Штрихи з історії херсонського села: подарована краса
Михайло Митрофанович Білий
У 1988 році, завдяки його ініціативі, у станіславському Будинку культури було відкрито картинну галерею. 51 полотно подарував тоді землякам на добрий спомин художник-аматор. Найбільше з-поміж робіт М. М. Білого було пейзажів.
Рідний лиман
У першу чергу, відвідувачів привабило втілення на полотнах рідних обрисів берегів, Лиману,скель, рибальських човнів, сільських будівель: все це було написано з особливою любов'ю, адже спомини про рідний край живили душу Михайла Митрофановича все життя, щороку приїжджав сюди до родичів, багато мандрував рідними місцями, малював, фарби залишав до свого наступного приїзду...
Пейзаж із річкою
Особливо мене приваблюють на його полотнах той «настрій», колорит і світлові гами, що так притаманні нашому рідному селу: первозданна лінія лиманського берега, лиманські плеса з човнами, вечірні та ранкові мотиви... Автор виконав чимало пейзажів й інших куточків України, де бував у відрядженнях, під час лікування.
Крим. Ластівчине гніздо
Кризові події в країні у 1990-х роках, падіння економіки призвели до руйнування народного господарства, тож на утримання культосвітніх закладів вже не вистачало коштів. Тоді ж картини Михайла Митрофановича передали рідній сестрі художника Ользі Митрофанівні Супруненко, а вона розподілила їх по сільських установах (до лікарні, сільради тощо), частина зберігаються у домашніх колекціях.
Гірський водоспад
Одне з «берегових» полотен М. М. Білого радує погляди і членів нашої родини: свого часу художник подарував картину нашій мамі.
Запитую Ольгу Митрофанівну Супруненко, - хто ж вплинув на брата у дитинстві, підштовхнув до малювання?
– Любов до краси жила в душі Михайла змалечку. Ніхто на нього не впливав. У вільний від школи та домашньої роботи час він без кінця щось малював, всі стіни нашої хати були завішані його малюнками... Лиман, берег, квіти – малював усе... Та і як можна не малювати? У Станіславі стільки красивого...
До Другої світової війни Михайло Білий працював у місцевому колгоспі, 1940 року пішов служити до лав Армії, а коли нависла загроза над нашою Батьківщиною, став на її захист. Пройшов усю війну. Незвичайним епізодом у військовій біографії земляка стала його участь у бойовому забезпеченні історичної Потсдамської конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року) керівників трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні – СРСР, США, Великої Британії в місті Потсдам, у палаці Цецилієнхоф.
Про ті незабутні події полковник Білий, що мешкав у Львові, розповідав кореспондентові місцевої газети «Високий замок» Зоряні Франко під час святкування дня частини у Галицькому з'єднанні внутрішніх військ. 1945-го він був молодшим лейтенантом, командиром взводу.
«Наш 13-й окремий батальйон з охорони залізничних шляхів ще перед початком конференції кинули на Берлін. Через місто ми пробиралися вночі, було дуже складно рухатися, адже всі вулиці були завалені цеглою.
Але знайшовся один німець, який провів наше з'єднання з вокзалу, через Берлін, у Потсдам. Нас поселили у містечку танкової дивізії «СС». Побули там два дні і нас перевели у містечко Бабельсберг, розмістили на кіностудії. Наша частина взяла під охорону усі ділянки доріг та мостів, охопила ланцюгом палац кронпринца, де відбувалась конференція глав урядів. Палац собою нічого особливого не являв, але добре зберігся, надзвичайно затишний. Ми готувалися дуже ретельно, адже треба було перевірити усю трасу, забезпечувати належний рух колон...
Сталін проживав на окремому острівці, куди і навели понтонний міст, що охоронявся двома підрозділами. Ми були у Бабельсберзі, а делегації американців та англійців – в інших місцях... Тоді наші полки провели колосальну роботу. Треба ж було «розшити» колію, бо наша не підходила до європейської – на 14 см ширша...Зброї ж не застосовували жодного разу – не було потреби. Зате охорони було дуже багато – охороняли ж по всій трасі, коли мав Сталін приїхати. Це ж тисячі кілометрів...».
У Потсдамі Черчілль, Трумен, Сталін (зліва направо) здавалися друзями... (джерело фото: Вікіпедія)
Як розповідав наш земляк, йому випала честь побувати і на банкеті, присвяченому закінченню конференції: усім підрозділам, що охороняли лідерів трьох держав, було влаштовано урочистий прийом. Після повернення до Москви, Михайло Білий дізнався, що нагороджений орденом Червоної Зірки.
Лише коли вийшов на пенсію, «з головою» поринув у живопис, зайнявся улюбленою справою, яку доводилось весь час відкладати...
Відомо, що живопис та фотомистецтво, у певній мірі, жанри «споріднені». Світлина може стати, наприклад, поштовхом і «підказкою» художникові при розробці малярської теми. І навпаки. Знаю, що багата пейзажна станіславська фактура, у різні часи, однаково притягували людей із об'єктивом, і з пензлем: береги, скелі, лиманський виднокрай, вітрильні човни, рибальські сіті, пташиний та рослинний світ, «шуховські» маяки...
Особливою ж, вражаючою притягальністю і сільчан, і гостей села відзначалася велична архітектура одного зі станіславських храмів, що проіснував, приблизно,від початку минулого століття до 1980-х років, – Свято-Покровського (у селі називали його церквою, що «на тій горі»).
На жаль, ця красива споруда не збереглася до наших днів (якийсь час використовувалась в якості зерносховища, потім до неї «приліпили» літній кінотеатр, тощо) і поступово зникла з лиця землі. У 1960-70-і роки я ще встиг зробити кілька світлин цього храму, не підозрюючи про його трагічне майбутнє...М. М. Білий, залюблений у Станіслав, не міг не зобразити Свято-Покровську церкву на своєму полотні (див. фоторепродукцію): відчувається світле піднесення, з яким він працював над цим твором.
Колишня Свято-Покровська церква у Станіславі
Але ж у Станіславі у давні часи діяв й інший, головний сільський храм, що розміщувався у центрі села (приблизно в межах нинішнього Будинку культури)— Миколаївський. Старожили казали, що ця церква була навіть величнішою за Покровську. Тривалий час мої спроби розшукати у земляків її світлину були безуспішними. Як же зрадів, побачивши на одній з картин М. М. Білого, що залишила Ольга Митрофанівна в якості родинних реліквій, зображення церковного комплексу Миколаївської церкви (див. фоторепродукцію)!
Колишня Миколаївська церква у Станіславі
Картина дає уявлення не лише про культову споруду: на площі бачимо пам'ятник Т. Г. Шевченку, споруджений голодного 1922 року, будинок, в якому містилась у минулі роки «центральна» школа, великий хрест (якщо це не плід уяви художника, то цікаво, на чию честь його встановлено?).
Алей сільського парку ще немає, хоча, за свідченням архівістів, роботи з розбивки парку на площі ім. Т. Г. Шевченка розпочалися 1924 року...Врешті, навряд чи можна вимагати від художнього полотна фотографічної достовірності, але важливо: поки що це єдине зображення, що дозволяє нам «зазирнути» в осердя Станіслава 20-30-х років минулого століття, уявити, яким був головний сільський храм, і за це велика дяка художникові!
Ще одна цікава знахідка: переглядаючи старі світлини домашнього фотоархіву, випадково виявив малесеньку, обрізану фотокартку, у правому верхньому кутку якої зображено частину церковного комплексу Миколаївської церкви – її височенну дзвіницю, що дає певне уявлення про загальну монументальність культової споруди. (Очевидно, світлина виконана під час якоїсь офіційної сільської чи шкільної події: на ній пізнав Туркалова Г. Ф. та батька Голобородька К. Й).
На рідкісній світлині – фрагмент колишньої Миколаївської церкви у Станіславі
«Розчинилась» у Станіславі картинна галерея Михайла Митрофановича Білого. Але ж вона живе, нехай і в розібраному вигляді, радує земляків, примушуючи нас вглядатися в рідні обриси та горизонти поглядом художника, нагадуючи нам про людину, яка любила рідне село та його людей і подарувала йому сфокусовану красу, яку носила в собі все життя.
Олександр ГОЛОБОРОДЬКО
(Виконав фоторепродукції картин М. М. Білого)
