Vita Black
Херсонська художниця Качаленко Тамара

Представляю Вашій увазі серію портретів кульковою ручкою відомих українських письменників, поетів, вчених, артистів та спортсменів.

Представляю Вашій увазі серію портретів кульковою ручкою відомих українських письменників, поетів, вчених, артистів та спортсменів.

Наполеон Бонапарт свого часу зазначав: «Поразка армії - біда; втрата імператора - подвійна біда; втрата національного інтелекту - повна катастрофа».

Історію нашої країни неодноразово переробляли, але зараз унікальний час, коли українці мають нагоду об'єктивно відтворити справжню історію України та її роль у формуванні європейської спільноти, показати яскраві історичні події та постаті, якими може пишатися наш народ.

Представляю Вашій увазі серію портретів кульковою ручкою відомих українських письменників, поетів, вчених, артистів та спортсменів.

Серія графічних робіт натхненна незабутніми рядками Дмитра Павличко, які напрочуд актуальні в сьогоденних реаліях:

Вставай, Україно, вставай

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай

Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,

Дай познак, ясніший від грому,

Що ти не рабиня Москви,

Й рабою не будеш нікому.

Вставай, Україно, вставай,

Єднай Чорне море й Карпати,

І свій переболений край

Не дай ворогам розламати.

Вставай та здіймай знамено

Вселюдської згоди й любові,

Щоб волі святої вино

Спожити без помсти і крові.

(Дмитро Павличко)


«Історія України дивує кожного своїми подіями та напівказковими героями, народ дивно оригінальний, земля чудова. І це все донині не представлено широкому загалу, тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і митців, і поетів. Чим вони захоплювалися, забувши своє рідне, не знаю; мені здається, що коли б моя батьківщина була б найменша на землі, і тоді вона б мені здавалася краще Швейцарії та Італії. Ті, хто бачили нашу країну, кажуть, що хотіли б жити та померти на її прекрасних полях. Я, як член її великого сімейства, служу на славу імені України» Т. Шевченко.

Його називають українським Рембрантом. Навіть сьогодні українські художники не можуть у повній мірі скопіювати його самобутній стиль.

«Було б дуже корисно організувати в Англії виставку живопису Тараса Шевченко. Я здивований: він, виявляється, чудовий художник-реаліст, та багато хто із сучасних художників у нього можуть повчитися. Це наша провина, що ми донині так погано знайомі із таким видатним поетом та художником.»

Герберт Маршалл - англійський поет та перекладач.

Моя випускна дипломна серія графічних робіт нетрадиційними техніками була присвячена саме Тарасу Шевченко. Працюючи над теоретичною частиною, знайшла цікаву замітку в одеській газеті:

«Під час роботи над романом-есе «Тарас Шевченко: геній в самотності» (2006 р.) Богдан Сушинський несподівано для себе відкрив, що ніхто не осмислив, на якому соціальному щаблі опинився Шевченко по тому, як був удостоєний звання академіка: «Тим часом у російській імперії існував «Табель про ранги», що діяв до 1917 року, і в якому всі цивільні чиновники імперії та військові чини були поділені на чотирнадцять класів, серед яких найвищим був перший клас. Приналежність людини до того чи іншого класу зумовлювали його становище в суспільстві, платню та пенсію, коло посад, які можна було пропонувати володареві «класу» в межах його рангу; форму одягу, доступ до відповідних дворів, аж до імператорського, та салонів, і навіть формулу звертання.

Так от, Тарас Шевченко як академік Імператорської академії мистецтв належав до четвертого класу чиновників. До цього класу за графою «чини цивільні» належали дійсні статські радники, а також обер-прокурор імперії (тобто генеральний прокурор) та герольд­мейстер імперії.

У відповідності з діючим у російській імперії Табелем чиновницьких рангів, до академіка Тараса Шевченка слід було звертатися «Ваше Превосходительство», якщо звертання було безпосереднім і в усній формі. Офіційно ж його ім'я слід було згадувати за такою формулою: «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

Для того, щоб було зрозуміло, наскільки високим був цей чиновницький клас, скажу, що доктори наук, які, як правило, були професорами вищих навчальних закладів імперії, належали лише... до восьмого класу. І титулувати їх належало за значно нижчим рангом - «Ваше високоблагородіє».

