Vita Black
Херсонська художниця Качаленко Тамара

ОЛЕСЬ ГОНЧАР, АНАТОЛІЙ СОЛОВ'ЯНЕНКО, ДМИТРО ГНАТЮК

ОЛЕСЬ ГОНЧАР, АНАТОЛІЙ  СОЛОВ'ЯНЕНКО, ДМИТРО  ГНАТЮК

«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить!»

«Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України...» (О. Гончар)


«Олесь Гончар — сумління України,

Любов пречиста.

Пісня і зоря.

По духу вірний правнук Кобзаря,

Великий син великої родини.

Він наш увесь.

Він твій митець і мій.

Улюбленець вкраїнського народу.

Він — втілення думок його і мрій,

Палкий поборник правди і свободи».

Кононенко Д. Мов тронка у степах...

Олесь Гончар, крім письменницької роботи, очолював Спілку письменників, був депутатом Верховної Ради СРСР 6-11-го скликань. Понад 20 років його обирали депутатом від округу № 60 - це Херсонщина. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від жителя області давав особисто письмову відповідь. Саме завдяки Олесю Гончару вдалося зберегти від закриття школу меліорації в Таврійську, збудувати школу в Голопристанському районі та лікарню у Високопіллі, прокласти дорогу між Бериславом та Великою Олександрівкою. Саме херсонці найпотужніше виступили на захист та підтримку Олеся Терентійовича під час «антисоборної» кампанії. Народ разом із тогочасними керівниками Херсонської області відстояв право О. Гончара залишатися депутатом у нашій області.

«Хранімо сонячно і ревно ...

Безсмертне слово Гончареве» (В. Кулик)

Особисто для мене постать О. Гончара, як і для багатьох херсонців сьогодення, асоціюється перш за все, з Обласною науковою універсальною бібліотекою, яка була збудована за його підтримки і носить його ім'я. Хоча зараз ця бібліотека знищена вщент обстрілами, але в пам'яті і досі згадуються зібрання літературної студії «Кулішева криниця» (під керівництвом незабутнього М. Братана).

СЛОВО ПОЕТА

(присв. М. І. Братану)

Я незгоди бачив.

Та людську стихію.

Викривав бездушність

у своїм вірші я.


Не боявсь ніколи

Бути і нечемним.

Боронив я правду,

Мабуть, недаремно.


Хай криниця мовна -

Куліша Криниця

Стане осередком

творчості, скарбницею.


Хай чудова рима

стелеться барвінком

та кінця не знають

строфи, як стежинки.


Хай вітальня гарна

буде рідним домом.

Де його згадають

незлим тихим словом.

(Качаленко Т. 2011 р.)

«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії - Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченківський «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер в чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?» (О. Гончар «Щоденники»)

Найвідомішими творами Олеся Гончара, що викликали величезний суспільний резонанс, стали його романи «Прапороносці» та «Собор». Причому, якщо за «Прапороносців» Гончар був приголублений тогочасною владою, то за «Собор» він отримав клеймо «націоналіста та очернителя радянського ладу». Гончару грозив арешт. А на 50-річчя письменник отримав телеграму з текстом: «Вам зараз нічого не залишається, крім як пустити кулю в лоб.»

«Сучасні письменники потерпають від малотем'я, постійно знаходяться у пошуках теми. Олесь Гончар не шукав тему - війна сама нахабно увійшла в його життя і творчість. Завдяки своєму таланту він зміг правдиво показати війну. Ремарк, Барбюс, Гончар - ці люди стоять на одному щаблі.» (Леся Степовичка)

На батьківщині Олеся Гончара, в Нижньодніпровську фашисти дітей кидали в Дніпро. Одній матері, яка просила не вбивати її малюків, німецький унтер-офіцер відповів: «Коли твої діти виростуть, вони будуть мститися моїм дітям. Тому я повинен вбити їх зараз». Не менш страшно, згадував письменник, було дивитися на уцілілих дітей, у яких убили матерів. Малюки грілися біля вогню своєї палаючої хати...

Серед безлічі спогадів про війну Олесь Гончар зберіг і такий. Однієї хуртовинної ночі йому було запропоновано перебратися для роботи у дивізійну газету. «За спокійної обстановки, - згадує О. Гончар, - я, певно, пішов би... Але піти тепер...». Змучені дивилися на нього солдати (а в ту ніч ніхто не міг гарантувати, чи існуватиме завтра знесилений батальйон). І сержант Гончар відмовився. Воєнна доля виявилась для нього ласкавою, але ще у ті страшенні лихоліття письменник дав собі слово: «Якщо лишуся живим, розповім про вас», тобто про друзів-побратимів, з ким випало йому ділити солдатську долю. І письменник виконав обіцянку, створивши трилогію-епопею «Прапороносці», робота над якою тривала 3 роки.

