхаючи на авторитет Президента, а отже країни, всієї міжнародної спільноти, звинувачує всіх у тому, що вони діють «не так». «Не так», це як? «Не так», як хоче Ярош, чи ті, хто стоять за його спиною? Може настав час СБУ з'ясувати на кого працює Ярош, і хто саме оплачує його досить вільні заяви? За який кошт утримуються його угрупування, які з'являються по всій країні у тих місцях, де аж шкварчить «заказухою»?

Невже Порошенко стерпить цей ляпас? Невже держава не дасть відповідної оцінки таким заявам?

З того часу, як було розповсюджено заяву Яроша, минуло більше 3 діб, а справи по ньому так й не відкрили. Невже це черговий заколот? Невже державою будуть управляти кілька десятків молодиків, які незаконно тримають у руках зброю?

Якщо так, то тоді питання «Хто у домі господар» суто риторичне...

Сергій ОСОЛОДКІН