Чи звертався хтось до Тараса Шевченка «Ваше Превосходительство», невідомо, а от академіком величали - точно. Про це свідчить хоча б знайдений лікарський документ про смерть академіка Тараса Шевченка.»


Іван Франко

«Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

Росіє! Де ти лиш поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»

Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу душить.

Лиш гадь і слиз росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмира в твоїм гробі.»

(Іван Франко)

Коли створюю черговий портрет видатної особистості, то завжди намагаюсь дізнатися про модель якомога більше. Наприклад, створюючи цей портрет Івана Франка кульковою ручкою, надихалась не лише його безсмертними рядками, а й його завзятістю в творчій праці. Адже Великий Каменяр був не тільки талановитим письменником, а й справжнім трудоголіком. Якщо порахувати кількість ним написаних творів, то виходить, що Іван Якович кожні два дні «народжував» котрийсь зі своїх опусів. За неповні 60 років він написав понад 6 000 творів!

Загальновідомо, що Іван Франко навчався в трьох університетах: Львівському, Чернівецькому й Віденському, де й захистив докторську дисертацію. Але мало хто знає, що свого часу доктора Франка не прийняли на викладацьку посаду до Львівського університету, а нині цей навчальний заклад іменується так: Львівський національний університет імені Івана Франка.

Доречі, Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. Між іншим, найнижчими були гонорари в українських виданнях. Тому Франко працював у польській газеті, друкувався в польських, німецьких та австрійських газетах і журналах. Коли його текст надрукували у віденському впливовому часописі <^іе 2еіІ», то гонорар за цю статтю був більшим за місячну зарплату в українській газеті.

Франко носив вишиванки і в будні, і у свята. Мав колекцію й дуже любив бойківські візерунки. Він був першим чоловіком, який одягнув вишиту сорочку з класичним європейським костюмом, започаткувавши нову моду.

Підсовєтські франкознавці намагаються представити Франка як москвофіла, який бажав перемоги росії, акцентуючи лише вигідну для них частину поетичного спадку поета. Але вони не згадують про те, що син Франка воював в рядах українських січових стрільців, де дослужився старшинської ранги.

Кожен поет, напевне, провидець. Бо як інакше пояснити ці рядки із поезії «Царські слова», яка нагадує маніфест головнокомандувача російських військ Миколи Романова, у якому давно проголошувалася ідея єднання всіх «руських» земель на «лоні матушки росії»:

І понесуть мої війська оту любов

Мільйонами штиків і сотнями гармат

До поневолених «братушек і рабов»,


Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,

Що таке «русскій царь» і що теж «русскій Бог»,

Пізнають руську власть із-за тюремних крат,


Пізнають, що таке ісправник, що острог,

Що православіє й його святая сила

І що таке значить «согнуть в бараній рог».

Твори І. Франка з маловідомої його спадщини, напрочуд сучасні, стали і для мене відкриттям. Ось, наприклад рядки із поезії «Муж довір'я», де розвінчується пропагандистський штамп царизму, патетичний образ росії - «собірательніци русскіх земель», захисниці братів-слов'ян:

Чим ті люди себе тішать,

Що росія якась мати? -

Конче треба стрілять, вішать,

А то як же панувати?

І хто буде шанувати?

Що саме такою була національна політика росії з давніх-давен на окупованих землях, свідчень - документальних і мемуарних - більш, аніж достатньо. Такою вона була в Галичині, на Буковині, на Гуцульщині... «В 1917 р., ще в часі великої світової війни, - згадував Іван Куровець, - в місяці серпні був я в Криворівні з жінкою й бачив власними очима згарища хати проф. Грушевського і його бібліотеки. Бачив власними очима, як горіли доми читалень "Просвіти", громадських урядів, крамниць і всього українського життя в Криворівні й цілій Гуцулії, в Жаб'ю, Ясенові, Яворові. - Це діло знищення робили солдати визвольної армії Керенського».

Протягом всього свого життя Іван Франко боровся за національну та соціальну справедливість для українського народу «у народів вольних колі». Дуже хочеться, щоб, нарешті, здійснилась ця мрія українців та Великого Каменяра:


«Я для геніїв грядущих

Поле дикеє орав,

Шлях серед хащів найпущих

Просікав і протирав;

Для голодних пік схвапливо

Разовий, не панський хліб,

І ставав на всяке жниво

І в'язав свій скромний сніп»

(Іван Франко)


РОЛАНД ФРАНКО

Гортаючи світлини в інтернеті, зовсім випадково зупинилась поглядом на одній з них - щира посмішка із напрочуд живими очима. Зараз у молодих людей важко знайти таку щиру, сяючу, невимушену посмішку. Невідомий був вже поважного віку. І лише підпис до фотографії вказав, що це єдиний онук Івана Франка - Роланд Франко, який доречі мав технічну освіту і ніколи не був письменником. Ця фотографія настільки вирізнялась харизмою від інших безликих звичайних світлин, що стала основою для графічної роботи кульковою ручкою. А Роланд Франко, виявився і дуже цікавою особистістю...

«Буваю в одній ветеранській організації. Просять розповісти про діда. Я їм розповідаю. А вони запитують: А «Вічний революціонер»? Франко ж революціонером був?» Я пояснюю: «Та що таке в його розумінні революціонер? «Дух, наука, думка, воля». А ви з нього ленінця робите. Чи троцькіста». (Р. Франко)

Своїм незвичним ім'ям Роланд завдячує батьку Тарасу - знаному перекладачеві грецьких і римських поетів, яким щиро пишався і називав його не інакше як загартованим Франковим соколом. Напередодні народження спадкоємця батько Тарас переклав з давньофранцузької українською мовою поему «Пісня про Роланда». Надихнувшись героїзмом графа, син отримав таке ім'я. «Батько тоді так «кохався» у середньовічній європейській літературі, що вирішив назвати мене Роландом».

Роланд Франко був найменшим онуком Івана Франка. Самовідданий представник Франкового роду, який гідно ніс це славне прізвище усе своє життя. Його діяльність помітною сторінкою увійшла в історію України. Це він здобув для України Антарктиду, об'єднав навколо себе українську діаспору Британії, створив Міжнародний фонд Івана Франка, організував однойменну міжнародну премію, заснував у Києві родинний музей та був консультантом у створенні фільму «Захар Беркут».

Цікаво, що Роланд Франко впродовж 1993-1996 рр. був радником з питань науки в Посольстві України у Великій Британії. І найбільшим своїм життєвим здобутком вважав передачу Україні науково-дослідної станції «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський»). Посольство України не думало брати участь в торгах, бо Україна не мала 20 мільйонів фунтів стерлінгів і навіть була суперечка з послом, але Роланд Тарасович, всупереч усьому, вирішив боротися до кінця, бо вважав, що ця станція - це депозит в майбутнє. «Я постарався дізнатися все, що можливо, про українських полярників, зв'язався з Академією наук України, організував поїздку до нашої держави англійських спеціалістів на чолі з Франком Керрі, а також приїзд до Лондона представника українських дослідників, полярника Юрія Оскрета. Почались активні переговори. Британський Форін офіс дав згоду на передачу Україні антарктичної станції «Фарадей» безкоштовно за умови продовження досліджень, розпочатих британцями. Члени першої експедиції, за участю українських дослідників, сфотографувалися на одній з вершин льодовика і прислали мені фотографію з написом «Роландові Франку - Хрещеному батьку справи», - згадує Роланд Франко.

«На жаль, ті, хто керує державою, - їх і не видно, що вони роблять і для чого. Живуть для того, щоб щось вхопити. Немає майже справжніх українців - хоча багато кричать, що вони власне такі. За Україну не боряться так, як це робив Іван Франко. Ми повинні мати своє місце в світі, а воно не повністю нам належить. Чекаємо кращих часів.» (Роланд Франко)



Дмитро Павличко



Нещодавно я відкрила нового Дмитра Павличка - не лише проникливого поета-пісняра, а й поета- провидця. Чого вартує лише його вірш «Пророцтво» або «У дитячому серці жила Україна». Велика людина, яка працювала та творила для українців та України. Його прізвище вже давно не потребує титулів. Павличко не просто творив, він впливав на свою епоху. Тому неможливо було не створити декілька графічних портретів Дмитра Павличко.

«В мені є Україна - моє головне почуття. А є ж іще сім'я, і дружба, і вороги... І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи та сонця, але моя родина - то щоденне життя, хліб і молитва.»