«А поки ми, заплутані в тенетах

Лжеправди, за софітами не бачимо Зорі

І молимося новим ідолам в багетах,

На сполох б'є Собор Його душі.» (Лана Світ)

«... а таки ж звершив свій синівський обов'язок перед Україною! Двічі пролив кров на українській землі: вперше - на Правобережжі, вдруге - на Лівобережжі. То це ж таки чогось варто?» (Олесь Гончар «Щоденники»).

Мене вражає, що напрочуд сучасна його чудова воєнна лірика, навіть крізь призму сьогодення. Навіть здається, що їх написав учасник сьогоднішньої війни - настільки вони близькі до читача. І мелодійні, немов би пісня, але водночас крізь віршовані рядки доносяться до уважних читачів і звуки давно відгримілих гармат...

Мене війна веде все далі

просторами чужих земель.

Де й наші птиці не літали,

Іду, мов давній менестрель.


Я вірю в пісню, як в молитву,

І смерть, здається на війні

Щадить мене в найтяжчих битвах

За... недоспівані пісні.


Коли при спалахах заграви

Вночі, ввірвавшихся у дзот,

Я дістаю із-за халяви

З піснями вольними блокнот

І на трофейному папері

Лягає туга і печаль, -

Я наче відкриваю двері у рідний дім, у рідну даль.


І, як сновиддя золоте,

Мені тоді снується

Про давнє і дзвінке! Про те,

Що плаче і сміється —


Наказ «Вперед» — я знов ховаю

Окопну лірику свою.

Й на повен зріст — до того краю,

Де знову бути нам в бою.

(О. Гончар. 1944 р.)

«Україна - країна краси! Так думаєш, куди б не їхав: чи в Карпати, чи в степи, чи на Сумщину...» (О. Гончар «Щоденники»).

«Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Бо оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають.» (О. Гончар)

Думи про Батьківщину

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут,

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.


Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнути рідні?


Той — мамі, а той — дружині,

Той — сестрам, а той — братам.

А я напишу — Україні!

Сонцю її і степам.


Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.


Бачу далекі вершини

В тумані повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?


Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

(О. Гончар, 1944 р.)

«Миcтeцтвo в нaш чac пpитягує нaйшляxeтнiшиx. Миcтeцтвo - цe, мoжливo, ocтaннє пpиcтaнищe cвoбoди.» (O. Гoнчap)


Tвopи Oлecя Гoнчapa нeпiдвлaднi нeвблaгaннoму чacу, aктуaльнi i дoнинi, a гepoї йoгo «Пpaпopoнocцiв» i в cьoгoдeнниx peaлiяx знoву бopoнять Бaтькiвщину.


«Він схожий на планету,

Відкриту та непізнану людьми.

У вічність відійшов, але не канув в Лету

І словом пристрасним іде на Ви

Супроти зла, нещирості, свавілля,

Супроти сірості й пустопорожньої брехні». (Лана Світ)


АНАТОЛІЙ

СОЛОВ’ЯНЕНКО


Анатолій Солов'яненко був одним з небагатьох українських співаків, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу.

Вперше я почула чудовий голос Солов'яненка у передачах радіо «Культура». Це було, як зараз пам'ятаю, неперевершене виконання однієї з моїх улюблених пісень - «Дивлюсь я на небо». Завдяки інтернету, змогла і побачити ці записи. Так виник задум створити портрет кульковою ручкою, який невимушено та легко ліг на папір.

Критик із «Нью-Йорк Таймс» написав про дебют Солов'яненка у «Метрополітен- опера»: «Красивий, стрункий чоловік співав із величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом». Це не випадковість - його прізвище перекладається як «соловей».

У радянські часи Анатолій Борисович став першим українським оперним співаком, якого запросили виступити на знаменитій сцені «Метрополітен-опера» (США).

Перед початком гастролей Анатолій Борисович був у Нью-Йорку. Після того, як його унікальний голос почув артистичний директор Метрополітен-опера Річард Родзинський, то запропонував виступити у виставах театру у сезоні 1977 року, хоча графіки цієї сцени розписані на п'ять років наперед! Директор «Метрополітен» пообіцяв надіслати спеціальне запрошення. Зовсім випадково Анатолій дізнався про те, що запрошення все ж надіслали до Держконцерту. Радянські чиновники наводили безліч причин, щоб не відпускати співака. Але коли дирекція "Метрополітен" надіслала ще декілька телеграм на ім'я Солов'яненка то, нарешті, співака відпустили на гастролі до Америки. Американці запрошували співака й на наступні сезони, але не судилося: розпочалася Афганська війна, більше до США українця не випустили. До речі, оригінал контракту з «Метрополітен» і досі зберігається у Національному музеї літератури.

