Юрий Анисимов

Член НСЖУ, Заслуженный журналист Украины

Хто відповість за Крим?

Хто відповість за Крим?
Нинішню ситуацію в Криму переважна більшість нашого населення сприймає вкрай болісно.

Скільки виникло проблем економічного характеру, скільки трагедій з біженцями, скільки збитків від зіпсованих російсько-українських відносин, скільки нездійснених планів у громадян, які традиційно відпочивали на півострові.

Не стає легше і від того, що США, Європейський Союз і ряд інших країн постійно твердять про те, що не визнають референдум. Дивує позиція байдужість деяких громадян до кримської проблеми. Зокрема письменника Юрія Андруховича, який ще в 2010 році запропонував надати можливість Криму і Донбасу відокремитися від України. На його переконання, «населення цих регіонів чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше, байдужна».

А журналіст Олег Бузина вважає, якщо «в 1954 році влада не спитала у населення Криму про його бажання бути в складі Української РСР, то чому слід ігнорувати референдум 2014 року?» При цьому він визнає, що його проведено під тиском і з порушенням чинного законодавства.. Дехто спекулює на тому, що Крим перебував у складі Російської імперії і потім РРФСР понад 170 років, а в Україні, майже втричі менше - лише 60.

Про все це можна багато сперечатися, але, на жаль, безперечним лишається факт - події фатальної для нас весни 2014 року привели до трагедії всеукраїнського масштабу. І, зрозуміло, що в ній, є чимало конкретних винуватців. В першу чергу виникає питання до керівників країни, які її очолювали у березні цього року. Складається враження, що виконуючий обов'язки Президента, Прем'єр-міністр, всі міністри, всі народні депутати, лідери партій, численний генералітет, губернатори сусідніх областей та інші впливові люди зайняли вичікувальну позицію і майже нічого не зробили для збереження Криму.

На думку багатьох, вони були зобов'язані кинути всі справи і терміново їхати до Криму, в якому на той час дислокувалися 20 тисячна армія і ВМФ України. З незрозумілих причин цього зроблено не було.

За цю безвідповідальність або бездіяльність конкретні особи, безумовно, підлягають люстраціі, а декого, можливо, необхідно притягнути і до суду. При цьому, залишимо поки в спокої іноземців, причетних до кримських подій, як на Сході, так і на Заході. Ніхто не збирається їх вигороджувати. В свій час вони теж відповідатимуть перед Судом історії, включаючи і вже головного обвинуваченого - демонічного Путіна, який, безумовно, скористався ситуацією.

З усіх політиків, хто дійсно усвідомив всю вибухонебезпечність ситуації в Криму, можна назвати тільки Петра Порошенко, який, ще не будучи Президентом, особисто вирушив на півострів, щоб запобігти його втраті. Але було вже занадто пізно. До того ж він виявився, практично, єдиним впливовим політиком, який «кинувся на амбразуру» без будь-якої підтримки.

Заслуговують критики і всі попередні керівники держави починаючи з Леоніда Кравчука, який за роки свого правління не зробив для півострова, практично, нічого. Другий президент Леонід Кучма обмежився тільки обіцянками. Він під час виборчої кампанії пообіцяв зробити російську мову другою державною (і це допомогло йому перемогти свого основного суперника). Але, здобувши перемогу, передумав. До речі, й при ньому економіка Криму продовжувала своє падіння. Відомі всій країні підприємства болісно вмирали, життєвий рівень знижувався.

Третій президент Віктор Ющенко взагалі мало займався економікою. Він взяв твердий курс на українізацію півострова і робив все можливе, щоб позбутися від Чорноморського флоту Росії і привести країну в НАТО. Все це привело його до принизливої поразки на виборах 2010 року. При цьому свій вагомий вклад внесли виборці Криму, які просто «не помітили» прізвища Ющенко в бюлетенях. Заради об'єктивності треба визнати, що і четвертий президент України Віктор Янукович також не виправдав надій кримських виборців. Жити на півострові стало ще гірше...

Таким чином, питання про те, чи можна було запобігти втрати Криму, немає однозначної відповіді... Зараз чимало людей вважає, що після захоплення парламенту в Сімферополі озброєними людьми потрібно було негайно починати антитерористичну операцію по «донецькому зразку». Зокрема, таку думку підтримує і Юрій Мамчур, командир бригади тактичної авіації, кандидат в народні депутати. Зброї і техніки для цього було достатньо. Є і незгодні з цим: воювати за цілісність країни без підтримки більшості кримського населення, серед якого домінували проросійські настрої, було б дуже важко. До того ж командування ВМС України відразу перейшло на бік противника. Ненадійною виявилася і більшість військових частин: багато військовослужбовців зрадили присязі. За деякими даними з 20 тисяч військових на материк повернулося менше 4-х тисяч...

Не виправдала себе і надія на кримських татар. Розвіявся міф, що вони підтримують Україну і завадять виходу Криму з її складу. Насправді, у них свої суто особисті інтереси. Їх позиція підтверджується словами одного таксиста-татарина. На питання журналіста про підтримку референдуму він відверто відповів: "Якщо мені після референдуму буде добре, то тоді підтримую, а якщо погано, то не підтримую".

