Ядерне роззброєння, чи українська небезпека по-американськи

Нинішнє становище в країні вже мало називати просто складним. На додачу до хронічно хворої економіки, на Сході держави розгорівся збройний конфлікт, який щодня забирає життя десятків українців.

Протягом 23-х років державності перед Україною поставали сотні різних проблем, але вперше за часи суверенності, нам загрожує сусідня країна, яку ми звикли вважати братською; вперше ми зіткнулися із холодним лицемірством вдаваних «союзників і друзів». За 23 роки Незалежності український народ ще ніхто так не зраджував.

Усе відбулося ніби в одну мить? Хоча якщо пригадати, то ланцюг більш ніж довгий: зрив асоціації з ЄС – розгін мирного студентського мітингу – початок Майдану – 3 місяці боротьби і кривавих сутичок між силовиками та протестувальниками – загибелі людей – «фінальний» бій – жертви Небесної сотні – втеча Януковича та його найближчого оточення – анексія Криму – зародження ДНР і ЛНР – новий Президент України – активна фаза АТО – тепер вже сотні загиблих – тисячі поранених – сотні тисяч змушених переселенців...

За останні 11 календарних місяців Україна пережила величезну кількість потрясінь і втрат, які прямо продемонстрували, що «незалежної» України ніколи не існувало. На повірку виходить, що за часів всієї історії країна була залежною від волі «сильних світу сього», а наші «лідери» були всього лише «ручними звірками», які танцювали під дудку «справжніх правителів».

Чому так сталося? У чому причина? Такі «плоди» українці пожинають через свої лінощі та безтурботність, бо занадто вже безкарно почували себе чиновники, які замість того, щоб служити своєму народу, вони не тільки нещадно грабували і принижували його, а й прислужували іноземним спецслужбам, продаючи країну з «тельбухами».

Таким же пішаком був і Янукович... Його роль полягала в тому, аби повністю виснажити Україну, перетворивши населення на бездумну масу жебраків і п'яниць. У такому випадку захоплення країни не викликало б ніяких труднощів, і агресор поглинув б нас без особливих зусиль. Проте, не так сталося як гадалося, і бажання змін пересічних українців виявилося сильнішим за політичні ігри (хочеться вірити, що нас у черговий раз не розігрують у черговій «політичній рулетці»).

Як бачимо, північний сусід сприйняв українську революцію лише як тимчасову поразку, і не припиняє намагань, програвши «битву», виграти «війну».

Хоча, треба сказати голосно, що розпочато «війну за Україну» було ще задовго до приходу до влади окремих осіб як і з провладних, так і опозиційних кіл (які кілька разів вже змінили позиції).

Для того, щоб зрозуміти, коли саме для окремих політиків почалося перетворення Незалежної України у омріяну – «Новоросію», слід звернутися до історичного минулого.

Після розпаду СРСР і утворення на його руїнах низки незалежних держав, жодній із них не було справ до свого нового сусіда – України. Проте йшов час, змінювалися лідери, і коли Росією почав керувати Путін, деякі українські експерти заявили: з боку Росії можливі зазіхання.

Хтось у керівництві держави тоді про це «почув»? Хтось зрозумів, що треба якщо не нарощувати, то бодай підтримувати військову міць, яка б стримувала «амбіції» російського керманича ще на стадії задуму. Навпаки. Тодішня українська влада зробила найбільшу і скоріш за все найфатальнішу помилку.

У червні 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус.

Тоді основною причиною відмови від ядерного озброєння державні мужі називали «брак коштів на утримання ракет і ядерного палива». І навіть при тому, що світова спільнота обіцяла допомогти у вирішенні цього питання, все ж тодішня українська влада обрала інший шлях. Усю ядерну зброю України було успішно продано Росії, але державний бюджет від цієї угоди не побачив жодної копійки. Пізніше цей випадок отримав назву «ядерна афера», наслідки якої відгукуються й сьогодні. Але як ні кого не карали тоді, так не карають і сьогодні. Хоча всі Президенти живі, і непогано почуваються.

Фактично ця угода стала початком усіх нинішніх проблем України, адже якби ми не відмовилися від ядерної зброї, зараз, скоріш за все, не було б ані анексії Криму, ані «історії» з Донбасом. Більше того, голос нашої держави мав би по-справжньому серйозне значення для світової спільноти, адже саме «ядерна кнопка» є найдієвішим способом вселити повагу до країни.

Проте, збагачуючись на «ядерній афері», українське керівництво мало цікавило майбутнє держави. На публіці ж вони вмикали режим «окозамилювання», мовляв, задля безпеки українців слід якнайшвидше позбутися старої, небезпечної та й взагалі не потрібної ядерної зброї.

Чи не найпопулярнішим тодішнім міфом, вигаданим владою, був міф про те, що в Україні від ядерної зброї залишилася сама тільки назва – нібито кількість її настільки незначна, що «у разі чого» вона нічим не допоможе у боротьбі з можливим загарбником.

Насправді ж на початку ядерного роззброєння Україна не мала систематизованої інформації про свій ядерний потенціал. Більше того, ніхто й не збирався рахувати боєзаряди, або ж визначати рівень їх небезпеки. По-перше, тодішній владі це було не потрібно, а, по-друге, визначати ядерний статок у державі було нікому, адже на той час в Україні не було фахівців з ядерного озброєння.

З огляду на це, із роззброєнням нам «люб'язно» погодилися допомогти росіяни. Саме вони подавали інформацію про наявну ядерну зброю в Україні.

