Гуцули та козаки - два полюси України. Роботи за фото М. Сеньковського

Образ карпатця символізує Україну нарівні з образом козака з південного степу. Різниця лише в тім, що перший живе і дише на повні груди, а інший став надбанням історії. А ось думка про те, що в Україні два «полюси пасіонарності» — Запоріжжя на півдні й Карпати на заході, — погодьтеся, цікава…
О. Соломченко вважає гуцульське мистецтво генетично зв'язане з мистецтвом Київської Русі, тобто гуцули - це прямі нащадки стародавніх мешканців Київщини, які, рятуючись перед ордами Батия, втекли й оселились в Карпатах. І це факт, що всі гуцули мають свідомість приналежності до великого народу Русі, а то й називають себе русинами або руснаками. На це вказує спільна мова й споріднена культура гуцулів.
«Гуцули ніколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними. Вони, живучи в гірських нетрях, заховали первісний характер слов'ян» (М. Ломацький).
Цю теорію підтримував і Г. Хоткевич у своїй книзі «Гуцули і Гуцульщина» (1920):
«Хто є гуцул? Знаним є одно – він кров од крови, кість од кості українського народу. Колись давно-давно він прийшов в карпатські гори, та тут і оселився…гуцул виспівує про красу моря, - а він його й не бачив ніколи; співає про Дунай:
Ой здолу-долу вітер повіват
Вітер повіват, Дунай висихат, -
а про сей Дунай не міг би сказати, де він находиться і чи існує він взагалі. Гуцул, жиючи в горах, де навіть кукурудза як слід не дозріває, не припиняє згадувати про вючийся виноград:
Зелене вино в гору си-вило
В гору си-вило, сивно вродило…
І отсей гуцул – пастух, пів кочівник, котрий не вміє і не має навіть де ходити за збіжем, котрий живиться лише кулішом із кукурудзяної муки, - він співає про поезію працюючого хлібороба. Ще й як співає. Наче творець, наче той, що зрісся з землеробом по всі дні. Співає прекрасними словами, образами, які захоплюють душу.
От, приміром, рядки з дуже давньої колядки:
«Йде він, господар-землероб, робітник віковічний Микола Селянович, йде по широкім полі. Правою ручкою плужок держить, лівою волів-друзів поганяє... І сходить невидимо Христос Бог, опираючись на плужок разом з роботягою, і Матір Божа благословляє…»
Таку пісню міг співати лише народ-хлібороб, сам плекаючий золотий колос, розуміючий святу хліборобську працю. Про працю хлібороба говориться не в новітніх, а лише в найстарших колядках і піснях, які носять виразні сліди глибокої старини…
Природа Гуцульщини прекрасна, нарід оригінальний. Гуцул талановитий, всесторонній, але позабутий, відданий на поталу. Так і красується Гуцул і Гуцульщина для самих себе, ожидаючи артиста, котрий би оспівав їх, зрозумів би душу народу і переніс її на полотно…»

Тонований папір, акрил, маркер






