Херсонські обласні краєзнавчий та художній музей представили онлайн-експозиції до Дня вишиванки.
Хужожній музей розповів про місце вишиваних витворів декоративно-прикладного мистецтва у онлайн-експозиції "Вдягни вишиванку, країно моя".
Історія української вишивки сягає корінням у глибину століть, зазначила завідуюча науково-еспозиційним відділом Наталя Кольцова. Дані археологічних розкопок, свідоцтва мандрівників підтверджують, що вишивання як мистецтво існує в Україні з незапам’ятних часів. Вишивка – один з найулюбленіших і найпоширеніших різновидів народної творчості. У виробах українських майстринь захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичне осмислення життя, світ натхненних образів, пов’язаних з міфологією, традиціями та уявленнями наших предків. Із покоління в покоління жінки передавали як спадщину найяскравіші зразки орнаменту та таємниці своєї техніки.
Вироби майстринь із різних регіонів України завжди відрізняються один від одного колористичною гамою композицій та видами швів, котрих налічується близько ста і які характерні тільки для певних етнографічних районів: Полтавщини, Полісся, Київщини, Закарпаття. В нашій країні вишивкою прикрашають рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особливою любов’ю майстринь користуються вишиванки і рушники, в яких втілено численні народні вигадки і фантазії. Здавалося б, такі прості предмети нашого побуту є вагомою частиною скарбниці колективного генію українських митців.
В колекції музею представлені старовинні та сучасні рушники, серветки, предмети національного одягу, розшиті купони, шалі та хустки. Серед них — виконана в традиціях Західної України вишиванка відомої української майстрині Олександри Іванівни Бельської (1889-1971), яка народилася, здобула художню освіту та мешкала все своє життя в Києві. У неї, як і у кожній майстрині, було безліч «таємниць», пов’язаних з технікою вишивання і добором ниток. Вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами.
Неможливо уявити традиційну українську хату без рушника. Він грає важливу роль в побуті та обрядах українського народу. В сьогоденні, коли за повсякденними клопотами не приділяється належної уваги народним традиціям, ми все одно час від часу обов’язково згадуємо про рушник. Обійтися без нього неможливо якщо очікуються значні події в сімейному житті: весілля, хрестини, новосілля, православні свята тощо.
Окрасою музейного зібрання є старовинні рушники (друга половина ХІХ ст.), виконані невідомим майстром у класичних червоно-чорних кольорах. Дещо наївні, вони підкорюють своєю щирою безпосередністю, своєрідною народною естетикою, вмілим «обробленням поля» рушника і знанням народних традицій.
Херсонский краєзнавчий музей акцентує увагу на тому, що зараз вишита сорочка повертається в масову культуру. Цьому сприяють, зокрема, такі ініціативи, як День вишиванки, який відзначають у третій четвер травня. Завдяки інтересу до цього предмету одягу з’являється все більше майстрів і брендів, які, надихаючись традиціями, виготовляють сучасні речі.
Як серед такої кількості пропозицій знайти «свою» сорочку? Якщо ви готові носити повний комплекс народного вбрання, включно з поясним одягом, який часто багатошаровий (спідниця-фартух або плахта-запаска-пояс), тоді ви виготовляєте або купуєте довгу сорочку. Якщо ж плануєте носити її з сучасним одягом, купуйте коротку блузку, яка в середині ХХ ст. отримала назву «вишиванка».
Сорочка – один з основних елементів українського народного костюма. Характерною її рисою була вишивка. Кожен регіон відрізнявся не лише певними орнаментами, а й палітрою кольорів.
Музейна збірка сорочок налічує понад 150 одиниць зберігання. Це жіночі, чоловічі, дитячі сорочки з різних регіонів України (Київщина, Полтавщина, Черкащина, Чернігівщина та ін.).
На фото жіночі і чоловіча сорочка кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. (Полтавщина, Київщина, Черкащина)
