...Зокрема, якщо брати до уваги виборчу систему, характер виборчої кампанії, явку на виборах та «особливу» діяльність Верховної Ради. Тому, на його переконання, тепер, коли будуть вноситися зміни до Конституції, окрім таких вже очевидних речей, як зменшення кількості депутатів ВР до 300, відкриття партійних списків тощо, треба робити ще один крок до перетворення Верховної Ради на парламент – ввести адекватну термінологію: замість «народного депутата» закріпити назву депутата Верховної Ради або члена парламенту.
З радником Президента (а якщо по правді, то із самим Президентом) не погодитись важко, оскільки радник фігура не самостійна і, на відміну від прес-секретаря, який озвучує те, що Президент сказав, озвучує те, що Президент ось-ось скаже. Радник готує громадську думку. Щодо самої суті питання, то наші народні депутати давним-давно ніякі не народні, й називатись такими вони не мають жодних підстав.
Народними вони були тоді, коли їх робив депутатами народ – через висування кандидатами на загальних велелюдних зборах у трудових колективах. Тепер же, коли народ залучається до процесу лише на фінішній прямій – біля виборчих урн для голосування, то які ж вони народні? Частина з них - партійні, а інша частина – самостійні. Перші йдуть по списку або делеговані на мажоритарні округи партіями, другі самі себе висувають претендентами на депутатський мандат. Таке у нас законодавство.
Воно було б і непоганим, наше законодавство, якби витримувався баланс, якби ті ж партії, які одержали перемогу на виборах, закон, по-перше зобов'язував відповідати за все, що відбувається в державі, а, по-друге, щоб партії самі – публічно! - брали на себе всю повноту відповідальності за те, над чим взялись «батькувати». Наші ж обранці досі керуються двома пунктами неписаної доктрини застійного комуністичного часу: прийшовши до влади, у всьому звинувачуй попередників – це перший пункт, і обіцяй все, чого ніколи не зробиш, – це пункт другий.
А як можна розцінювати дії однодумців, коли партії об'єднуються в неоформлені документально блоки, щоб не переходити дорогу одна одній, а навпаки, підтримувати на своїх округах лояльних до себе, укоханих, кандидатів?
Можна, звичайно, подібні дії називати європейською (американською) моделлю парламентаризму, а можна й побачити тут звичайну корупцію із елементами мафіозності. Он скільки потрібних нормативно-правових актів протягнено через такі альянси! Навіть у законі «Про очищення влади» (люстрацію) студент-першокурсник юридичного факультету легко виявить подібні моменти.
Чого тільки варта норма, що під люстрацію потрапляють всі колишні працівники органів КПРС, починаючи від райкому, а комсомольських – лише починаючи від ЦК? Чи не тому, щоб вивести з-під клинка гільйотини відомого демократа сучасності, який успішно працював завідуючим відділу пропаганди й агітації обкому ЛКСМУ і, як і всі – без винятку - чиновні комсомолята такого рангу, носив під серцем партійний білет члена КПРС? Знак запитання тут, звичайно, зайвий.
Ну, а щодо 300 депутатів, то тут із Миколою Томенком можна і погоджуватись, і сперечатись. До IV Держдуми Росії (1912 – 1917 рр.) як відомо, було обрано 432 депутатів. На всю величезну імперію! А ми обираємо аж 450! Тому цифра у 300 депутатів викликає сумніви. Можливо, нам вистачить і 100? Або 75 – по 3 від регіону, за їх кількістю, включаючи АРК і Севастополь?
На предмет складу, то по-справжньому народними депутатами можна вважати лише 46 обранців, які не віднесли себе до тих, хто має диплом про якусь професію, з них близько десятка не здолали навіть повного курсу загальноосвітньої школи...
Тому задум Президента хоча б у цьому – заміні звання народний на депутат Верховної Ради – можна лише вітати.
Борис ПРИЩЕПА
