Борис Прищепа

В журналистике с 1967 г., член НСЖУ. Лауреат премии имени Илюши Кулика (1977 г.), Гостелерадио Украины (2010 г.), премии имени Ивана Гайдая (2013 г.).

У дорозі до Храму

Щойно побачила світ поетична збірка «Храм» авторства Василя Піддубняка. Значною мірою етапна. Як підсумок певної частки життя, життя цікавого, багатого на події.

Своєрідний звіт про власну відповідальність, як якось зауважив Борис Олійник, перед Совістю, Нащадками й Планетою. Достойний за всіма параметрами звіт дуже відповідальної людини, громадянина і поета.

Але не про вірші зараз мова. Тим більше, що автор цих рядків не належить ні до поетів, ні до критиків, які десь би підхвалили автора, десь би вказали, що можна було б сказати куди краще, аніж йому це вдалось.

Не будемо забирати у них хліб. Тим більше, що завдання у нас скромніше: показати окремі моменти із життя шанованої людини. Можливо, когось ці штрихи зацікавлять.

Здавалось би, було це вчора. Ми сидимо з Василем у його кабінеті головного редактора на 4-у поверсі видавництва «Наддніпрянська правда», смакуємо домашнє, червоне до чорноти, молоде виноградне вино, яке ні вином у звичному смислі слова іще не пахне; із нього іще не випарувались запахи розпеченого незабутого іще літа і натомість увійшли несміливі запахи прохолодних зачатків осені, й навіть не замислюємось над тим, що випиваємо фактично скажене вино, як його охарактеризував свого часу Олександр Купрін (бешеное вино) у його «Листригонах» (бешеное вино).

Бо ми абсолютно впевнені в тім, що сьогодні намарне замислюватись над якимись дурницями, нічого не значущими у процесі буття, навіть якщо не далі як взавтра сьогодні випите таки це вино нагадає, що з ним треба бути обережним...

От, скаже якийсь моралізатор, хіба ж можна щось подібне писати про таку людину?! Відповім, що можна, бо Василь Піддубняк – достойний чоловік у всіх смислах. Він один із кращих публіцистів нинішньої розшарпано-розхристаної новоукраїнської епохи – його публікації прості, заземлені заземлені, головне чесні й зрозумілі кожному, хто хоче почути слово простої, частіше сумної, правди, а не кучерявої брехні.

Василь Піддубняк при тім іще й один із кращих поетів України не лише на сьогодні, його вірші із тих, які не знають ні політичного, ні часового виміру, бо скеровані в людську душу у вищому її призначенні, а тому їх можна читати й вчитись на них, й крок за кроком вилюднюватись і зараз, і завтра, і далеко потім.

Василь Піддубняк часто донкіхотствує, але хто сказав, що вбратись у шати Дон Кіхота не хотілось би багатьом?, Тільки ж дано це Вищими Силами не всім, а лише обраним; Піддубняк із серед тих, кому Доля довірила цю високу місію.

Який зв'язок із молодим скаженим вином і тим, чому Піддубняк присвятив життя? Дуже простий і прямий: Василь Григорович нікому, крім дружини, доньки та онуки (ну, іще там друзям, але те – особисте), нічого й нічому не присвячував, він просто живе так, бо інакше жити просто не здатен. Тому й не замислюється Інакше – то було б не його життя, а життя когось іншого. Тому й не думає про обережність.

Отож, за склянкою – другою молодого вина ми й обмінювались думками про те, про се: про молодий Рух (не молодіжне крило, а про політичну структуру), який щойно народився, і який викликав у аполітичного чоловіка на ім'я Василь Піддубняк якщо не захоплення, то принаймні сприйняття, на відміну КПРС, від якої він намагався дистанціюватись, але ніяк не виходило: і його нинішній співбесідник (або ж співпляшник), з ким він смакує домашнє вино, і одним - двома поверхами вище колеги із редакції газети «Наддніпрянська правда», належать до тієї самої КПРС...

З часом, коли туман романтики розвіявся, і невідь звідки а з туману випірнув вже не один, або цілих аж два Рухи, Василь Григорович, посміхаючись, іронічно зронив: «Я вже бачу, що вони вже обійдуться й без мене...».