Про правдивість цієї інформації можна тільки здогадуватися. За російськими зведеннями, на нашій території розміщувалися два типи стратегічних ядерних озброєнь.

Перший – міжконтинентальні балістичні ракети, загальною кількістю 176 штук, із яких 130 рідкопаливних та 46 твердопаливних, відомих як «Сатана».

Другий тип – важкі бомбардувальники з крилатими ракетами, кількість яких коливалася у межах від 30 до 43 штук.

Окрім цього в Україні розміщувалася інша різноманітна тактична ядерна зброя. Її приблизна кількість складала від 2 800 до 4 200 одиниць.

Зрозуміло, що у такій розмитій ситуації з кількістю та хімічним складом української ядерної зброї, про точне визначення її вартості не могло бути й мови.

Та якщо пригадати, Росія на вартість наших боєголовок не скаржилася, за них вона заплатила менше 10-ти млрд. дол. При цьому, якщо вірити розрахункам американців, реальна вартість проданої зброї коливалася у межах від 40 до 50 млрд. дол. Для порівняння, держбюджет України того періоду складав від 7 до 9 млрд. дол. Як бачимо, у вигляді ядерної зброї Україна мала багатомільярдні ресурси, які, за найскромнішими підрахунками, обчислювалися сумою семи тодішніх державних бюджетів. У такій ситуації вигадки влади про «мізерність ядерного потенціалу України» здаються відвертим безглуздям.

Переконати населення у тому, що країна повинна відмовитися від боєголовок мав ще один міф. Він зводився до того, що українська ядерна зброя уже давно перетворилася на купу небезпечного брухту, який може вибухнути будь-якого моменту. І це при тому, що в тій же Росії не було жодного випадку раптового вибуху ядерного боєзаряду. При цьому будь-хто не сказав тоді й слова, добре знаючи про це на справі, що особливість конструкції боєзарядів є такою, що вони не вибухають за будь-якої аварії. Навіть якщо боєзаряд вибухне, то станеться неядерний вибух, який може призвести максиму до того, що на незначну територію буде розкидано кілька кілограмів урану та плутонію. До катастрофічних наслідків здатен призвести лише запуск(!) ядерного носія.

Крім того, раптовий вибух боєзаряду неможливий як мінімум до закінчення гарантійного терміну, та й після цього термін можна було продовжити, якби Росія погодилася обслуговувати таку зброю. Проте північний сусід вести гарантійне обслуговування українських рідкопаливних ракет відмовився, і обіцяв, що через 5 років вони стануть недієздатними і небезпечними. Беручи до уваги те, що термін придатності української ядерної зброї спливав у 2005 році, подібні заяви були щонайменше надуманими.

Довгий час існував міф, що Україна, відповідно Меморандуму про відмову від ядерної зброї, отримала гарантії національної безпеки від Росії, Китаю, Великої Британії, Франції та США.

Однак, час показав – держава у безпеці до того моменту, допоки бодай одна ядерна боєголовка знаходиться на її території. Проте тоді ніхто не збирався нас атакувати, а Росію ми вважали «братською» країною, тому взагалі не розглядали її як можливе джерело небезпеки.

Якщо ж переглянути папірці, які Україна отримала, відмовившись від ядерної зброї, то можна зрозуміти, що ніякої безпеки нам гарантувати не збиралися. За прийнятими «деклараціями щодо гарантій безпеки України», ядерні держави обіцяли не використовувати ядерної зброї та поважати суверенітет України. У тому ж разі, якщо Україна стане жертвою агресії з боку ядерної держави, «гаранти» нашої безпеки мають домагатися від ООН негайних заходів допомоги. Все – не більше. Невже такі гарантії національної безпеки ми отримали в обмін на відмову від ядерної зброї? Нажаль, так.

Помилки, як відомо, роблять для того, аби на них вчитися.

Не так давно у державі з'явилися спроби виправити ситуацію. Так, ще навесні у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про денонсацію Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року». За словами одного з авторів законопроекту, відновлення колишнього ядерного арсеналу безумовно є вкрай дороговартісною справою, та все ж відсутність ядерної зброї обходиться Україні набагато дорожче.

Проте, як зазначив колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, Україна навряд чи зможе повернути собі ядерний статус. За його словами, уряд Сполучених Штатів, швидше за все, буде виступати проти відновлення ядерного статусу України, адже Америка дотримується політики нерозповсюдження ядерної зброї. Також Стівен Пайфер наголосив на тому, що створення та утримання ядерної зброї – є фінансово непосильним завданням для України. Останньою заявою екс-посол тонко натякав Україні на те, що, у разі чого, фінансової підтримки з боку США їй не дочекатися?

Що ж маємо у підсумку?

Росія, яка обіцяла не зазіхати на українські території, анексувала Крим і веде війну на Сході!..

Америка, яка в разі вторгнення мала б гарантувати нам безпеку, на ділі не просто «умила руки», а ще й «вставляє палиці в колеса»!..

Європа – «висловлює глибоку стурбованість»!..

Тож, як бачимо, коли справа доходить до «шкурних» інтересів конкретних держав, міжнародні зобов'язання втрачають свою вагу. Натомість у світ «дикої природи» «на полювання» виходять «голодні вовки»...

Юлія ШЕЙКО, Сергій ОСОЛОДКІН

© 2008 - 2024 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: khersonci08@gmail.com, контактиархівТеатр Куліша - Херсон