Кому в Херсоні заважають «ліві»
Інцидент, який не так давно трапився у Херсоні з головою партії «Союз лівих сил» Василем Волгою, якого намагалися знову побити,наштовхнув на цілком логічне питання: кому ж у місті заважають «ліві»? Й не тільки у Херсоні, а й в Україні в цілому?
Після того, як в Україні було заборонено Комуністичну партію України (КПУ), яка в останній час була єдиним активним представником лівого руху на території держави, «звільнилася» ціла електоральна ніша, тоді як прихильність електорату лівим поглядам, не дивлячись на заборону окремої партії, заборонити неможливо.
Більшість і пересічних громадян, і тих, хто «забороняє», не розуміється на політиці. Чомусь вважається, що лівий рух, це – Комуністична партія. Це не так. Як ніхто не зможе заборонити закони природи (коли в одному місці щось зникає, то у іншому щось з'являється), так і у політиці: зникає одна партія – з'являється інша.
Партії можна дуже грубо поділити на дві категорії: «провладні» й «опозиційні», які, у свою чергу, діляться за напрямками: «опозиція» до діючої влади та «опозиція» до внутрішніх конкурентів (кілька партій на одному електоральному полі).
Ці дві «опозиції» жили й будуть жити. Їх існування цілком логічне. «Опозиція» до діючої влади – покликана слідкувати за тим, аби влада працювала; «опозиція» до конкурентів – спонукає працювати краще.
Лейбористи, демократи, праві, ліві, консерватори, неоконсерватори, ліберали, комуністи (заборонені в Україні), сьогодні це не просто рухи, це течії: які мають кілька класичних ознак: «Політичні ідеали» (розкривають бачення подальшого політичного устрою суспільства); «Політичні гасла» (доносять загалу в простій формі перспективи, які стануться у результаті діяльності партії); «Політичні програми» («плани дій», які пропонує політична сила, які здійсняться у наслідок її політичної діяльності).
На теренах сучасної України партії «комуністичного» спрямування заборонені. Та чи заборонено ліву ідею? Чи тотожні терміни «комунізм» і «лівий рух»? Ні, і саме про це забувають наші «горе-політки», коли всіх лівих називають «комуністами» і намагаються «закрити». «Лівий рух» значно ширше і глибше вузького поняття «комунізм». Говоритимемо про «лівий рух».
Зверніть увагу, всі українські партії йдуть на вибори з гаслами, які характерні «лівому руху»: соціальна рівність; справедливість; кожен отримує те, що заробив; рівність прав і свобод тощо.
Чому частина партій, яка представлена у Парламенті (влада), хоче бути й у «публічній опозиції», й приймати рішення (впливати на політичне та економічне життя країни? Зручна позиція: «ми – не при владі» (не несемо відповідальності за те, що відбувається); «ми – приймаємо рішення» (голосуємо, як вигідно нам). Т.т., це говорить про те, що у нас немає «класичної» опозиції, яка стоїть «над владою» і контролює її.
Майже всі парламентські партії, пришли у Раду внаслідок т.з. «Революції гідності». Аби не плутатися у термінах, заглянемо у «Академічний тлумачний словник української мови», і дізнаємося, що «РЕВОЛЮ́ЦІЯ», це «Докорінний переворот у житті суспільства, який призводить до ліквідації віджилого суспільного ладу і утвердження нового, прогресивного».
Чи стався в Україні «докорінний переворот»? Думаю, тут буде багато думок, але всі вони зведуться до двох висновків: «Так, стався», «Ні, не стався» (з десятками прикладів «за» і «проти»).
Якщо судити за тим, як стала «жити» держава, як «працює» економіка, як «розквітає» народ, то можна сміливо говорити: «Докорінні зміни сталися». Але, у який бік? Залишимо суперечки щодо того, хто виграв. Ми говоримо про політичні рухи.
Для того, аби знайти підтвердження, що, в принципі, існує тільки два політичних напрямки, слід зголоситися, що в Україні є тільки два типи партій: «олігархічні» (народилися і утримуються за рахунок багатих людей) і «ліві» (мають ідею, менш «розкручені», не мають «грошових мішків»).
Але й ті й інші, у боротьбі за народ, використовують «однотипні ліві» гасла: «покращення життя», «зняття економічного навантаження», «зміна соціальних умов», т.т. «соціальна справедливість». Говорять всі. Хто втілює у життя?
«Олігархічні» партії забувають обіцянки одразу після того, як приходять у владу (до наступного «виборчого сезону»). «Ліві» – не можуть виконувати, бо не мають «більшості» голосів...
А що ж виборці? «Електорат» як був, так і залишається інфантильним. На вибори активно ходять тільки люди старшого віку (активний соціальний прошарок), які продовжують вірити політикам. Вони голосують та чи відповідають дійсності результати їх волевиявлення?
Існує безліч технологій, які використовують для того, аби «підправити» результат на користь «замовника»: підкуп, залякування, підтасовка, шантаж, фальсифікація...
Чому? Тому, що самі громадяни на це йдуть. Якби вони не «продавалися» (підкуп), або не «здавалися» (погрози), то все було б по-іншому. Народ зневірившись у тому, що можна все змінити – перестав ходити на вибори (чим відкрив можливість фальсифікацій). Хто винен? Риторичне питання.
Чи можна все змінити? Так. Рецептів безліч, але всі їх можна звести у дві категорії: «не боятися», «не продаватися».
Чи є політичні рухи, які насправді готові все змінювати? Мабуть, так (не знаємо, як поведе себе партія після виборів). Можемо вірити тільки на слово. Під час виборів всі обіцяють «золоті гори»... І все ж, слід зазначити, що «ліві партії» більш наближені до пересічних громадян. Хоча... Пригадаємо...
Єдина активна партія лівого напрямку, яка була на плаву в Україні останній час – Комуністична і та змінила свою суть. Події, які відбувалися в партії перед тим як її було заборонено, доводили – КПУ перестала бути тією силою, яка працювала на соціально незахищених громадян.
В останній час КПУ мало чим відрізнялася від решти колег по парламенту: «голосування за гроші», «договорняки», «продажність». Залишимо «ігри під ковдрою» на сумлінні колишніх комуністів. Навіть на фоні діяльності КПУ, маю сказати, що на «лівому полі» було досить порожньо.
Внутрішньої боротьбі («внутрішньої опозиції») на напрямку не було. Симоненко досить вільно почувався, сподіваючись, що так буде ще довго (якби не «революція» було б ще довго, адже зручно – керована «соціальна опозиція»). Але, нові зовнішні «опоненти» порахували – навіщо ділитися, якщо можна все забрати собі. КПУ почали «заганяти під лавку» і нарешті просто заборонили.
Хоча, цього можна було не робити, не ганьбити себе перед Європою (формальним знищенням лівого руху). Скандали, які відбувалися всередині партії, свідчили про те, що всередині існують серйозні розбіжності. З лав КПУ стали виходити цілими районами, колишніх активних членів виключали сотнями за «ведення лінії спрямованої на розкол».
Що сталося? Частина комуністів, у тому числі із стажем, солідним вантажем та зваженою позицією, виступили проти політики, яку проводив Петро Симоненко: перетворивши партію на машину для заробляння грошей для себе, родини та наближених осіб. Ті, хто був незгоден з такою ситуацією, стали «внутрішніми ворогами».
Як би там не було, КПУ це вже історія, і повернення до неї навряд чи буде. А «ліва» ідея? Вона не вмерла, вона продовжує жити, вона вкрай затребувана народом. Це не порожні слова і не припущення, це факт. Яскраве підтвердження – наша область в цілому, і місто зокрема. Вибори місцевих рад, які відбулися минулої осені довели: ліва ідея потрібна, її є кому підтримувати.
За три місяці до місцевих виборів на Херсонщині взялися відроджувати партію «Союз лівих сил» (всеукраїнський лідер – Василь Волга, обласний – Катерина Самойлик). У керівний склад на місцях увійшли ті, хто ще не так давно були у КПУ і вийшли з неї в силу різних обставин.
Більшість з них особи-лідери, які спромоглися зібрати навколо себе активних людей, тих, хто цікавиться лівою ідеєю. Партії та її місцевим лідерам за короткий проміжок часу вдалося зробити неможливе – люди на місцях їм повірили (про це говорять результати виборів).
За мінімальний термін, при мінімальному фінансуванні (у партії немає «грошового» мішка), партія привела у владу, особливо у сільські та селищні ради кілька десятків депутатів. «СЛС» виборов перемогу в кількох районних радах (люди підтримали не окрему особу, а список партії). Кілька відсотків голосів їм не вистачило для того, аби «пройти» у обласну. Чому?
На першому етапі на партію просто не звертали увагу. Політтехнологи «конкурентів» прорахувалися. А коли стало зрозуміло, що «СЛС» реально перетинає 5% бар'єр – кинулися «наздоганяти потяг».
Судячи з наявної інформації, проти «СЛС» почали діяти на етапі підрахунку голосів «фізично» - перекладаючи бюлетені на користь інших. І, все ж, результат говорить сам за себе: керівний склад довів – він може працювати, а люди – вони зацікавлені у партії лівого напрямку.
Саме після того як «СЛС» показав себе на Всеукраїнському рівні, у певних колах «схаменулися» – суттєвий конкурент. На партію звернули увагу й ті сили, які вважали, що забороною КПУ, вони звільнили для себе поле з електоратом старшого віку.
Зрозуміли, що програють гру колишнім «товаришам по зброї» й у КПУ (партія змінила назву і намагається перетягнути до себе колишніх партійців). Виявилося, що люди не хочуть йти за лідерами екс-КПУ, що їх цілком влаштовує формат «СЛС».
Чим «СЛС» відрізняється від КПУ? Кого цікавить, раджу почитати «Програму» (не завдання автора агітувати за партію). І все ж скажу: загальний аналіз доводить, зберігаючи всі основні напрямки, які пропонує класична партія лівого напрямку: соціальність, ефективність, захищеність, СЛС пропонує нові, цікаві форми, які притаманні скоріш соціал-демократичній ідеології.
Сутність якої формулюється як «ідеал устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі соціально-забезпеченої свободи особистості», але не на основі марксизму, а з погляду соціал-демократії.
Для українського політикуму це – нові підходи. Загалом це вписується у концептуальні суті того, про що говорить частина партій, які знаходяться при владі, і які зараз оголосили себе «опозицією» до провладних партій, не увійшовши у нову Коаліцію у ВРУ: «Батьківщина», «УКРОП», «Самопоміч», «Радикальна партія Ляшко». Хоча можна стверджувати, що певні принципи «СЛС» проповідують і БПП «Солідарність», і НФ, і ряд інших партій.
Отже серед «друзів» «СЛС» і Василя Волги опинилися і парламентські партії, і колишні комуністи Петра Симоненка. Фактично «СЛС» заважає зараз і тим, і іншим: «парламентські» партії вирішили, що вони «звільнили» ліве поле виключно для себе, а Симоненко був упевнений, що повернеться на нього з новою власною партією.
Тому й не дивно, що для боротьби з «СЛС» та Волгою застосовують такі жорсткі засоби протидії. Зробивши помилку рік тому, її не збираються повторювати знову. Місця на Політичному Олімпі обмаль, і ні хто не буде віддавати його задурно.
Події, які сталися у Запоріжжі – коли Волгу трохи не спалили живцем, намагалися повторити у Херсоні. Для того, аби зірвати його зустрічі і прес-конференцію привезли найманих «бійців» з іншої області – видаючи їх за місцевих «активістів». Події заставляють думати, що «ворога» сприймають серйозно, а отже «СЛС» зручно вмощується на лівій частині поля українського політикуму.
Як це не дивно може прозвучати, але з суто політичної позиції, не є супротивниками для «СЛС» лише партії націоналістичного спрямування, саме бійців і гасла яких намагаються використати у публічній «боротьбі».
Чому? Тому, що ті виборці, які займають позиції на правому фланзі, ніколи у житті не будуть голосувати за лівих, вони не підтримують їх ідеї у принципі. Чи є сенс «правим» боротися з «лівими» які точно не будуть відбирати у них голоси? Хіба що, з принципу, чи за гроші. А от тим, хто говорить про «соціальний захист», слід хвилюватися.