Говорили ми при вині й про Миколу Гуровича Куліша, чиє 100-річчя від дня народження наближалось, а значна частка його життя – отроцтво, юність і перші кроки зрілості пов'язані із Олешками. Василь Григорович, як з'ясувалось потім, виношував потаємний задум відновити видання альманаху «Степ».

Як не дивно, але допомога прийшла не від культури, не від письменницького осередку СПУ, а від недавнього іще першого секретаря обкому тієї самої КПРС Михайла Кушнеренка. Це він відгукнувся на лист Василя Піддубняка і дав доручення підлеглим не просто «розробити заходи», а забезпечити фінансування. І Василь Григорович на абсолютно громадських засадах підготував перший номер «Степу» і весь його присвятив Миколі Кулішу...

Подумалось тоді: ну, як тут не повірити у вище призначення Людини, якщо вона не шуруп, не гвинт, не «болт зводу Петровського», а сама по собі - вища іпостась, створена Природою.

У таких випадках прийнято звертатись до витоків. Звідки, мовляв, він одержував підживлення? Якими соками? Боюсь, що мене не зрозуміють романтики малих батьківщин від верби та калини, які під кожним кущем, у кожному яру вміють знаходити саме те, що й зробило такого-то тим-то й тим-то.

І хоча Василь Піддубняк присвятив ряд поезій отчому краю, хутірцеві Красний Кут на Вінниччині, ні це абсолютно пояснимо, бо саме там він почав осмислювати оточуючий світ, саме там вперше і на все життя закохався, але тим, ким він став, не побоюсь стверджувати, його зробила Одеса.

Можна, звичайно, говорити про те, що талант, якщо він є, проторує дорогу всупереч всьому. Ця версія якщо й має право на буття, то хіба що право, а не на його реалізацію. Василь Піддубняк міг би стати ударником комуністичної праці на цегельному воді чи в ПМК, де він починав трудовий шлях, і навіть писав би вірші (слова їх зараз не лише римує, пишуть, а й видає хто попало), але дуже сумнівно, що став би поетом такого рівня, яким він став завдяки Одесі.

Ні, не лише університетові імені І.І.Мечникова, який дав світові багатьох видатних осіб, у тім числі й на ниві літератури, а й сама Одеса, про яку одесит і прекрасний новеліст Ісак Бабель сказав: «Мопассанов я вам гарантирую» - він не назвав ні Анрі-Марі Бейля Стендаля, ні Еміля Золя, ні будь-кого іншого, а саме Мопассана, бо тут (в Одесі), казав Бабель, «много моря, солнца и красивых женщщин». Ну, як тут не стати поетом?

Проте поезія – це на десерт. А на «перше» і «друге» - робота. Василь Піддубняк після закінчення університету працює на Одеському радіо, потім у газеті «Моряк», на сторінках якої свого часу друкували оповідання Бабель, Паустовський, поетичну рубрику представляв Едуард Багрицький і багато інших.

Спадщина цих авторів не могла бути обійдена увагою молодого журналіста і поета. Василь Григорович із особливо ніжним почуттям згадує свої «одеські університети». Тим більш, що вони дуже скоро скінчились: разом із однокурсницею Танею створили сім'ю, а там народилась донечка Ярослава......

Втім, Але облаштовувати життя в Одесі не судилось. Гуртожиток, звичайно, хороший дім. Але не для нормального сімейного щастя життя.

Та до Одеси Василь Піддубняк іще повернеться – у рік 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка перекладом повісті Костянтина Паустовського «Тарас Шевченко». До речі, першим перекладом на українську. Фахівці із числа записних шевченкознавців за майже 80 років (повість вийшла друком у 1938 році) якось не додумались. І дуже добре, бо серед нинішніх перекладачів немало таких, через яких ми б не упізнали ні Паустовського, ні Шевченка. А тут один-в-один. Не випадково переклад Василя Піддубняка одесити оцінили першою премією імена Костянтина Паустовського. Отож, з Одесою довелось розпрощатись...

У радянські часи всесоюзний журнал «Журналист», крім іншого, публікував і перелік фахових вакансій. Одна тіз них і привабила молоде подружжя. Це була редакція міської газети «Червоний гірник» у Кривому Розі. Привабила передусім благоустроєною трикімнатною квартирою у «спальному» районі міста з розвиненою інфраструктурою. Василя влаштовувало все, а його професійність влаштовувала керівництво редакції. Але... Кривий Ріг – місто своєрідне. Дихати в ньому важкувато. Особливо після Одеси.

Куди? В Херсон, там Танині батьки. Оселились поки що у них. Втім, заживатись на «чужій» території – це не принцип Василя Григоровича, й дуже скоро він отримав невелику, але в центрі міста, квартиру. Працював у видавництві, згодом перейшов у редакцію газети «Наддніпрянська правда», кореспондентом до Ігоря Реви, як у т часи очолював сільгоспвідділу.

Колектив редакції, як і будь-який інший, «чужаків» приймає неохоче, але Василь вже був наполовину «своїм» - за його прямої участі вийшло цілий ряд цікавих книжок, путівників, поетичних збірок. Всюди відчувалась упевнена рука кваліфікованого мовника і мудрого редактора. Тому вже перші репортажі, нариси, інтерв'ю, які лягали на редакторський стіл Владислава Добуша, який очолював у той час «Наддніпрянку», засвідчили: у редакційний колектив влився не учень – майстер.

Втім, «Наддніпрянку» почало добряче «штормити». «Відчайдушні 90-і» не могли її обминути ніяк. Але це тема окремої розмови. Ми ж спинимось на тому, що Василь Піддубняк змінив «адресу» - став власним кореспондентом загальноукраїнської газети «День». Але ненадовго: «День» видання суто політичне. Піддубнякові ж такі рамки тісні, йому подавай «тему простих людей».

Тому на пропозицію головного редактора всеукраїнської газети «Сільські вісті» Івана Сподаренка стати власним кореспондентом по Півдню України погодився охоче. Тим більше, що у «Сільських вістях» вже встиг опублікувати кілька помітних проблемних матеріалів.

(Обставини складались так, що Василь Григорович йшов із дорогої йому газети – працював власкором Українського радіо, у тій же іпостасі – «Голосу України», деякий час в «Урядовому кур'єрі», але знов прийшов до «Сільських вістей», куди запросив його повернулись вже не Іван Васильович, який відбув у інші світи, а Василь Іванович Сподаренко: заступником головного редактора, першим головного заступником редактора... Тільки чиновні посади не для Піддубняка. Тому, відлагодивши дещо порушений «процес», знову повернувся у власкори, поближче до людей, до землі, до простого буденного діла).

Друзі Василя Григоровича все дивуються: де він на все знаходить час? Його публікації, крім «Сільських вістей», регулярно з'являються у «Новому дні», «Наддніпрянській правді»; він відновив і підготував вихід кількох номерів альманаху «Степ»; під його редакторським началом вийшли солідні колективні збірники поезії і прози авторів із Херсонщини; він видав «Словник журналіста і видавця», який став настільним підручником для студентів; підготував і видав публіцистичний нарис «Жниво Молоха» - про голодомор на Херсонщині; завершив і опублікував переклад «Слова о полку Ігоревім»; він редактор цілого ряду поетичних збірок і прозових творів; донедавна був одним із найактивніших членів правління Херсонської обласної організації Національної спілки журналістів України; він активний член Асоціації українських письменників. Крім того, встигає зустрічатись із школярами, до яких несе поетичне слово...

Я запитав його: як все вдається? Василь Григорович, посміхаючись, відповів: «Я просто живу...».

І це при такому величезному багажі, коли дехто із його колег встиг опублікувати десятки поетичних збірок, Василь Піддубняк доніс до читача лише дві: «Пізній листопад», яка вийшла у 1997-у, і нинішній «Храм».

Він не поспішає «завантажувати» читача скороспілими віршами. Поезія для Василя Піддубняка – це дійсно Храм, до якого він входить обережно, не тупаючи, не грюкаючи, входить не в абиякій одежі, а в празничній. Він служить Слову. А Слово поставив на службу Людям.

Нехай здоровиться тобі, друже!

Борис ПРИЩЕПА

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів