На фотографії М. Сеньковського – Настя та Юрій Гуралі. Вони носили фотографу молоко й
він сфотографував їх на перелазі перед своєю хатою. На родинному місці досі живе брат тих
дітей. Йому 80 років.
«Їх було дев’ять в родині,- розповідає дослідник М. Близнюк. – Та дівчинка на фото і дві
сестри померли від тифу у 1934 році. Юрій вступив до дивізії «Галичина» і зник безвісти. Є
версія, що загинув під Бродами, а інша, що перебрався до Австралії – ця версія подобається
родині більше»

Працюючи над певною роботою, часто шкодую, що в той час не було цифрової камери з
великою чіткістю зображення. Тоді, маючи зображення високої чіткості, можна було б
виконати цю роботу в техніці «кулькова ручка», в стилі гіперреалізм. Але такі запальні
гуцулки М. Сеньковича посміхаються і в техніках акрил, гуаш…
Із започаткуванням у Львові Українського фотографічного товариства М. Сеньковськиий
став його членом – брав участь у першій виставці української аматорської фотографії 1930
р. його роботою «Гуцулка» було оформлено обкладинку каталогу виставки.

Цю усміхнену гуцулку – Олену Данчук фотограф сфотографував у 1930-х роках. Її онука
написала до проекту М. Близнюка «Хто є хто» спогади про бабцю, яка замінила їй маму.
Олена Данчук пекла найсмачніше солодке на всю Верховину. Її дві доньки померли при
пологах, тож вона виховувала п’ятьох онуків сама. Саме це фото, яке зробив Микола
Сеньковський, рідні поставили на надмогильний пам’ятник, бо найвдаліше передавало
характер їхньої бабусі. Фото стало родинною реліквією.
Проект «Хто є хто» - поєднання фотографій Сеньковського й історій моделей з фотографій,
всього М. Близнюк має 525 фотографій М. Сеньковського. Дослідник каже, що немає нічого
кращого про Гуцульщину, як фотографії М. Сеньковського, хоч минуло вже сто років.
Косівчанин М. Близнюк досліджує долі людей з цих фотографій, підписує прізвища та імена
людей, які приховані у фотомитця Сеньковського під загальною назвою «Гуцульські типи».
Перед кожною презентацією М. Близнюк ходив на могили людей, імена яких вдалося
дослідити, аби запалити свічку, помолитись і так віддати їм шану. «Ми їх не бачимо, але
вони нас бачать, - вважає пан Мирослав. – Ми презентуємо цих людей і дякуємо їм, що вони
були учасниками тої фотосесії. Тут не лише Сеньковський – вони також важливі»

Дослідник Мирослав Близнюк згадує знайомство з сином Сеньковського Юрієм, яке
відбулося на початку 2000 року. Той приїхав у Косів на фестиваль з презентацією батькових
фотографій. Про батька розповів пану Мирославу лише один спогад. Як одного разу батько
зайшов до нього в кімнату, зняв зі своєї шиї хрестик і почепив сину. У 1939 році Микола
Сеньковський виїхав з Коломиї з польськими офіцерами в бік Румунії. Далі доля фотомитця
невідома.
Щодо загального обсягу світлин Миколи Сеньковського, які дійшли до нас, то слід
зазначити, що у 1945 році, під час арешту дружини Євгенії, радянські солдати чоботами
розчавили значну частину фотоспадку Миколи Сеньковського. Більшість з того, що
залишилось, зберігається у сина – Юрія Сеньковського., а також – в обласному музеї в ІваноФранківську.
«Це дуже патріотична сім’я, - говорить М. Близнюк. – Онука Сеньковського волонтерить з
початку війни, а правнук зараз воює за Україну»



Aвтopкa Taмapa Kaчaлeнкo