От і виходить, що замовників дій проти Волги слід шукати у дуже широко-вузькому колі тих, хто намірявся «пастися» на «лівому полі» «Союзу лівих сил». Чия не правий?
Після того, як в Україні було заборонено Комуністичну партію України (КПУ), яка в останній час була єдиним активним представником лівого руху на території держави, «звільнилася» ціла електоральна ніша, тоді як прихильність електорату лівим поглядам, не дивлячись на заборону окремої партії, заборонити неможливо.
Більшість і пересічних громадян, і тих, хто «забороняє», не розуміється на політиці. Чомусь вважається, що лівий рух, це – Комуністична партія. Це не так. Як ніхто не зможе заборонити закони природи (коли в одному місці щось зникає, то у іншому щось з'являється), так і у політиці: зникає одна партія – з'являється інша.
Партії можна дуже грубо поділити на дві категорії: «провладні» й «опозиційні», які, у свою чергу, діляться за напрямками: «опозиція» до діючої влади та «опозиція» до внутрішніх конкурентів (кілька партій на одному електоральному полі).
Ці дві «опозиції» жили й будуть жити. Їх існування цілком логічне. «Опозиція» до діючої влади – покликана слідкувати за тим, аби влада працювала; «опозиція» до конкурентів – спонукає працювати краще.
Лейбористи, демократи, праві, ліві, консерватори, неоконсерватори, ліберали, комуністи (заборонені в Україні), сьогодні це не просто рухи, це течії: які мають кілька класичних ознак: «Політичні ідеали» (розкривають бачення подальшого політичного устрою суспільства); «Політичні гасла» (доносять загалу в простій формі перспективи, які стануться у результаті діяльності партії); «Політичні програми» («плани дій», які пропонує політична сила, які здійсняться у наслідок її політичної діяльності).
На теренах сучасної України партії «комуністичного» спрямування заборонені. Та чи заборонено ліву ідею? Чи тотожні терміни «комунізм» і «лівий рух»? Ні, і саме про це забувають наші «горе-політки», коли всіх лівих називають «комуністами» і намагаються «закрити». «Лівий рух» значно ширше і глибше вузького поняття «комунізм». Говоритимемо про «лівий рух».
Зверніть увагу, всі українські партії йдуть на вибори з гаслами, які характерні «лівому руху»: соціальна рівність; справедливість; кожен отримує те, що заробив; рівність прав і свобод тощо.
Чому частина партій, яка представлена у Парламенті (влада), хоче бути й у «публічній опозиції», й приймати рішення (впливати на політичне та економічне життя країни? Зручна позиція: «ми – не при владі» (не несемо відповідальності за те, що відбувається); «ми – приймаємо рішення» (голосуємо, як вигідно нам). Т.т., це говорить про те, що у нас немає «класичної» опозиції, яка стоїть «над владою» і контролює її.
Майже всі парламентські партії, пришли у Раду внаслідок т.з. «Революції гідності». Аби не плутатися у термінах, заглянемо у «Академічний тлумачний словник української мови», і дізнаємося, що «РЕВОЛЮ́ЦІЯ», це «Докорінний переворот у житті суспільства, який призводить до ліквідації віджилого суспільного ладу і утвердження нового, прогресивного».
Чи стався в Україні «докорінний переворот»? Думаю, тут буде багато думок, але всі вони зведуться до двох висновків: «Так, стався», «Ні, не стався» (з десятками прикладів «за» і «проти»).
Якщо судити за тим, як стала «жити» держава, як «працює» економіка, як «розквітає» народ, то можна сміливо говорити: «Докорінні зміни сталися». Але, у який бік? Залишимо суперечки щодо того, хто виграв. Ми говоримо про політичні рухи.
Для того, аби знайти підтвердження, що, в принципі, існує тільки два політичних напрямки, слід зголоситися, що в Україні є тільки два типи партій: «олігархічні» (народилися і утримуються за рахунок багатих людей) і «ліві» (мають ідею, менш «розкручені», не мають «грошових мішків»).
Але й ті й інші, у боротьбі за народ, використовують «однотипні ліві» гасла: «покращення життя», «зняття економічного навантаження», «зміна соціальних умов», т.т. «соціальна справедливість». Говорять всі. Хто втілює у життя?
