Коріння дестабілізації: погляд з Херсонщини

Подивіться тільки на заяви, які лунають з того ж Слов'янська: «Міліція не контролює ситуацію», «Кожної ночі стріляють», «Кожного дня трупи». Як таке могло статися у цивілізованій державі?

Як могло таке статися, у країні, яка знаходиться у центрі Європи, у першій чверті ХХІ століття, що по вулицях міст і сіл вільно розгулюють банд формування, маючи на руках автоматичну зброю, а влада ходить по «закодованому колу»: «заспокоює», «оголошує попередження», «сучить рученьками», «робить страшні очі», і обіцяє «нікого не карати» за те, що «погані хлопці» погралися у війнушки, поклацали зброєю та покидали один в одного гранатами?

Про яку «дієвість» влади можна говорити, якщо вона допускає вже другий силовий сценарій. Перший «зіграли» на початку року, коли представники західних регіонів десятками, а то й сотнями їздили по всій країні: захоплювали будівлі, руйнували пам'ятники, підбурювали, сіяли паніку і ворожнечу.

Ось де «коріння» того, що відбувається в країні сьогодні. Ось де «собака порився». Ось що стало причиною, яку вміло використали ті, хто працює проти єдиної України. Що ми маємо сьогодні на вулицях Сходу? Реакцію на бездіяльність влади у січні – лютому цього року.

Недаремно кажуть: «Той, хто сіяв вітер – збирає буревій». Ось він – «врожай», який «посіяв» Янукович зі своєю командою. Ось вони «плоди» того, що так ретельно доглядали ті, хто прийшов йому на зміну. Ті, хто «замінили» Януковича, фактично продовжили його справу, тільки змінивши напрямки руху: «скинув» попередніх «героїв» – вони призначили «своїх».

Хто винен у безладі?

Не буває так, щоб хтось був «правий», а хтось «більш правіший». Не може бути в країні, яка має населення понад 50 мільйонів громадян, аби всі були однаковими за поглядами, за вподобаннями, за сприйняттям. Ніколи не будуть всі ходили у одностроях; всі, як один, виконували команду «рівняйсь – струнко!»; а тим більше прославляти одного «партійного божка» (у кожного свій).

Той, хто цього не розуміє, або повний дурень, або тримає за дурнів 50 мільйонів українців.

Неможна через 23 роки Незалежності, Вільності і Вольності за 3 місяці загнати всіх у стійло, і приказати «не мукати». Не можна за 3 місяці заставити людей змінити світосприйняття. Не можна за 3 місяці випестувати любов до «містечкових» кумирів. У кожного свої погляди, і не треба нав'язуючи власні ідеали, а тим більше вважати тих, хто думає не так як ти – «ворогом народу».

Для чого існує Центральна влада?

Мабуть не тільки для того, аби розподіляти бюджет та «пиляти» його серед «любих друзів» та «членів родини» (на «сучасній» мові «власників балаклав»). Головне завдання Центральної влади, на мій погляд, полягає у вирішенні питань, які турбують громадян, у такий спосіб, що б це влаштовувало всіх.

Центральна влада повинна бути «над ситуацією», над «окремим регіоном», над «окремою областю», а тим більше над інтересами «окремої купки» політиків чи «спонсорів».

Нажаль Центральна влада, як на мене, саме цього й не демонструє (це стосується не тільки сьогоднішнього дня).
Я не говорю, що все легко й просто, і що рішення лежать на поверхні. Але ті люди, які призначали себе загальнодержавними лідерами, перед тим як це робити, повинні були б чітко усвідомлювати: а чи зможемо? Інакше «Навіщо кукарекати, якщо світанок не настає»?..

«Самопризначенці»

Я не випадково використав термін «самопризначенці». І Яценюк, і Турчинов, у меншій мірі і Тягнибок, і Кличко, і Тимошенко, а тим більше Порошенко, це ті люди, які самі себе призначили «лідерами». Хто їх обирав? Хто за них голосував? Хто приводив їх до влади (у такому форматі)? Яку кількість громадян держави вони представляють?

