Люди Херсонщини: Мамине слово про земляків
Небайдужих сердець, які допомагають професійним журналістам, підказують теми матеріалів, ведуть літопис своїх населених пунктів, трудових колективів, розповідають про яскравих земляків.
Особливо цінно, коли такі серця наповнені досвідом прожитих років. Такою була моя мама, вчитель-ветеран Антоніна Гаврилівна Голобородько (1915-2003).
Все життя вона присвятила педагогічній справі, але, вийшовши на пенсію, тривалий час займалась сількорівською діяльністю, очолювала громадську приймальну «Придніпровської зірки» у Станіславі.
У своїх кореспонденціях вона знайомила читачів «районки» із сільськими та шкільними подіями, порушувала питання благоустрою, вела життєписи колег, випускників, сусідів, односельців, розкривала підзабуті сторінки з історії села.
Погортав мамині кореспонденції. Зокрема, у «Придніпровській зірці» за 07.10.1986 р. побачив світ її матеріал «Надії на зустріч» про випускника Станіславської школи 1925 року Юрія Прокудіна, який пов'язав свою долю з Харківським університетом, в якому понад 35 років очолював кафедру ботаніки, став доктором біологічних наук, професором, одним із провідних фахівців у галузі дослідження дикорослих зернових.
Юрій Миколайович підготував сотні спеціалістів-ботаніків, опублікував понад 80 наукових робіт, присвячених переважно зерновим культурам, став натхненником й основним автором колективної монографії харківських ботаніків «Злаки України», екземпляр якої подарував рідній Станіславській школі.
У різні роки районна газета видрукувала серію кореспонденцій Антоніни Гаврилівни про соратників-вчителів. Героями цих матеріалів ставали мамина перша вчителька Ганна Феофілактівна Біла («Людина моя дорога»), Віра Семенівна Кавун («Нею гордяться односельці»), Ніна Панасівна Божко («Високе покликання»), Марія Никифорівна Гаркуша («Закохана в свою справу»), Антоніна Олександрівна Берко («Класний керівник»), Валентина Семенівна Келіна («Вчителька»), подружжя Раїса Яківна та Валерій Михайлович Кучеренки («І розумом, і серцем») та інші колеги.
Скільки теплих почуттів Антоніни Гаврилівни залишилось у замальовках про самовідданих сільських працелюбів! Наприклад, 17.05.1986 р. у «районці» мама писала про Поліну Данилівну Яник, мудру, щиру людину, її школу трудового родинного виховання. До війни тьотя Поля (так ми, діти, її називали по-сусідськи) була однією з кращих ланкових місцевого колгоспу, вирощувала бавовник.
По війні не пішла вже в степ: поховала чоловіка, на руках залишалася стара хвора мати, двоє дітей. Село було зруйноване, потребували ремонту школа, лікарня, колгоспні будинки, тож Поліна Данилівна запропонувала голові колгоспу ідею – власноруч виготовляти цеглу. Глину до її оселі підвозив колгосп, а воду й пісок день у день сама тягнула тачкою з берега; великий заміс треба було щодня готувати, щоб вистачило його на 400-500 цеглин.
Старша дочка Ліда на бухгалтерські курси пішла вчитись, тож разом з матір'ю залишилась Рая. «Ще тільки пробивається на сході літнє сонце, де-не-де висвітлюючи на лимані вітрила рибальських дубків, а на вулиці стоять дві постаті.
Це Поліна Данилівна Яник зі своєю донькою школяркою Раєю робить цеглу. Поки прокинеться вулиця, не один десяток цеглин вже стоятиме біля двору. Міцну, добротну цеглу робить сусідка. Вона згадувала: «Як вантажиш цеглу, було, на машину, як не кидаєш, а не б'ється». Та й не дивно – була та цегла круто замішана на старанності Поліни Данилівни, щоб ніхто із станіславців не дорікнув...».
І ще рядки з газети: «Було запитаєш Поліну Данилівну, як рано встає дочка, коли ж спить? Відповідає: «Оце вночі встаю, та так тихо, щоб і не чула. Закрию двері, хай поспить до сходу сонця. Аж ні – Рая вже стоїть на порозі, бере мерщій станок: «Удвох, мамочко, швидше буде. І тобі веселіше...».
Так удвох і викинуть заміс, приготовлений звечора, за наступний беруться». Донька Поліни Данилівни, Раїса Яківна, зростала на материному трудовому прикладі, стала зразковим фахівцем із хімії, викладала у рідній школі, і нам, її учням, прищеплювала свої кращі риси.
Переглядаю інші мамині газетні вирізки. Ось розповідь про Оксану Платонівну Тарасову («Спасибі, подруго!»), дружба з якою пройшла через усе їх життя. Кілька кореспонденцій про захисників Вітчизни, зокрема, про Катерину Дмитрівну Гребенюк («Катя, матрос «Дельфіна»), мужнього члена екіпажу буксиру (була поваром), що під час війни водив у чорноморські порти Туапсе, Батумі, Геленджик, Новоросійськ баржі зі зброєю (лише трьох в екіпажі, зокрема Катерину Дмитрівну, було нагороджено медаллю «За оборону Кавказу»).
Принагідно скажу й про те, що мама першою у місцевій пресі написала про історію народження у Станіславі голодного 1922 року скульптурної композиції (погруддя та постамент), присвяченої Кобзареві (публікації у газеті «Новий день» за 07.03.1997 р. та альманасі «Степ» за № 7/1997 р.).
Все життя Антоніни Гаврилівни пройшло на березі Дніпровсько-Бузького лиману, серед рибалок, простих і щирих людей. Більшість із них були її учнями.
Цей рідний і привітний світ, багатий природними кольорами, що живився атмосферою творчої праці, яку створив у родині наш батько Костянтин Йосипович, постійно наснажував на сількорівську діяльність і бажання нести людям добро.
Олександр ГОЛОБОРОДЬКО
На фото: наші незабутні сусіди – біля добротного замісу тьоті Полі.