«Олігархічні» партії забувають обіцянки одразу після того, як приходять у владу (до наступного «виборчого сезону»). «Ліві» – не можуть виконувати, бо не мають «більшості» голосів...
А що ж виборці? «Електорат» як був, так і залишається інфантильним. На вибори активно ходять тільки люди старшого віку (активний соціальний прошарок), які продовжують вірити політикам. Вони голосують та чи відповідають дійсності результати їх волевиявлення?
Існує безліч технологій, які використовують для того, аби «підправити» результат на користь «замовника»: підкуп, залякування, підтасовка, шантаж, фальсифікація...
Чому? Тому, що самі громадяни на це йдуть. Якби вони не «продавалися» (підкуп), або не «здавалися» (погрози), то все було б по-іншому. Народ зневірившись у тому, що можна все змінити – перестав ходити на вибори (чим відкрив можливість фальсифікацій). Хто винен? Риторичне питання.
Чи можна все змінити? Так. Рецептів безліч, але всі їх можна звести у дві категорії: «не боятися», «не продаватися».
Чи є політичні рухи, які насправді готові все змінювати? Мабуть, так (не знаємо, як поведе себе партія після виборів). Можемо вірити тільки на слово. Під час виборів всі обіцяють «золоті гори»... І все ж, слід зазначити, що «ліві партії» більш наближені до пересічних громадян. Хоча... Пригадаємо...
Єдина активна партія лівого напрямку, яка була на плаву в Україні останній час – Комуністична і та змінила свою суть. Події, які відбувалися в партії перед тим як її було заборонено, доводили – КПУ перестала бути тією силою, яка працювала на соціально незахищених громадян.
В останній час КПУ мало чим відрізнялася від решти колег по парламенту: «голосування за гроші», «договорняки», «продажність». Залишимо «ігри під ковдрою» на сумлінні колишніх комуністів. Навіть на фоні діяльності КПУ, маю сказати, що на «лівому полі» було досить порожньо.
Внутрішньої боротьбі («внутрішньої опозиції») на напрямку не було. Симоненко досить вільно почувався, сподіваючись, що так буде ще довго (якби не «революція» було б ще довго, адже зручно – керована «соціальна опозиція»). Але, нові зовнішні «опоненти» порахували – навіщо ділитися, якщо можна все забрати собі. КПУ почали «заганяти під лавку» і нарешті просто заборонили.
Хоча, цього можна було не робити, не ганьбити себе перед Європою (формальним знищенням лівого руху). Скандали, які відбувалися всередині партії, свідчили про те, що всередині існують серйозні розбіжності. З лав КПУ стали виходити цілими районами, колишніх активних членів виключали сотнями за «ведення лінії спрямованої на розкол».
Що сталося? Частина комуністів, у тому числі із стажем, солідним вантажем та зваженою позицією, виступили проти політики, яку проводив Петро Симоненко: перетворивши партію на машину для заробляння грошей для себе, родини та наближених осіб. Ті, хто був незгоден з такою ситуацією, стали «внутрішніми ворогами».
Як би там не було, КПУ це вже історія, і повернення до неї навряд чи буде. А «ліва» ідея? Вона не вмерла, вона продовжує жити, вона вкрай затребувана народом. Це не порожні слова і не припущення, це факт. Яскраве підтвердження – наша область в цілому, і місто зокрема. Вибори місцевих рад, які відбулися минулої осені довели: ліва ідея потрібна, її є кому підтримувати.
За три місяці до місцевих виборів на Херсонщині взялися відроджувати партію «Союз лівих сил» (всеукраїнський лідер – Василь Волга, обласний – Катерина Самойлик). У керівний склад на місцях увійшли ті, хто ще не так давно були у КПУ і вийшли з неї в силу різних обставин.
Більшість з них особи-лідери, які спромоглися зібрати навколо себе активних людей, тих, хто цікавиться лівою ідеєю. Партії та її місцевим лідерам за короткий проміжок часу вдалося зробити неможливе – люди на місцях їм повірили (про це говорять результати виборів).
За мінімальний термін, при мінімальному фінансуванні (у партії немає «грошового» мішка), партія привела у владу, особливо у сільські та селищні ради кілька десятків депутатів. «СЛС» виборов перемогу в кількох районних радах (люди підтримали не окрему особу, а список партії). Кілька відсотків голосів їм не вистачило для того, аби «пройти» у обласну. Чому?
На першому етапі на партію просто не звертали увагу. Політтехнологи «конкурентів» прорахувалися. А коли стало зрозуміло, що «СЛС» реально перетинає 5% бар'єр – кинулися «наздоганяти потяг».
Судячи з наявної інформації, проти «СЛС» почали діяти на етапі підрахунку голосів «фізично» - перекладаючи бюлетені на користь інших. І, все ж, результат говорить сам за себе: керівний склад довів – він може працювати, а люди – вони зацікавлені у партії лівого напрямку.
Саме після того як «СЛС» показав себе на Всеукраїнському рівні, у певних колах «схаменулися» – суттєвий конкурент. На партію звернули увагу й ті сили, які вважали, що забороною КПУ, вони звільнили для себе поле з електоратом старшого віку.
Зрозуміли, що програють гру колишнім «товаришам по зброї» й у КПУ (партія змінила назву і намагається перетягнути до себе колишніх партійців). Виявилося, що люди не хочуть йти за лідерами екс-КПУ, що їх цілком влаштовує формат «СЛС».
Чим «СЛС» відрізняється від КПУ? Кого цікавить, раджу почитати «Програму» (не завдання автора агітувати за партію). І все ж скажу: загальний аналіз доводить, зберігаючи всі основні напрямки, які пропонує класична партія лівого напрямку: соціальність, ефективність, захищеність, СЛС пропонує нові, цікаві форми, які притаманні скоріш соціал-демократичній ідеології.
Сутність якої формулюється як «ідеал устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі соціально-забезпеченої свободи особистості», але не на основі марксизму, а з погляду соціал-демократії.
Для українського політикуму це – нові підходи. Загалом це вписується у концептуальні суті того, про що говорить частина партій, які знаходяться при владі, і які зараз оголосили себе «опозицією» до провладних партій, не увійшовши у нову Коаліцію у ВРУ: «Батьківщина», «УКРОП», «Самопоміч», «Радикальна партія Ляшко». Хоча можна стверджувати, що певні принципи «СЛС» проповідують і БПП «Солідарність», і НФ, і ряд інших партій.
Отже серед «друзів» «СЛС» і Василя Волги опинилися і парламентські партії, і колишні комуністи Петра Симоненка. Фактично «СЛС» заважає зараз і тим, і іншим: «парламентські» партії вирішили, що вони «звільнили» ліве поле виключно для себе, а Симоненко був упевнений, що повернеться на нього з новою власною партією.
Тому й не дивно, що для боротьби з «СЛС» та Волгою застосовують такі жорсткі засоби протидії. Зробивши помилку рік тому, її не збираються повторювати знову. Місця на Політичному Олімпі обмаль, і ні хто не буде віддавати його задурно.
Події, які сталися у Запоріжжі – коли Волгу трохи не спалили живцем, намагалися повторити у Херсоні. Для того, аби зірвати його зустрічі і прес-конференцію привезли найманих «бійців» з іншої області – видаючи їх за місцевих «активістів». Події заставляють думати, що «ворога» сприймають серйозно, а отже «СЛС» зручно вмощується на лівій частині поля українського політикуму.
Як це не дивно може прозвучати, але з суто політичної позиції, не є супротивниками для «СЛС» лише партії націоналістичного спрямування, саме бійців і гасла яких намагаються використати у публічній «боротьбі».
Чому? Тому, що ті виборці, які займають позиції на правому фланзі, ніколи у житті не будуть голосувати за лівих, вони не підтримують їх ідеї у принципі. Чи є сенс «правим» боротися з «лівими» які точно не будуть відбирати у них голоси? Хіба що, з принципу, чи за гроші. А от тим, хто говорить про «соціальний захист», слід хвилюватися.
От і виходить, що замовників дій проти Волги слід шукати у дуже широко-вузькому колі тих, хто намірявся «пастися» на «лівому полі» «Союзу лівих сил». Чия не правий?
Сергій ОСОЛОДКІН
