Реалізація закону переходу кількості в якість не відбулась
Але ми на них все ж спинимось, оскільки досі не прозвучало повідомлення про помилковість задуму, звідси – про відмову від його реалізації не на якийсь там нетривалий період, а назавжди.
Отже, взявши за основу висновок, що за одного битого двох небитих дають, український уряд дійшов висновку, що непогано було б, за одного вченого двох невчених давати, і, не моргнувши оком, запропонував увести 20-процентний податок на освіту.
Сюрприз, звичайно. При тому, запланований під самий, що не є, Новий рік, «під ялинку».. Податок на додану вартість, а мова саме про нього, бо 20-процентна «норма», по яку мова, повинна була бути внесена у Податковий кодекс, стосується ВСІХ освітніх послуг, включаючи шкільну освіту.
Більше того, за пропозицією уряду, Верховна Рада мала виключити із статті 197 «Операції, звільнені від податку» діючого Податкового кодексу п. 157.1.2., у відповідності із яким звільняються від оподаткування послуги по одержанню вищої, середньої, професійно-технічної і дошкільної освіти навчальними закладами, а також послуги із виховання і навчання дітей і проживання учнів або студентів у гуртожитках.
Тобто, прийми Верховна Рада пропозицію уряду, то доведися б платити ЗА ВСЕ.
За таких умов «маленькому українцю» не те, що в університет - у дитсадок дорога була б закрита. З іншого боку, навіщо йому дитсадок, якщо до університету він все одно не потрапить? Нехай проходить курс «хатнього виховання», майстерно змальованого Олександром Ковінькою в однойменному сатиричному оповіданні: «Іди сюди, доню,...не слухай тата, слухай маму. Мама – цяця, а тато – бека, кака... Плюнь на татка... штрикни таткові в очі... От люба доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати...».
Десь так, приблизно в такому ключі уряд Арсенія Яценюка пропонував «маленьким українцям» займатись вихованням їхніх дітей та онуків. Із поправками, відома річ, на прилучення нинішнього підростаючого покоління до сучасних комунікаційних мереж.
Яку долю дітям, взагалі молоді готували реформатори Яценюка? Відповідь на питання валяється під ногами. Якщо переважна більшість громадян нашої держави не буде спроможна оплатити навчання й виховання власних дітей, то доріг у житті їм вибирати не доведеться: підуть у «козачки» до панів-товаришів, як ходили свого часу посполиті «на службу» до «панів полковників», «панів сотників», або «у Європу», у тих же званнях і чинах, тобто підмітайлами у широкому значенні слова.
Дивна річ: революція 1917-го року поставила завдання викорінити неписьменність серед низів, потім ввела обов'язкову початкову, далі – неповну середню і нарешті - повну середню освіту. Так, плата за навчання у вузах, технікумах і старших класах загальноосвітніх шкіл в СРСР була. Добре пам'ятаю, що батьки вносили за навчання моєї старшої сестри у 8, 9 і 10 класах 150 рублів на рік – місячна зарплата шкільної прибиральниці (У 1961 році 150 стали 15 рублями). Такий же рівень оплати був і для технікумів. У столичних вузах платили на рік 400 рублів, у провінційних – 300, у столичних школах - 200.
І як би не було тяжко державі але у червні 1956-го, всього через 11 років після нищівної, спопеляючої чотирирічної війни, ця норма – плата за навчання – була відмінена.
Всі ж новації «молодих, просунутих» політиків нічого, крім здивування, не викликають. Зрозуміло, урядовців можна завозити й із-за кордону, тоді навіщо свої? Може, завозитимемо й депутатів? Тільки ж народ України, голосуючи на виборах, сподівався, що оцих він обрав (тобто найняв), і саме вони й повинні виконувати роботу менеджерів, а не передавати свої обов'язки в суборенду.
При такому розкладі Президентові простіше напряму створити Кабмін із «варягів» - і нехай урядують. «Новації» кабінету Яценюка не стосуються, звичайно, тих, у кого, за Висоцьким «денег куры не клюют», а лише тих, у кого грошей кіт наплакав. Тільки ж урядові добре відомо, що легше всього гроші відібрати у бідних. Їх у бідних мало, зате бідних – десятки мільйонів. Так на практиці реалізується закон діалектики переходу кількості в якість.
Борис ПРИЩЕПА