Якщо за відправну точку розрахунку «довіри» брати скажімо представництво у Верховній Раді, то якщо порахувати партійні відсотки, з якими «Батьківщина», «Свобода» та «УДАР» прийшли у ВРУ, то виходить, що вони «більшовики» (у багатомандатному окрузі вони разом набрали більше голосів ніж КПУ та ПР).

ДОВІДКОВО
Під час минулих виборів до ВРУ за мандати, у загальнодержавному окрузі (пропорційна система), змагалася 21 політична сила, і тільки 5 подолали прохідний бар'єр.

Партія регіонів – 6 116 746 голосів, або 30,00% (від тих, хто взяв участь у голосуванні); ВО «Батьківщина» – 5 209 090 голосів, або 25,54%; Політична партія «УДАР Віталія Кличка» – 2 847 979 голосів, або 13,96%; Комуністична партія України – 2 687 269, або 13,18%; ВО «Свобода» – 2 129 933 голосів, або 10,44%.

РАЗОМ: «Батьківщина», «УДАР» та «Свобода» – 49,94%; ПР та КПУ – 43,18%.

Але, це тільки 50% складу парламенту. Ще 225 депутатів прийшли у Парламент яка мажоритарники, що суттєво змінило картинку «голосового розкладу».

Партія регіонів, за рахунок відомих їй ресурсів, привела у ВРУ більшість своїх «прихильників» саме через мажоритарні округи, що дало їй змогу бути «одноосібним лідером».

І тут ми знову повертаємося до теми, яку постійно піднімають лідери деяких політичних партій, зокрема КПУ Петро Симоненко, про те, що ми повинні відмовитися від мажоритарної системи виборів і перейти до пропорційної (відкриті партійні списки).

Особисто я завжди був прихильником мажоритарної системи, але дивлячись на те, як сьогодні розгортаються події, починаю схилятися до думки, що для України сьогодні все ж більше підходить пропорційна система. Ми ще «не доросли» до справжньої демократії – мажоритарної системи виборів. І все через те, що політики-одноосібники, ну дуже часто, і, ну дуже легко «продаються».

Не буду ідеалізувати – «продажністю» грішать й ті, хто приходить за партійними списками (цей склад Парламенту нам це довів яскраво і наочно – прикладів хоч відбавляй), хоча тут трохи «скромніше», і все ж практично всі фракції (окрім комуністів і свободівців) втратили своїх членів.

У чому коріння зла?

Сьогодні по країні бігають сотні, якщо вже не тисячі «зелених чоловічків», які називають себе по різному: «Самооборонівці», «Майданівці», «Антимайданівці», «Правий сектор», «Білий ведмідь», «Чорна сотня», і хто знає ще як. Вони всі оголошують себе «спасителями» людства, але їх сутність, їх їство зі зміною назви залишається незмінним: як бандита не називай, він все одно залишиться – бандитом.

І не треба під це підводити політику, а тим більше виправдовувати бандитизм «ідеями революції». Яку б політичну силу ці люди не представляли, якщо вони незаконно тримають зброю в руках, вони – бандити, проти яких треба діяти відповідним чином – силовим (якщо людської мови не розуміють).

У чому ж коріння ситуації? Що першопричина? На фоні чого з'являються то «тітушки», то «чоловічки»? На якому «благодатному» ґрунті проросли ці сходи?

Нажаль на елементарному: по-перше, на не бажанні ані слухати, ані чути один одного; по-друге, на правовому нігілізмі: подавляюча більшість населення України навіть не знає значення термінів якими кидаються політики праворуч та ліворуч розгойдуючи все більше й більше і так не стабільну ситуацію: «сепаратизм», «федералізація», «конфедерація», «референдум»...

Шановні читачі, запитайте у себе, а ще у ваших друзів, сусідів, товаришів, родичів: всі точно знають абсолютне значення термінів, якими так сміливо користуються?

Перевірте себе

Сепарати?зм (від лат. Separatus – окремий), відділення – політика й практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нової самостійної держави або одержання статусу дуже широкої автономії (індивідуальна воля дії; самостійність).

Сепаратизм веде до порушення суверенітету, єдності й територіальної цілісності держави, принципу непорушності кордонів; може стати джерелом найгостріших міждержавних і міжнаціональних конфліктів.

Серед причин сепаратизму: грубе порушенням прав людини та народів, національних, расових і релігійних груп (меншостей).

Свою роль сепаратизм зіграв у розпаді СРСР, Югославії.

А чи знаєте ви, що «сепаратизм» підрозділяють на два види: релігійний і етнічний, у першому випадку – рух релігійної меншості, в другому – етнічної.

Крім того, сепаратизм також різниться по цілях:
- відділення й створення нової незалежної держави;
- відділення та приєднання до іншої держави;
- одержання більшої автономії при збереженні регіону в складі держави.

Також виділяють види сепаратизму по групах страйкуючих та по висунутим вимогам. Існує 3 типи вимог:
- політичні й економічні вигоди;
- незалежність;
- боротьба корінних народів за права й землю.

Також є поділ на 3 соціальні групи:
«еліт» – обумовленість потребою у владі;
«середні» – національна дискримінація;
«нижчі» – економічні фактори (як правило – розрив у соціальному стані).

Тож, який «сепаратизм» «дає сходи» в Україні? Якщо уважно дослідити ситуацію у державі, то ми з вами дійдемо висновку: «А немає сепаратизму в України!». Все те, що відбувається зараз можна назвати якими завгодно іменами, але тільки не сепаратизмом (звичайно, що окремі його елементи надибати можна, але структурованого варіанту немає).

Чим же тоді займаються деякі «самопроголошені лідери», які галасують з високих трибун, розклеюючи «політичні ярлики»? Вони займають не чим іншим, як політичною боротьбою із конкурентами за голоси виборців.

Чи розуміють «лідери» про що вони говорять? Так, без сумнів! То, чому ж, використовують «заборонені» методи? А у боротьбі за владу всі засоби добрі – головне кінцевий результат.

Федералізація (від лат. Foederatio – об'єднання, союз) – адміністративно-політичний процес та конституційна реформа, які спрямовані на перехід від унітарного державного устрою до федеративного. Також, федералізацією можна назвати процес перетворення конфедерації (союзу суверенних держав) на федерацію. Через такий процес пройшли Сполучені Штати Америки (конфедерацію об'єднали у федерацію).

У федеративній державі, на відміну від унітарної, є дві системи вищих органів влади (федеральні й суб'єктів федерації). Поряд з федеральною конституцією суб'єкти федерації мають право видавати власні нормативні правові акти установчого характеру (наприклад, конституції, статути, основні закони). Вони наділені правом видавати регіональні закони. У суб'єктів федерації нерідко є власний інститут громадянства, столиця, герб й інші елементи конституційно-правового статусу держави, за винятком державного суверенітету.

При цьому суб'єкт федерації не може бути суб'єктом міжнародних відносин, не вийшовши зі складу федерації (сецесії). Суб'єкти федерації можуть мати різні найменування: штати, провінції, області, краї, республіки, землі або федеральні землі тощо.

Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка є міжнародно-правовим союзом суверенних держав.

Загальні риси, які характерні для більшості федеративних держав:
- територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантонів, республік, еміратів, областей тощо;
- у федеративній державі верховна законодавча, виконавча й судова влада належить федеральним державним органам законодавчої, виконавчої й судової влади відповідно;
- компетенція між федерацією і її суб'єктами розмежовується федеральною конституцією;
- у деяких федераціях суб'єкти мають право прийняття власної конституції, мають власні внутрішні вищі законодавчі, виконавчі й судові органі.

У більшості федерацій існує єдине загальнофедеральне громадянство й громадянство суб'єктів федерації – федеральних одиниць (США, Росія).

Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють федеральні державні органі. Вони офіційно представляють федеративну державу в міждержавних стосунках (США, Російська Федерація, ФРН, Бразилія, Індія тощо).

Обов'язковою ознакою федеративности держави вважається двопалатна структура федерального парламенту. Одна палата є органом загальнофедерального представництва, а депутати до її складу обираються з усієї країни. Друга палата покликана представляти інтереси суб'єктів федерації.

По особливостях формування федерації виділяють: територіальні, національні, змішані (комбіновані).

При формуванні територіальних федерацій використовується територіальна географічна ознака (наприклад США, Німеччина), у національних – за національною ознакою (колишні федерації Чехословаччини, Югославії), у змішаних федераціях формування йде по обом ознакам (Росія).

По способу утворення федерації діляться на: договірні та конституційні:

Конституційні федерації часто виникають на базі раніше існуючої унітарної держави (нерідко імперії) (Німеччина, Бразилія, Росія);

Договірні федерації виникають у результаті об'єднання раніше незалежних держав в одну, для чого підписується договір про об'єднання. У такому договорі навіть можуть бути прописані умови входу (Конституції США) і виходу (сецесії) держав зі складу федерації (договір про створення СРСР).

Ступінь централізації: централізовані (Аргентина, Німеччина, Росія), децентралізовані (Швейцарія, США)

Конфедерація – союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах).

США спершу були засновані як конфедерація, підписавши Акт Конфедерації, але пізніше перетворилися на федерацію, ратифікувавши сучасну Конституцію США у 1789 році.

Європейський Союз – конфедерація, оскільки це насамперед економічний союз, який складається з ряду країн, які зберігають свій суверенітет.

Конституція ЄС була ратифікована не усіма суб'єктами ЄС, а деякі розглядали питання виходу з конфедерації. Це головна ознака конфедерації, коли суб'єкт узгоджує, але не завжди виконує загальні умови, враховуючи свої культурно-історичні традиції, особливості господарювання, території.

Якщо уважно дослідити відправні постулати, які наведені вище, то виникає цілком слушне питання: а якими іншими словами можна назвати все те, про що сьогодні щодня заявляє Центральна влада: «розширення прав», «прийняття рішень на місцевому рівні», «обрання керівного складу» и т.п.?

Все це має юридичні ознаки «федеративності», і немає чого тут боятися, і немає в чому звинувачувати політичних опонентів. Хочуть люди на Сході визначати, як їм жити – мають право! Хочуть люди на Заході змінити часовий розклад – Бог у поміч! Хоче Південь самостійно визначати кому й на яких умовах продавати кавуни – хто ж проти!

Звідки ж такий антагонізм? Відповідь думаю і тут не надто складна: «Не ми це запропонували першими, а тому це погано!». Поведінка матрична, зустрічається вже не перший раз. Її яскраві приклади можна знайти у сучасній історії: партії «опоненти» пропонують щось насправді користе, протилежна сторона за це не голосує, або не підтримує. Чому? А щоб опоненти потім не говорили виборцям – «Ми це зробили!». Ну, чи не дурість?

Колабораціоні?зм (від фр. Collaboration – «співробітництво») – термін сучасного політичного лексикону: у широкому сенсі – співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників.

П'ята колона – люди, чиї дії викликають тривогу в країні, а їхні зв'язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу: диверсанти, саботажники, внутрішні вороги.

П'яту колону поділяють на:

- воєнну п'яту колону, що діє безпосередньо під час агресії;

- політичну п'яту колону, яка використовується ворогом безперервно.

Всеукраїнські референдуми – спосіб громадян взяти безпосередню участь в управлінні державою. На референдум можуть виноситися тільки конкретно сформульовані питання, на які можлива відповідь у формі "Так" або "Ні".

Після проголошення Україною незалежності у 1991 році «Всеукраїнські референдуми» проводилися двічі:

у 1991 – щодо незалежності України. У результаті народ України підтримав вихід зі СРСР і державотворення;

у 2000 – із приводу внесення змін у Конституцію України (із чотирьох питань, винесених на референдум, не імплементовано жодного).

Конституція України:

ст. 38: «Громадяни мають право брати участь... у всеукраїнському та місцевих референдумах...»

ст. 69: «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії»

ст. 72: «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України...

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області».

ст. 73 виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Сподіваюся, що деякі терміні, значення яких ви оновили у свої пам'яті, більше не будуть вводити вас у оману, і не дадуть можливості окремим політиканам маніпулювати вашим розумом у вигідному для них напрямку.

Що ж стосується нашої Центральної влади, то мабуть не випадково про неї одразу говорили, що це люди, які прийшли на не тривалий час, і які покликані стабілізувати ситуацію, але ні як її не покращити.

Не знаю, як там зі «стабілізацією», а от з «дестабілізацією» у Центральної влади все в порядку...

Сергій Осолодкін