«Поезія завжди була потрібна людині. Але в наш час, коли на планеті загорається полум'я війни, коли океани покриваються нафтовою корою, а душі - пліснявою - вона просто необхідна.» (Д. Павличко)

«Без нього я не уявляю собі створення ні Товариства української мови імені Тараса Шевченка, ні Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, ні Народного Руху України. Таке поєднання поета-лірика і поета- громадянина в нашій історії вже траплялося. Це Шевченко, Куліш, Франко», — розповідав Іван Драч про Дмитра Павличка.

Павличко відіграв величезну роль у зовнішній політиці України. Він головував у комітеті закордонних справ Верховної Ради з 1990 року, де формував зовнішню політику молодої держави. Багато зробив для розвитку польсько-українських відносин. На посаді посла України в Польщі добився спорудження пам'ятника Тарасу Шевченку в центрі Варшави. Лише уявіть, чого це йому коштувало, враховуючи польську ментальність! А на підніжжі пам'ятника ви можете прочитати вірш Шевченка «Полякам» українською та польською мовами:

«Подай же руку козакові І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай!»

Дуже відомою є промова Дмитра Павличка під час мітингу на Майдані Незалежності 21 серпня 1991 року: «Ми виходили з ініціативами до наших сусідів: до Варшави, до Праги, до Будапешту і Бухаресту. Ми зверталися до Буша, до пані Тетчер і до інших державних діячів світу, щоб вони визнали нас і підписали з Україною дипломатичні угоди. Визнали Україну незалежною державою. Але вони посміхалися, а пані Тетчер сказала, що ми не обмінюємося посольствами з Каліфорнією. Я звертаюся до них з цієї площі. Визнайте Україну, підпишіть з нами договори, які поставили б нашу Україну на рівні з іншими державами, бо ми хоч не маємо ще держави воїстину, але хочемо її мати».

Дмитро Павличко був патріотом України та пристрасним борцем за її незалежність, захисником української мови, а кожен його рядок, написаний чи 60 років тому, чи в сьогоднішні часи, потрапляє в серце кожному з нас:

Пророцтво

Коли надійдуть танки й бетеери,

І вдарить по знаменах кулемет, —

Ті вмруть, а ті сховаються в печери.

Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти Без наляку й жалю, як Прометей,

І кров стече... Рабів народить мати,

Та він оберне знову їх в людей!

Він знов оберне в Дух скорботне тління,

Знов нагадає хто ми, звідкіля.

І знов на площах закричить каміння,

І вбивці рушать знов з-під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,

Знов честь укрита буде наяву,

І знову нас клястимуть яничари,

Навколішки вітаючи Москву.

І знов розтануть людських душ мерзлоти,


І знов імперію ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

В століттях буде так! І жодна зміна Не станеться в перебігу епох,

Допоки не воскресне Україна,

Бо Він так хоче — наш безсмертний Бог!

Сам Павличко охарактеризував себе як «націоналіста франківського типу, франківського виховання». Але поет при цьому уточнив: «Я не з тих націоналістів, що хочуть вхопити за горло чужого, а з тих, котрі тільки боронять себе. І ми, українці, маємо повне право такими бути - його дала нам уся історія рідного народу.»

«Колись Франко, добре знаючи, що не Шевченко є автором нашого національного гімну «Ще не вмерла Україна», який тоді лише з'явився, а все-таки погодився зі своїм співрозмовником й оптимістично сказав: «Ще не вмерла і не вмре!». Ми є найстаршою європейською нацією. А українська мова, як довів мовознавець Іван Ющук, є рідною сестрою латини. Це визнають і мовознавці світу. Наприклад, в обох цих мовах є кличний відмінок, тоді як у російській його нема, бо вона сформувалася пізніше. «Слово о полку Ігоревім» - пам'ятка української літератури. Бо навіть російські науковці вже визнають, що цей твір написано староукраїнською мовою, в яку вкраплено дуже багато болгаризмів. А отже, і це свідчить, що Україна походить з Київської Руси. Українська мова стала родоначальницею слов'янських мов. Тому маємо ревно берегти нашу велику мову.» (Д. Павличко)

У своїй збірці «Гранослов» поет намагається звернути увагу суспільства на тотальну русифікацію в Україні. У відповідь на доктрину про недалеке злиття всіх націй Павличко написав:

На мову мою вже сукали колючі дроти,

Будували каземати і крематорій...

А сьогодні ласкаво закидаєш ти На неї петлю шовкових теорій.

Мовляв, нам зливатися, браття, пора!

Чим, — питаю, — водою чи кров'ю?

Чи Волзі потрібні води Дніпра?

Чи калинова кров заспіва під березовою корою?

Не менш влучним є вірш Павличка «Московський патріархат». Ось лиш невелика цитата:

Йде патріарх! Собори, в дзвони вдарте!

Хахли, здіймайте вище корогов!

Християнин кремлівський — то не жарти,

Палає в ньому «візантійська» кров.

Він прагне перемоги, а не згоди, —

Хай Рим згорить, задушиться в золі,

Бо мусять поклонятись всі народи

Освяченому богові в Кремлі!

Дмитро Павличко народився 1929 року в селі Стопчатів Станіславського воєводства Польщі (нині Івано- Франківська область). Тому у перший клас довелося йти до польської школи, де в класі серед євреїв та поляків він був єдиним українським учнем. На одному з уроків стався цікавий випадок:

Вчителька змушувала маленького хлопчика продекламувати польський патріотичний вірш: "Kto ty jesteś? – Polak mały. – Jaki znak twój? – Orzeł biały" (Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий).

«Мені важко було навчатися у польській школі. Мені вчитель дала читати вірш польською мовою, на що я відповів: «Я українець. Буду читати вірші українською мовою», за це вчитель мене била залізною палкою по моїм лодоням та казала: «Нема нації «українець», є нація «русин». І ти є русином, запам'ятай!» (Д. Павличко)

У дитячому серці жила Україна

У дитячому серці жила Україна —

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та ламалися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою,

Залишився назавжди без матері я,

Та не був ні хвилини в житті сиротою,

Бо вела мене далі Вкраїна моя!

(Д. Павличко 1955 р)

Ще гімназистом Дмитро Павличко вступив до сотні УПА імені Колодзінського, якою командував Спартан — Михайло Москалюк під псевдом «Дорошенко». Ось що згадує про ті часи сам Дмитро Васильович: «У 16 років я став українським повстанцем. П'ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п'ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945 приєдналися до сотні, якою командував Спартан. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата».

Саме про цей мій внутрішній спонукальний мотив до рішучих дій - патріотична пісня, яку тоді я з хлопцями співав. Згадав її текст, коли недавно на Хрещатику підійшов до мене один чоловік і дещо подивував мене запитанням, якого я й не очікував: «А що ви, Дмитре Васильовичу, співали, коли були воїном УПА?». І я процитував йому пісню, яку написав Осип Маковей за часів, коли жив Іван Франко. Але

співали ми її у відредагованому мною варіанті, остання строфа взагалі цілком моя:

Кидай неньку стару,

Кидай брата й сестру,

Бо настала велика потреба,

Бо настав такий час,

Що помре кожен з нас

Не на ліжку в обіймах з ганьбою.

Україна жиє, Україна встає

До останнього смертного бою.

(О. Маковей, ред. Д. Павличко)

Я, до речі, був уже начитаний, а ті хлопці, мої бойові побратими, знали небагато - кілька стрілецьких пісень та Шевченків Заповіт «Як умру, то поховайте...». Думалось мені, що, приєднавшись до Української Повстанської Армії, ми підемо назустріч американцям, які стануть нашими визволителями від «совітів». Але в червні 1945-го, а на той час Німеччина вже капітулювала, викликав мене заступник сотенного і сказав: «Дмитре, ти знаєш німецьку мову (а я знав її, бо вчився в Коломийській гімназії), ось послухай радіо, що нині робиться в Європі. Я тут же й переклав: «Повідомляють про те, що радянські і американські війська зустрілися на Ельбі». Після моїх слів заступник сотенного скрушно похитав головою і мовив не зовсім зрозумілу для мене фразу: «Це означає кінець...».

І ось уже сотенний «Спартан» зібрав нас усіх удень прямо в лісі, над Прутом. Ми, 250 упівців, стоїмо перед ним, а він каже: «Хто із вас хоче, може йти додому». Лише 15 хлопців ступили зі строю крок уперед, а решта готова була йти в уже підготовлені бункери. Адже в кожному з довколишніх карпатських сіл заздалегідь викопали й належно підготували схрони для воїнів УПА. Та до нашого, наймолодшого, підійшов «Спартан», подивився на нас і скомандував: «Здати зброю!».

Хлопці зі Стопчатова й Великого Ключева тієї ж миті покидали на землю свої автомати. Я мав «десятизарядку», але не кинув її, бо ж ми тільки недавно присягнули, що в разі потреби вмремо за Україну. Сотенний тоді вирвав з моїх рук і кинув на землю мою зброю, і вона бринить, вдарившись об купу автоматів, я й донині чую, як вона бринить... Отже, я мушу повертатися додому. Сотенний наказує мені: «Іди в комсомол, але не забудь, де ти був...Моє життя складалося всіляко, та я не забув, що був стрільцем у сотні «Спартана»... - з гордістю говорив Дмитро Павличко.

Чимало текстів, що вийшли з-під пера поета, стали піснями. Однак найвідомішою серед них залишається поезія Дмитра Павличка «Два кольори». Здається, слова цієї пісні так само глибоко зріднились із нашим ДНК, як і рядки з гімну чи шевченкового «Реве та стогне...». «У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому...» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що — з тюрми повертається?». Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо. Партійно-радянська цензура «Два кольори» охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Вони у своєму репертуарі мали подібну пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: «Наш прапор червоно-чорний. Червоний — то добро, а чорний — пекла дно...».

Через якийсь час мене і Сашка Білаша кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Там почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: «Ти з Полтавщини, а Дмитро Васильович з Галичини...» Проте Білаш не побоявся сказати: «А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!».

Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк. Дмитро Михайлович був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу. Пісня полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди...» (Д. Павличко)

«Ніхто із сучасних українських класиків, окрім Максима Рильського, не дав такої великої та потужної перекладацької творчості Україні, — розповідав культуролог і учень Павличка Роман Лубківський. «Переклад — частина його творчості. Він відкриває глибинні пласти сусідніх і віддалених від України культур. Так могли працювати тільки Франко, Рильський, Бажан, Куліш. Саме тому Павличко стоїть у цьому ряду. Він дбає не тільки про власне ім'я. Свого часу саме він відкрив для України Богдана-Ігоря Антонича. Цей поет був забутий, про нього пам'ятали хіба що в Америці чи тодішній Чехословаччині. Павличко ж дав нам тлумачення Антонича».

На зустрічі одна зі студенток запитала поета:

- Чи не здається вам, що нині спостерігаються тенденції, коли всю Україну намагаються перетворити на велику Галичину?

- То від нашого споконвічного ворога йде така хвиля, нібито українці не одна нація, бо, мовляв, серед них є поліщуки, галичани, слобожани і т. ін., - відповів Д. Павличко. - На жаль, і деякі наші громадські лідери хочуть нав'язати населенню цю теорію, прихована мета якої - сформувати в свідомості людей уявлення, що України як такої нема і не може бути. Водночас я не згоден з тим, що, мовляв, аргументом на користь цієї теорії може послугувати діяльність у Києві численних земляцтв, у тому числі й Івано - Франківського. Лише позитив бачу в тому, що в них об'єдналися і приходять сюди поспілкуватися, заспівати разом улюблених пісень вихідці з тієї чи іншої області. Такі земляцтва мають діяти - у цьому разі якраз на всеукраїнську єдність працює наша різноманітність, яка проявляється навіть у діалектах, що ними розмовляють жителі різних регіонів. Маємо берегти і свій галицький діалект, мову своїх предків, якою розмовляють, скажімо, персонажі творів геніального новеліста Василя Стефаника...

Благослови, мій Боже, Україну,

З'єднай водно всі київські церкви,

Завмерлу нашу мову оживи,

Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,

Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,

Але не дай, щоб служники Москви

Знов обернули край мій на руїну!

Д. Павличко «Покаянні псалми» («Сонети»), 2004




Авторка - Тамара Качаленко

ВІД АВТОРА

Тойота Херсон

ТОП БЛОГИ

ЖИТТЯ

© 2008 - 2024 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: khersonci08@gmail.com, контактиархівТеатр Куліша - Херсон