Анатолій досконало знав італійську мову. З 1963 по 1965 роки стажувався у Міланському театрі «Ла Скала». «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба постійно займатися», - говорив Анатолій Солов'яненко. Тому зарядка, голосові вправи і читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями. Коли співак розмовляв з італійцями, то його сприймали за італійця. Намагаючись вгадати його професію, висловлювали припущення: ви, напевно, письменник - у вас дуже гарна літературна мова. Співак дуже любив Італію, захоплювався її культурою, чудово знав історію країни.

І такий голос-діамант у 1993 р. звільнили з трупи Київської опери. «Вимушена розлука Анатолія з Оперою була для нього дуже болісною. Від тієї травми він так і не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, виявився не потрібним рідному театру. Заради київської сцени Анатолій пожертвував заманливими пропозиціями із різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари», - згадує дружина співака.

Анатолій Солов'яненко помер 29 липня 1999 року. Ніщо не пророкувало страшної біди. Він був бадьорим, ділився враженнями про недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня вже були квитки), про підготовку турне Україною із сольними концертами. Потім ліг відпочити - і вже не прокинувся... Співак помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів. В останню путь видатного тенора проводжали тисячі людей. Труну виносили під громові оплески



ДМИТРО
ГНАТЮК

«У мене була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший, і я її здійснив. Тому я - щаслива людина».

«Якщо у вас немає волі, один талант не витягне людини. Є воля - є мета.» (Д. Гнатюк)

«Два кольори», «Пісня про рушник», «Марічка» у виконанні Дмитра Гнатюка постійно звучали у нашому домі. Тому, було цілком природньо створити графічний портрет цього видатного співака кульковою ручкою.

Цікаво, що легендарна «Пісня про рушник», яку виконував Дмитро Гнатюк, була для нього автобіографічною. Коли майбутньому співаку запропонували вступати до Київської консерваторії, його мати розплакалася, але Дмитро заспокоїв її, що скоро вернеться додому. А сталося так, що він залишився в Києві назавжди. У спогадах сестри Гнатюка, мати дала йому в дорогу лише одну вишиту сорочку, тому в «Пісні про рушник» цей факт автобіографічний.

Без перебільшення можна сказати, що українському оперному співакові Дмитру Гнатюку аплодувала вся планета. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака «на біс» так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку й зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами.

«В Африці виступав навіть перед вождем племені туарегів. Там ледь не став батьком темношкірої дитини. Вождю так сподобались українські пісні в моєму виконанні, що віддячити хотів по вищому розряду - подарувати дитину від своєї улюбленої жінки. Я остовпів. А за спиною шепочуть: «Погоджуйся, інакше нас всіх зараз приріжуть ці дикуни». Ледве відкрутився», - згадував співак.

В своєму інтерв'ю Дмитро Гнатюк згадував, що його старшого брата Івана, який навчався у Морській школі в Констанці в Румунії та володів декількома європейськими мовами, потім арештувало НКВД за обвинуваченням у «шпигунстві». Це відбулося тоді, коли він приїхав додому на канікули після приєднання Буковини до СРСР в 1940. Брата Гнатюка катували, а потім розстріляли. Про його долю сім'я довгий час нічого не знала, оскільки їм видали довідку «зник безвісти». Значно пізніше співак попросив одного із співробітників музею підняти архіви, та виявилось, що його брат був розстріляний в Черновецькій тюрмі.

Дмитро Михайлович любив твори Тараса Шевченко та зібрав колекцію видань «Кобзаря». Є в колекції і старі видання, і кишенькові, історичні та більш сучасні. У домашньому зібранні зберігається «Кобзар» з дарчим підписом відомого письменника Олеся Гончара.

«Боже, як же я любив все українське із самого дитинства! В сім'ї співали пісні наші, спілкувалися на українській мові. Хоча румуни були жорстокі до українців. Всюди були надписи «Спілкуйтеся лише по-румунськи». Я закінчив румунську школу. Але душа відчувала себе українською. Рано почав співати і співав повсюди, де тільки міг.»

«Ну що ти зробиш, коли людина любить свою Батьківщину! Ти зламаєш цю любов? Ні, бо вона в людини з дитинства. Така любов підтримувала мене все життя. Без України не зміг би не лише співати - не зміг би жити!» (Д. Гнатюк)





Авторка - Тамара Качаленко

ВІД АВТОРА

Тойота Херсон

ТОП БЛОГИ

ЖИТТЯ

© 2008 - 2024 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: khersonci08@gmail.com, контактиархівТеатр Куліша - Херсон