Коли народних депутатів України Джемільова і Чубарова не пустили до Криму, а в будівлю Меджлісу в Сімферополі серед білого дня зайшли представники нової влади, в якийсь момент здалося, що кримські татари піднімуться. Але... цього не сталося. Навіть, якщо б і піднялися - їх на півострові 12-15%. Це дуже мало, щоб "робити погоду" в політичному житті Криму. До того ж далеко не всі татари задоволені Меджлісом.

Сьогодні важко судити, як би далі розвивалися події, але не можна ігнорувати реальну дійсність - ситуацію з Кримом дуже ускладнило те, що за всі роки незалежності нашої держави зроблено безліч серйозних помилок і промахів по відношенню до цього неординарного регіону.

Ще за п'ять з половиною років до кримського референдуму (а точніше 20.10.2009) в інтернеті з'явився матеріал популярного журналіста Мустафи Найєма, нинішнього кандидата в народні депутати, під малозрозумілим і зовсім не патріотичним заголовком «Севастополь - не Україна».

Можна по різному ставитися до автора публікації, але в його професіоналізмі, принциповості і таланті сумніватися не доводиться. Цей матеріал, по суті, був криком душі, спробою вже тоді переконати керівництво і всю громадськість України звернути особливу увагу на ситуацію в Севастополі, та й в усьому Криму. Як констатувала тоді For Post: «Одного знімального дня досить було ведучому телеканалу «Україна» Мустафі Найєму, який поспілкувався з севастопольцями «вживу », для того щоб зробити висновок: «Севастополь - не Україна» («pravda.com.ua»)

Слова журналіста вражають своєю жорсткістю і прямолінійністю. Цитую їх мовою автора: «Волею судьбы, политиков и истории сейчас (2009 год !!!) Севастополь – украинский город. Но, это украинский город, в котором украинцев называют окупантами...Это украинский город, в котором игнорируют украинский флаг, а российский триколор с гордостью вывешивают за окна. В этом украинском городе практически не встретить украинского герба. Его нет даже на вывесках многих государственных учреждений.

В этом украинском городе служащие украинского флота не понимают, почему им платят в 2-2,5 раза меньше, чем таким же российским морякам. В этом украинском городе молятся на российский флот. Потому что, если он уплывет, двадцать тысяч населения останется без работы. Это украинский город, в гимне которого воспевается «гордость русских моряков» и нет ни слова про Украину...И мне с трудом верится, что в этом украинском городе найдется хотя бы с сотню людей, которые бы при появлении русских танков взялись за оружие, чтобы с гордостью отстоять право называться украинцами».

Невже про цю реальність не знали можновладці в Києві? Невже не розуміли, що тут відкритим текстом «загарбниками» називали і Віктора Ющенка і Віктора Януковича? Хіба не було відомо, що в цьому місті на будь-яких президентських або парламентських виборах виборці категорично не підтримували тих, хто отримував на заході країни 90-95 процентну підтримку?

Мустафа Найєм вже тоді зробив свій песимістичний висновок: «Я не знаю всего, что делает Украина и украинские власти, чтобы исправить эту ситуацию. Не знают этого и в этом украинском городе. И если честно, вряд ли в этом стоит разбираться. Хотя, нет, можно искать легких путей. Можно долго вдаваться в историю. Разбираться, кто и когда ошибся. Депортировать неугодных и сотнями объявлять их персонами нон-грата. Доказывать с трибун, что этот город – украинский, и держать огромный штат сотрудников спецслужб... Можно. Все это можно.

НО НА ВСЁ ЭТО НЕТ ВРЕМЕНИ. Надо бросать всё и спасать безвозвратно ускользающую территорию! Не искоренять русское, не ненавидеть чужое. А жертвовать рейтингами, репутацией и здоровьем, чтобы этот город сам начал называть себя, если не украинским, то хотя бы не антиукраинским. С такой Украиной Украине киевской надо договориться. Заключить социальный договор. И в обмен на принятие украинства предложить – не украинские флаг, герб, историю и паспорт, а украинский ЗНАК КАЧЕСТВА УРОВНЯ ЖИЗНИ. Причем сегодня и сейчас, а не когда-нибудь в составе Евросоюза».

Зараз багато сучасних українських політиків, сподіваючись попасти до парламенту, обіцяють повернути Крим. А генерал Гелетей в сесійній залі Верховної Ради навіть запевнив, що незабаром в Севастополі буде проведено парад Перемоги. Все це схоже на звичайний популізм і передвиборну брехню.

Повернути Крим, дійсно, можна. Але тільки, якщо побудувати гідне життя в нашій країні і, в першу чергу, в сусідній Херсонській області, не ускладнюючи життя кримчан відключенням електроенергії та води. Така політика тільки віддаляє їх від нас.

Не варто нам розраховувати й на Захід. Хоча США і ЄС постійно декларують про свою підтримку України, але ... воювати з ракетно-ядерною Росією за наші інтереси вони, безперечно, не збираються. І нам доводиться сподіватися тільки на самих себе.

Юрій АНІСІМОВ

© 2021 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів