Олександр Голобородько

Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.

Імена на Стіні Шани

У селі Станіслав Білозерського району на Херсонщині всі добре знають Олександра Олексійовича Слободяника.У свої поважні 87 літ ветеран притягує до себе енергійністю, оптимістичним світосприйняттям, творчою невтомою.

Його життя мовби підтверджує тезис, що людина невичерпна у своїх духовних силах та здібностях, варто лише «розгледіти» в собі приховані чи «сплячі» таланти і наполегливо розвивати їх.

Якщо вихід людини на пенсію нерідко супроводжується різного роду дискомфортами та депресіями, то свою пенсійну пору, в якій, звичайно ж, багато різноманітних життєвих клопотів, Олександр Олексійович зміг щедро наповнити давно омріяною справою-насолодою – любительським малярством.

Назавжди запам'яталось, як ще у четвертому класі школи був схвильований і підбадьорений першим життєвим успіхом – похвалами вчителя за свої малюнки.

Подальші трудові випробування не дозволили отримати художню освіту: по війні Олександр вступив до ФЗУ, п'ять років працював будівельником та транспортником при підновленні Донбасу, два роки – на ударних будовах країни.

Хвороба мами примусила родину переїхати з Вінничини на південь, отож вже понад шість десятиліть життя Олександра Олексійовича пов'язане зі Станіславом: тут народилась його сім'я, продовжилась трудова біографія.

Він працював у сільгосптехніці, агрофірмі «Лиман», місцевій школі. Без відриву від виробництва закінчив Бердянський технікум виноградарства та виноробства, споруджував виноробний цех, працював технологом, начальником винцеху, потім – у відділі капітального будівництва.

В осінній час, коли в Україні традиційно вшановують жертв трагедії Бабиного Яру, Голокосту, ми зобов'язані сказати і про участь нашого земляка у колективному подвигу. Про це нагадує йому родинна реліквія – медаль Праведників народів Світу.

Лист, що одержали вони із дружиною Оленою Никифорівною 23 роки тому з Єрусалима, дуже схвилював. Директор відділу Праведників Інституту Яд Вашем Мордехай Палдієль писав, що має задоволення поінформувати главу сім'ї: спеціальна комісія на своїй сесії вирішила надати Олександру Олексійовичу та його батькам – Олексію Пилиповичу і Мотроні Сергіївні (посмертно) найвищий вираз подяки – титул Праведників народів Світу.

Це визнання давало право на одержання медалі, Посвідчення Шани та занесення імен Слободяників на Стіну Шани Праведників у меморіалі Яд Вашем в Єрусалимі. А невдовзі, за дорученням Посольства держави Ізраїль, асоціація єврейських організацій та общин України запросила О. О. Слободяника до Києва, де він, разом з іншими, отримав високі нагороди.

Які ж події стоять за цим фактом? Звернімось до спогадів колишнього мешканця міста Бєльці, що у Молдові, а нині громадянина США, Давида Михайловича Гершенгоріна:

«1941 рік... Почалася війна. Я жив з батьками у Молдавії, у селі Сабарі Сорокського повіту. Батька у перші ж дні війни мобілізували до Червоної Армії. Моя мама Двойра з двома малими дітьми (я – дев'яти і мій братик – трьох років) та старими батьками не могла евакуюватись.

Зібрали з усіх округів євреїв і гнали нас – голими, босими, голодними непрохідними шляхами з місця на місце. По дорозі німець міг кинути в пилюгу шоколадку, і всі кидались за нею, а він тим часом фотографував.

Мені доводилось нести на плечах братика, а в містечку Вертюжани, помираючи на моїх руках, він просив хоча б шматочок хліба з цибулею. Невдовзі від виснаження помирає двоюрідна сестра. Всіх мертвих скинули до ями.

Вже в Україні, в Касауцькому лісі, залишається дідусь. Дорогою до села Єланець помирає бабуся. Пили воду з калюж, їли листя та кору.

І так нас гнали (хто загинув від кулі, хто – від голоду), поки не дістались до міста Бершаді. Опинилися на шматочку території, обнесеній колючим дротом (гетто). Щодня нас гнали на різні роботи.

Одного дня, думаю, не дуже розуміючи, що роблю і куди йду, я проліз під колючим дротом і вийшов у місто, перейшов через міст, що охоронявся румунами і німцями. Їх, мені здавалось, я не дуже боявся.

Зате сильно злякався чоловіка у шкіряній куртці на іншій стороні мосту. Заховавшись за будинком, в якусь мить я відчув сильну руку, що схопила мене за комір, і вже не міг утекти. Він показав мені пальцем на губи, щоб мовчав.

Невдовзі мене постригли, викупали, переодягли, нагодували. Своєму синові, приблизно мого віку, чоловік сказав: «Сашко, це твій двоюрідний брат з Молдавії, так всім хлопцям і кажи...». Весь час він вчив мене української мови.

Через кілька днів я і Сашко, навантажившись продуктами, пробрались у табір. Знайшли маму, нагодували її і знову повернулись до міста. І такі «операції» ми зробили кілька разів.

Та одного разу дядя Олексій та тьотя Мотрона (так звали наших рятівників) дали мені українську юбку, кофту, хустку і наказали потайки віднести в гетто мамі. Ввечері вона переодяглась, ми перелізли огорожу у темному кутку й дістались до Слободяників.

Цілий місяць мама прожила на горищі, а пізніше її перевели до родичів дяді Олексія. В них вона переховувалась аж до визволення України Червоною Армією.

Що ж це була за сім'я, яка врятувала нас? Її глава – Олексій Пилипович Слободяник – підпільник, тримав постійний зв'язок з партизанами. Працюючи в ресторані (певно, за необхідністю), він багато про що дізнавався від німців, а вночі часто ходив у ліс до побратимів.

Дружина Олексія Пилиповича – Мотрона Сергіївна – дуже сердечна, добра, чуйна жінка. Поставилась до нас, мов до найрідніших людей, ризикуючи, як і її чоловік, своїм життям.

Олексій Пилипович не дожив до свята Перемоги. Під час однієї з операцій його було важко поранено в живіт і він помер.

А я все думаю: чи ж можна багато вимагати від дитини? Варто було Сашкові Слободяникові хоча б одним словом обмовитися серед чужих людей про пришельців, як нас могли знищити. Але, ще будучи дитиною, він виявив твердий, чесний характер. Такі люди повинні бути вічними...».

Ще війна не закінчилась, як мама Двойра з Давидом повернулись до Молдавії. Давид виріс, одружився на вчительці Раїсі Ерліх, але його не полишали думки знайти свого «двоюрідного брата» Сашка.

Багато разів писали з дружиною на Вінничину, де, як вважали, залишились жити після війни Слободяники, та все марно. 1975 року, в день 30-річчя Перемоги, разом із синами поїхали до села, в якому вірогідно могли знайти своїх рятівників.

Згадує Раїса Гершенгоріна: «Наші пошуки були безрезультатними, але випадково познайомились з місцевою вчителькою й вона не лише згадала родину Слободяників, але й дала нам точну адресу, за якою вони стали мешкати: село Станіслав на Херсонщині.

Коли ми приїхали туди й нам назустріч вийшов красивий молодий чоловік, Давид одразу ж пізнав його: «Це він, Сашко!». Вони обнялися й довго, довго дивились один на одного. «Брат!». «Брат!». І сльози струмками текли у них по щоках...».

З часом родина Гершенгоріних переїхала з Молдавії до США, мешкають у Нью-Йорку (Бруклін). Давид та Раїса мають двох синів – Болеслава та Наума, онуків. Гершенгоріни молодші багато працювали, добре влаштувались: Болеслав займається ремонтом будинків, а Наум став фахівцем з ремонту комп'ютерів.

Старійшина, глава родини – мама, бабуся, прабабуся Двойра завжди дивувала й заряджала всіх своєю життєвою силою: переїхала до США пізніше за своїх молодших, 95-літньою, й одразу ж почала вчити англійську мову, а в 103 роки (!) здала екзамен на громадянство. Колишня громадянка Румунії та Радянського Союзу, бранка Бершадського гетто Двойра Гершенгоріна стала громадянкою США. З цією подією, а також зі 103- та 104-річчям від дня народження її вітав сам президент Клінтон.

Щира доброзичлива сім'я Слободяників вже багато років підтримує найсердечніші, істинно побратимські стосунки з родиною Гершенгоріних. Свої радощі й болі вони давно вже ділять навпіл. Давид Михайлович Гершенгорін усе своє життя вважає своєю другою мамою Мотрону Сергіївну Слободяник, а Олександра Олексійовича – справжнім братом.

«Звичайно ж, головною особою тих тяжких подій, що зріднили нас з Давидом, був батько, Олексій Пилипович, – говорить Олександр Олексійович. – Він зміг розділити чужий біль, чуже нещастя, піти на ризик заради інших, хоча ставив під загрозу й наше з матір'ю життя. «Добро можна викликати лише добром», – часто згадую його слова.

І хоч нині Слободяники і Гершенгоріни – мешканці різних країн, різних континентів, – те, що в годину воєнного лихоліття поріднило їхні серця – нездоланне ні часом, ні відстанями. Їх спілкування по скайпу завжди нагадує щиру родинну розмову.

Досвід ветеранів не маємо права забувати, він має передаватися юним поколінням. Слово подяки та букет квітів О. О. Слободянику – єдиному в Білозерському районі і, кажуть, одному з двох у всій Херсонщині носієві титулу Праведників народів Світу, у дні пам'яті жертв Голокосту чи в День Перемоги, був би мінімальним, але гідним жестом громадськості. Але, на жаль, наше безпам'ятство часто перемагає...

Малярська мрія Олександра Олексійовича здійснилася вже в пенсійні роки. За два десятиліття самодіяльний художник створив десятки і десятки картин та малюнків.

Застосовує як масляні фарби, так й олівці. Майстерно виконує портрети рідних, односельців, нерідко звертається до копіювання класики.

Особливо мені подобається картина Слободяника, на якій зображено одну зі станіславських духовних та архітектурних святинь, на жаль, зруйновану в роки сумнозвісної боротьби влади з релігією – Свято-Покровську церкву.

Тонко вдається художникові передати характери своїх героїв у малюнках олівцем. Так, наприклад, світло любові, турботливої доброти, лагідності лине від портрету дружини Олени Никифорівни.

Чимало щирих робіт подаровано землякам, їх можна побачити у місцевій лікарні, приміщенні сільської ради.

У своєму захопленні ветеран знаходить розуміння та підтримку доньки Людмили Олександрівни та зятя Сергія Віталійовича. Свою силу та наснагу дарує художникові також Дніпровсько-Бузький лиман, адже Олександр Олексійович – давній завзятий любитель рибальства: тільки-но випадає сприятлива погода, як ветеран прямує до свого човна. Він вважає, що багато в чому саме гармонія та неповторність лиманського плеса додає йому сили, а пензлю – гармонії на полотнах.

Тож зичимо нашому талановитому землякові довгих й щасливих років життя, міцного здоров'я та творчої наснаги!

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО,
фото В. А. Шепеля та автора.

На фото: художник за роботою (2016 р.); реліквія Слободяників – медаль Праведників народів Світу; зустріч Олександра Слободяника та Давида Гершенгоріна через тридцять років після війни (с. Станіслав). Фото В. А. Шепеля; родина Гершенгоріних. Нью-Йорк; родини побратимів (с. Станіслав, 1975 р.). Фото В. А. Шепеля; світ любові та краси; копія картини І. М. Крамського «Незнайомка»; колишня Свято-Покровська церква у Станіславі; портрет дружини; думки про велике життя. Олександр Олексійович Слободяник у домашній картинній галереї (2016 р.).

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів