Чи є в Україні влада?
Ми знаємо, що Херсонська область прикордонна, що саме через неї є три суходільних в'їзди на територію Автономної республіки Крим, яка зараз називається «Федеральний округ Росії» (Росія каже, що це її складова).
Не будемо «влізати» у політичні міжнародні справи, це питання дипломатів і фахівців. Тут діяти на рівні емоцій неможна.
Там треба говорити виключно тією мовою, яка дозволить не тільки знайти вихід із ситуації, але й знайти шляхи подальшого цивілізованого розвитку подій. Тут говорити мовою ультиматумів ніхто не має права.
Тим більше на це не мають права ті, хто у головний кут винить проблему власних інтересів та політичних амбіцій. Коли загальнополітичне питання з Кримом буде вирішено, виникне інше: як вести себе із тими, хто сьогодні пропагує агресію і деструкцію?
А як бути із пересічними громадянами? Чи винні люди? Чи винні ті, хто став заручниками ситуації? Чи має право купка політиканів на території України, огульно звинувачувати всіх у тому, що він діє так, як він діє? Як жити потім?
За логікою окремих політиків (як вони себе називають) всі, хто живе сьогодні у Криму – зрадники. Що потім робити із цими людьми? Відповіді на ці питання не лежать на поверхні. Їх треба шукати місяцями, якщо не роками. Втягнутися у «бійку» не проблема, як вийти з неї?
Те, про що ми повинні говорити зараз це з'ясувати, як таке могло статися, і що робити аби не повторити помилок? Ми й до сьогодні не знайшли відповідь на питання: чому так сталося? Хто допустив, що ситуація настільки загострилася у Криму і на Сході, що ми маємо такий жахливий результат?
Чому, маючи плачевний приклад того, як купка агресивно налаштованих людей, яка почала говорити мовою ультиматумів два роки тому, привела до того, що ситуація із мирної демонстрацій переросла у криваве протистояння, ми знову не вчимося? Чому не робимо правильні висновки? Чому повторюємо страшенні помилки?
Сьогодні, коли ми відзначили другу річницю початку Майдану, треба мати відповіді на ці питання. Два роки тому мирні «пивні прогулянки» студентів, стали приводом для безглуздого рішення когось при владі щодо розгону мирного зібрання. Вже потім були події 1 грудня... Потім січневі...
Все починалося мирним веселим зібранням студентів, суть якого, була далека від «всенародного» протистояння. Студенти сказали своє слово: ми за Європейську інтеграцію. Без політики і політиків (пам'ятаєте, вони неодноразово наголошували: будь-яких партійних гасел та прапорів).
Потім, коли з'явилися політики, ще пізніше, коли підтяглися «грошові мішки» (й ті, й інші вирішили таки скористуватися ситуацією, якщо вони її не «писали» заздалегідь), від первинних ідей, які закладали мирні студенти, не залишилося й сліду.
Навіть після того, як влада безжалісно (і безкарно до сьогоднішнього дня), розігнала тих, хто мітингував 1 грудня, коли було побито десятки, сотні людей, навіть після цього можна було вирішити питання мирно, без насилля. Так, були емоції. Але не настільки, аби ситуація стала «революційною».
І тут з'явився Ярош. Провокація, яку він вчинив, була вигідна тільки тим, хто мав на меті дестабілізувати ситуацію настільки, аби перевести її з мирної акції у криваве протистояння.
Будь-який технолог вам скаже, що ситуація повинна бути і контрольована, і керована. Емоційний градус повинен бути чітко контрольований, і весь час підвищуватися. Але «підігрівати» його треба у тому напряму, аби він допомагав вести ситуацію у завданому напрямку.
Якщо цього не робити, то настає момент, коли ситуація стає «патовою» (будь-який хід не веде до виграшу з боку обох гравців). Якщо таке стається, то треба приймати кардинальне рішення і переводити гру в іншу площину. У ситуації, яка була два роки тому, треба було робити кардинальний крок. Треба було (вибачте за цинізм) пролити кров. І її пролили...
Коли Ярош заявив, що він із своїми «побратимами» йде штурмувати Верховну Раду України (це у неділю, вночі, коли нікого окрім охорони), стало зрозумілим, прийнято рішення радикалізувати ситуацію настільки, щоб отримати якісно нове протистояння, переведено у іншу площину. Заради цього півтори-дві сотні людей з мирного Майдану відправилися «брати штурмом» будівлю ВРУ на Грушевського.
Чи було це рішення самостійним рішенням Яроша? Тоді він ще говорив мовою ультиматумів (але, вже тоді мав власне бачення розвитку подій)? Чи власне (може так ситуацію бачили ті, хто стояв за його спиною)? До цього моменту люди не чули, хто такий Ярош, що таке «Правий сектор». Деталі тих події сьогодні відомі. А що тоді? На що направлений «похід» розуміли ті, хто його «замовляв», і ті, хто знає, що таке «технологія бунту».
Отже, Ярош відправився під стіни ВРУ. Тут треба звернути увагу на такий факт, як маршрут руху. Скільки разів ходили блокувати ту нещасну ВРУ, і кожен раз маршрут був цілком логічним: з майдану Незалежності по Інституцькій до Садової чи Шовковичної, так і зручніше, і простіше, і ближче. Але тоді чомусь пішли по Хрещатику до Європейської площі, і далі вже по Грушевського. У районі будівлі КМУ їх вже чекали. Як таке сталося? Випадковість? Збіг? Смію припустити: підготовлена операція.
Не буду переповідати історію, всі її знають: спалений автобус, кілька розбитих голів, перші краплі кров, «Антимайдан» у Маріїнському парку. І тут ситуацію ще можна було врятувати. Через два тижні всі повернулися на Майдан. І тільки у січні почалося головне – Ярош став диктувати умови. Він почав говорити мовою ультиматумів. Він підштовхував і фактично провокував дії «трійки»: Яценюка, Турчинова, Кличко (слабохарактерних, безвольних, керованих).
Вони ніколи не були лідерами. І Яценюк, і Турчинов завжди були за кимось (про Кличка я взагалі не говорю – весільний генерал). У Турчинова і Яценюка завжди була Юля, яка приймала рішення, була стратегом і тактиком. А ці хлопаки були на підхваті. Технологи, які прораховували ситуацію, це чудово розуміли і знали, що ці двоє нездатні приймати будь-які рішення. У них не вистачить ані розуму, ані харизми для того, аби очолити «протестний» електорат і керувати масами.
Для тих, хто скаже, що я не правий, нагадаю. Все можна було вирішити ще під час другого віче, у грудні, коли на вулиці Києва вийшов мільйон людей. Владу можна було брати у руки без крові, шуму й пилу. Ніяка б влада не ризикнула діяти проти такого натовпу. Турчинов і Яценюк просто перелякалися, вони навіть збігли з Майдану («радитися» у Будинок профспілок), і не ризикнули прийняти рішення (а може просто не мали на це права). Тоді стало остаточно зрозуміло, що на прийняття рішення їх будуть «штовхати».
Чому їх одразу не замінили на Яроша? У нього була своя задача. Він був «дратівником», але не лідером. Він не був публічною особою. За ним би не пішли маси, вони його не знали. Навколо нього були тільки «його» відповідним чином підготовлені люди. З одного боку на нього, здається, не робили ставку, а з іншого його «не парадне минуле» (у той момент при владі Президент із кримінальним минулим), явно не давало йому шансів стати лідером. Його головне завдання: провокація. З часом він став координатором дій «бригад», які почали свій рух з Західної України на Південь і Схід.
Результати відомі. Купка людей, які гордо йменували себе «активістами», стала діяти від імені народу, хоча більшість населення дивилися тоді на це як на забавки (наївні), і їм ніхто активно не протистояв.
Ситуація загострилася коли непрошені «гості» стали активізувати себе на Півдні (особливо активно провокувати дії у бік Криму). Тут ситуацією скористалися ті, хто її мабуть й замовляв. Ми отримали «зелених чоловічків», «референдум»... І будь-якої реакції з боку Української влади. Розрахунок на те, що Яценюк і Турчинов не будуть втручатися був правильній і він спрацював. Боягузи не ризикнули піти на те, аби протистояти тому, що розгорталося на Кримському півострові (що так само дає привід говорити, що це була добре спланована широкомасштабна акція).
Потім почалися «катавасії» на Сході. І там ніхто не ризикнув вчинити дії, які б за кілька днів вирішили всі питання. Бандформування стали вести себе все активніше й нахабніше. Провокації йшли одна за одною. Результат вам відомий.
Минуло два роки. Нарешті ситуація за рахунок життя сотень українців, дійсно справжніх патріотів, стала стабілізуватися. Здавалося, що шляхом складних переговорів вдалося досягти миру. Дехто навіть зітхнув із полегшенням. Але, постійні заяви з боку керманичів держави, що «ситуація хитка», що вона «нестабільна», що «ось-ось все може розвалитися», заставляла сумніватися, що насправді всі хочуть миру.
І тут, у Херсонській області, зародився такий собі гнійник, який на перший погляд здавався незначним, але який може призвести до «летального» наслідку.
Знову ініціатива т.з. «активістів», цього разу із складу кримськотатарського народу і знову бійців «Правого сектору», які приїхали з Західної України (за їх словами «боронити Херсонців»). Ми отримали «продовольчу блокаду Криму». Хто від цього виграв? Питання не праздне, але не головне.
Зараз зрозуміло, що це була лише підготовка. Для чого насправді все це організували стало зрозумілим після того, як було підірвано першу опору лінії електропередачі (по якій «подають напругу у Крим»). Насправді, як розповідали фахівці, перший підрив був на резервній лінії, яка взагалі не була у експлуатації.
Про подію заговорили: «Активісти проти того, аби влада торгувала із Кримом» (політично правильні гасла), але дуже обережно, не дуже голосно. Чому? Очікували реакції влади. Що та зробила? Знайшла винних? Когось покарала? Ні. Жодного руху. Навпаки, ще більше загравання з «активістами».
Потім другий вибух. «Активісти» і «Правий сектор» взялися щось там охороняти. Влада? Нуль реакції.
І ось нарешті знову вибух. Тепер вже справжній. На опорах високовольтних ліній. Крим повністю перестав отримувати енергоживлення. Випадковість? Ні. Спланована акція у кілька ходів. Чому? Підриви вчинили не діти. Це не новорічні забавки, це не хлопавки і не сценічні салюти. Тут працювали професіонали. Що це як не тероризм, який заявив про себе у повний голос? І що влада? Прокинулася... Але занадто пізно. Як тільки там спробували щось протиставити, як тут же почалися крики: «Влада веде себе агресивно, вона ображає «активістів»!..
Які ж це «активісти»? Це терористи. А як по-іншому називати тих, хто підірвав об'єкти державного призначення?
Що має робити поліцейській у якого намагаються забрати табельну зброю? Він має право відкривати вогонь на ураження. Якби таке сталося у побуті, всі б «майдани», «віче», «політикани» кричали: «Поліцейський зупинив злодія, захистив мирних громадян. Слава!». Що кричать зараз? «Поліція напала на неозброєних «активістів». Якщо «активісти» б'ють поліцейського у спину ножем, то це посібники терористів.
Чи випадково влада «проспала» все, аби тепер отримувати звинувачення у тому, що вона ображає «нещасних активістів», «скромно опустив очі», виконувати роль невинної «унтерофіцерши»? З якого дідька лідер кримськотатарського народу дає вказівки, що й як робити владі? Кому, як себе вести? І ставить ультиматум? Чи не за таким сценарієм свого часу «зіграв» Ярош?
За повідомленням однієї з інформаційних агенцій, серед тих, хто веде себе так активно у Херсонській області, біля Чаплинки, було помічено людей кримськотатарської національності, які, начебто, постійно проживають у Москві. Якщо інформація достовірна, то виникає питання, що вони тут роблять? Чому «активісти» ведуть «активні» дії саме у напрямок дестабілізації ситуації?
12
У нас є легітимна влада? Президент, Прем'єр, ВРУ? Особисто у мене є багато претензій до їх дій. Я за те, щоб їх змінити. Але, мирним, конституційним шляхом – переобрання.
Чи випадково нас знову повертають до ситуації, яка була два роки тому? Знову розігрують той самий сценарій? Але на цей раз провокують військове протистояння вже на рівні міждержавного європейського конфлікту (міжнародне співтовариство навряд чи стане нас захищати, адже тут дії спрямовані проти мирного неозброєного населення)? По великому рахунку, коли на півострові майже два мільйони людей залишаються без можливості просто вижити, чи це не «підготовлений» привод Росії «захистити інтереси росіян»?
Хто зацікавлений у тому, аби роздмухати збройний конфлікт на Півдні? Купка «активістів», яка насправді не більш ніж оплачена «маса»? Яка провокує глобальну дестабілізацію у державі. Чи це все ж злочинці, які повинні відповідати по всіх статтях Кримінального Кодексу України?
Влада знову мовчить... Невже це насправді складові одного сценарію, і ми почали грати другий акт вистави «Здача України»?
Сергій ОСОЛОДКІН
