Татьяна Бойко

Молодая журналистка

Як це: заснути на Україні, а прокинутись в Росії?

Як це:  заснути на Україні, а прокинутись в Росії?
Недавно з Херсону розмовляла по телефону з подругою, з якою знайома вже декілька років. Наша телефонна розмова і дала поштовх до написання цього матеріалу.

Тільки нещодавно ми разом із нею навчались в одному навчальному закладі, а після його закінчення я вирішила продовжити навчання у нашому місті Херсоні, а вона поїхала здобувати вищу освіту до іншого міста.

А навчатися моя знайома вирішила тоді ще на своїй батьківщині, у місті Сімферополі, за професією - художник. Мальовничий Крим так вабив її, що вона без роздумів подала документи до одного з Сімферопольських університетів і без усіляких перешкод потрапила на бюджетну форму навчання.

Починаючи з осені 2013 року, вона стала повноцінною студенткою Криму. Ми часто з нею дзвонили один одному та спілкувались. Говорили про все, наболіле, особисте та таке інше, ну як дівчата. Навчання їй подобалось, але більше усього вона закохалась у сам Крим. Майже кожні вихідні вона їздила до Ялти і відтворювала всю красу природи за допомогою пензлика та паперу.

Сьогодні вона подзвонила мені і заплакала. Уже дві неділі, як дівчина перебуває у рідному місті Таврійську, Каховського району, бо просто не знає, що їй робити тепер. Вона сказала мені одну репліку, яка запам'яталась. Цитую: «Декілька днів назад я заснула на Україні, а наступного дня прокинулась в Росії».

Завтра вона їде тепер уже за кордон, а раніше їздила на батьківщину. Дівчина вирішила забрати свої документи з навчального закладу та перевестись до будь-якого іншого, аби тільки бути на Україні.

Каже, що серце щемить, тільки від того, коли у погляд врізаються російські прапори і стає боляче та образливо. Усе довкола стало чужим.

Як було сказано, це не тільки її думка, а думка й інших її друзів-студентів, викладачів, але їх ніхто не чує, більше того їх навіть не намагались почути.

А я подумала, мабуть це страшно. Уявила, якби в моєму місті замість жовто-блакитного прапору з'явився інший, навіть не знаю яка б була моя реакція. Можу сказати точно, що з негативним відтінком.

А потім я згадала, як ще восени приїжджала до неї в гості в Крим, тоді ми прогулювались вулицями і навіть подумати не могли, що ходимо по майбутній Росії. Тоді я ще не знала, що це була моя остання поїздка до українського Криму. А може й взагалі остання. Бо зараз я не можу собі дозволити туди поїхати, просто гидко стає на душі.

І не винні в цьому люди, адже я не вірю що 95% кримчан хотіли до Росії і ніколи в це не повірю. Але як я уже казала їх не слухали. Так, їх запитали, але відповіли за них самі. Мені шкода тих людей, які написали такий дикий сценарій і стали його учасниками, адже вони зрадили Україну і просто так це їм не забудеться.

Шкода тільки людей, які тяжке життя змінили на ще гірше. Слабо віриться, що Росія буде працювати на благо кримчан, а не для задоволення власних потреб Путіна.

Думаю, що час покаже і після значного погіршення, люди захочуть назад до України, яка як рідна мати їх приголубить, утішить та запросить до рідної домівки!

Тетяна Бойко

© 2008 - 2024 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: khersonci08@gmail.com, контактиархівТеатр Куліша - Херсон