Профанація відсутності
Аж ні, мовчать «майстри». Навіть ті, хто, пригадавши своє босяцьке минуле (варіант – пошкодувавши, що свого часу походити в босяках не довелось), не так давно поліз у рукопашну супроти телевізійного високопосадовця. Мовчать. Виходить, вони теж із тих, хто, за Великим Кобзарем: «...А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, – каже, – Може, так і треба».
Про що мова? Мова про те, що напередодні католицького Різдва з подачі (а з чиєї ж іще подачі?) вище поіменованого віце-прем'єр-міністра – міністра культури у нашій країні заборонено до показу сотні (СОТНІ!!!) кінофільмів. Ні, це не ті кінофільми, в яких пропагується культ насилля, проституція, наркоманія та ін. – з цими якраз проблем нема, а звичайних добрих кінофільмів, серед яких і шедеври українських кінокласиків.
Заборонені у тім числі «Тарас Шевченко» режисера Ігоря Савченка, «Вечори на хуторі біля Диканьки» Юрія Ткаченка, «Вій» Костянтина Єршова і Георгія Кропачова, «Бабин яр» Засєва-Руденка і Ксенії Ковальової та ін. Нарешті, заборонено «Поему про море» Олександра Довженка (сценарій) і Юлії Солнцевої (постановка).
Так склалось, що темою моєї дипломної роботи в університеті була «Публіцистика Олександра Довженка». І я глибоко вдячний долі, що вона підштовхнула мене саме до вивчення творчості саме цієї людини, істинного генія культури, якщо її розглядати в широкому смислі слова, а не лише через кіно (сценарії і режисуру), статті, есе, щоденникові записи, епістолярії...
Що стосується «Поеми про море», то це була неосяжна і, на жаль, недосяжна мрія творця, яким був Довженко у всіх його іпостасях. Олександр Петрович пішов із життя у 1956-у, лише розпочавши зйомки «Поеми..», а роботу закінчувала Юлія Іполитівна Солнцева, вірна дружина, надійний помічник і супутниця життя Майстра.
Можна по-різному ставитись до рукотворного «Каховського моря», але не можна абияк ставитись до величного художнього твору, яким є «Поема про море». Бо правди ж діти нікуди – твір дійсно епохальний, що засвідчують чисельні його нагороди: Почесний диплом - Юлія Солнцева, 1962 рік, МКФ в Лондоні; 1959 рік, Всесоюзний кінофестиваль: Перша премія за виконання чоловічої ролі – Борис Андреєв, Перша премія авторові сценарію (посмертно) – Олександр Довженко, Особливий Почесний диплом – Юлія Солнцева. 1959 рік – Ленінська премія (посмертно – Олександр Довженко).
Що ж сталось, що - судячи із оцінок – шедевр кіно, а з ним і його автори, потрапили в таку чиновну немилість? Виявляється, у ньому знявся мало кому на той час відомий, 20-річний актор Юрій Назаров, чийого імені немає навіть у титрах – так, майнув десь на другому чи двадцять другому плані у ролі молодого будівельника, і – все!
Нині 79-річний Юрій Володимирович Назаров, на чиєму рахунку сотні ролей в театрі і кіно, можливо, й думати забув про цей епізод у своїй акторській кар'єрі, так ні, йому нагадали спочатку включенням у список персон non grata, а потім і включенням до цього ж списку і фільму, в якому він знявся в юності.
Втім, чого ждати від міністра, який, давши отлуп кінематографу, взявся за пісенну творчість і почав розміщувати на своїй Twitter-сторінці культурологічні вказівки. Ось що він занотував буквально цими днями: «В Україні є типу (тут і далі підкреслення моє. - Авт.) вітчизняні FM-стації без пісень укрмовою взагалі. Якщо така профанація, то треба міняти закон і забирати ліцензії. І негайно».
Пан міністр, звичайно, не мовник, не філолог. Він...філософ. Приблизно як Сократ. Закінчив філософський факультет університету і навіть захистив кандидатську дисертацію. Але якось не подумав, що непогано було б мати серед підручних не лише філософів чи істинно вірних прибічників курсу, а й людей, які більш-менш обізнані з мовою! Якби вони були, то не дозволили б своєму патронові писати «укрмовою», бо такого слова поза межами літературної мови.
А якщо б дозволили, то це слід розглядати (дозволю собі використати терміни у певних колах зрозумілої лексики), як «косяк», а то й «підставу», за чим повинна йти «пред'ява». Бо будь-якому випускникові української навіть неповної середньої школи відомо, що у випадку, якщо вираз «Українська мова» подається у скороченому варіанті, то лише так: «Укр. мова». Тобто маємо два слова.
Не дозволили б вони пану міністру, не відаючи значення терміну, впихати його куди не прийдеться. Адже, як засвідчують відповідні словники, профанація - це зневажливе, нешанобливе ставлення до чого-небудь загальновизнаного, загальношанованого, неуцьке перекручування, опоганення, мимовільне спотворення чогось невіглаством, образливим ставленням, зверненням; осквернення; блюзнірство. Профан береться безграмотно пояснювати високі ідеї...
У чому ж полягає профанація, за Кириленком, у ним же оприлюдненому висновку? У відсутності явища! Тобто, явища немає (в даному випадку українських пісень на FM-стаціях), а профанація їх – ось, нате її вам!
І, нарешті, міняти закон, звичайно, можна. Тільки на що? Бо закон можна або змінювати, або його дію тимчасово (на певний термін) замінити (указом, постановою, розпорядженням). А от міняти можна щось на щось. Шило на мило, наприклад. (До речі, це частенько у нас трапляється з міністрами).
Перелік можна продовжувати. Тільки чи з укрпісень починати? Чи, може, подбати, щоб у першу чергу наше доблесне чиновництво засвоїло не лише елементи письма рідною (а кому не рідна – державною) мовою, а подолало повний її хоча б шкільний курс, що повинна засвідчити «на крайняк» довідка.
Театр починається з гардеробу? Чи з буфету? Для кого як. У нас один міністр внутрішніх справ якось переплутав аеровокзал з пивняком і влаштував погром; міністр транспорту. аналогічно - приватний літак із державним і мотнувся з дівкою на Єлисейські поля; ще один, «надзвичайник», укупі з «подругою днєй своїх сурових» подався ліквідовувати наслідки землетрусу у Тібет...
Тепер ось міністр культури, будучи досить віддаленим від культури, збиткується над нею у войовничо-спотвореній формі. Мабуть, по тій же причині – причині від сутності наявності.
Борис ПРИЩЕПА
