Вандея в степах України

Вандея в степах України

Завтра у Сходу можуть з'явитися нові лідери. Вони будуть більш гнучкими і модерними, ніж Янукович. Чи можна буде не рахуватися з тими силами Сходу?

Сьогодні основні протестні акції перемістилися із Києва на Схід і Південь України: новини із Харкова, Луганська, Керчі, Севастополя, Симферополя, Одеси нагадують бойові зведення.

Мітинги, зіткнення одних маніфестантів з іншими, прихильників Майдану з прихильниками Антимайдану, людей, що виступають під синьо-жовтими прапорами і російськими триколорами.

Соціальні мережі подають інформацію про російські війська, які от-от мають ступити на українську землю – і водночас поширюють інформацію про готовність до висадки в Україні військ НАТО. Київ святкує перемогу. На Сході – тривожно. Київ формує нові структури влади. Схід не визнає цю владу...

...221 рік тому, у лютому–березні 1793 року, у Франції повстала західна провінція Вандея. Всю Францію в ту пору охопила революційна стихія – з її запереченням традицій, схильністю до руйнування пам'ятників і святинь, з підпалами палаців, з побиттям противників революції, з масовими маніфестаціями та гучними перформенсами, з жорстокістю і кровопролиттями, з підкреслено гіпертрофованим звинуваченям короля та його прибічників у всіх можливих і неможливих гріхах (королеву Марію-Антуанетту, наприклад, звинуватили у розбещеності та у статевих стосунках зі своїм 9-річним сином!). Взагалі принципи легітимності та законності перестали діяти. Суд було зневажено – його функції перебрав на себе Конвент, що не надто вдавався у доказову базу. Принципи доцільності домінували над принципами законності. Зрештою, короля Людовіка XVI було страчено 21 січня 1793 року – лише за лічені тижні до повстання у Вандеї. Перед смертю він сказав: "Я помираю невинним, я не винен у тих злочинах, в яких мене звинувачують. Кажу вам це з ешафоту, готуючись постати перед Богом. І пробачаю всіх, хто винен у моїй смерті".

Проте Вандея не продемонструвала тієї приреченості, яку продемонстрував король. Спроба провести насильну мобілізацію у французьку армію викликала вибух невдоволення. Мирна і провінційна Вандея, що мала інший, аніж у Парижі, уклад життя, іншу мову (тут жило переважно кельтськомовне населення), структуру церкви, інший рівень доходів населення (в середньому вищий, ніж у Франції), відповіла повстанням. Вандея не прийняла революцію!

Кожна революція має свою Вандею – у більших чи менших масштабах. Кожна революція має своїх контрреволюціонерів – і зміст революції полягає не в тому, щоби взяти владу у столиці, а насамперед у тому, щоби досягти компромісу чи перемогти збройно тих, хто демонструє категоричну незгоду.

Вандея та її лідери не були дрімучими консерваторами та старими прихильниками королівської влади, як їх намагаються представити деякі історики. Це були молоді і прогресивно мислячі люди. Вожді Вандеї гинули у самий розквіт сил та енергій: Кателіно – у 34 роки, Шаретт де ла Контрі, Кадудаль та де Боншан – у 33 роки, Лескюр – у 27, Ларошжаклен – у 22. Найповажнішим у цій компанії виглядав д'Ельбе – його стратили на 42-му році життя. В революційних подіях енергія молоді використовується і революціонерами, і контрреволюціонерами. Кожна молода людина має право обирати свій шлях і свою концепцію розвитку.

Лідери Вандеї не корилися протягом трьох років – вони вели запекле протистояння з Парижем. І навіть коли основні сили склали зброю, в лісах та у міських кварталах продовжували діяти так звані "Шуани" на чолі з Жоржем Кадудалем – сила настільки потужна, що її підтримкою намагався заручитися сам Наполеон, безуспішно ведучи тамні переговори з "шуанами". Останнього лідера Вандеї, Кадудаля, було страчено лише у 1804 році – після невдалої спроби замаху на Наполеона!

Всього - 11 років боротьби!

Чи може український Схід перетворитися на Вандею ХХІ століття? Чи може Східна Україна чинити системний і тривалий спротив революції (чи перевороту – як хто розуміє процеси, що відбуваються в країні)?

Теоретично – може. І сьогодні демонструє це. Регіональна влада не здається. Хтось боїться за своє життя чи свободу. Хтось – за своє майно. Хтось – за звичний уклад життя. Події у Києві дають підстави для страху – палаючі будинки політиків та побиті обличчя комуністів працюють краще за будь-яку агітацію. Легітимність Януковича та його політичного середовища, поставлене під сумнів у Києві, не викликає сумнівів у багатьох жителів східних регіонів. Уряд, створений без врахування інтересів Сходу і Півдня, не визнається тими самими Сходом і Півднем. Хоча Партія регіонів, прийшовши до влади у 2010 році, теж не надто переймалася інтересами Заходу і Центру, - будемо відвертими. Географічний поділ далі продовжує існувати. Продовжують існувати дві політичні концепції, ментальності, системи поглядів і цінностей. І заперечувати чи не помічати ці відмінності – велика помилка. Так само, як і пробувати ламати через коліно.

Завтра у Сходу можуть з'явитися нові лідери. Вони будуть більш гнучкими і модерними, ніж Янукович. Вони будуть більш освіченими і без проблем із біографією. Вони володітимуть іноземними мовами і високими нагородами іноземних держав. За плечами в них будуть створені відносно чесним шляхом мільярдні бізнеси... Чи можна буде не рахуватися з тією силою (тими силами), які виникнуть на Сході? А якщо на наступних президентських виборах кандидит від Сходу набере понад 40% голосів? Зараз це звучить фантастично, але запитаю ще раз: а якщо? Я не кажу про перемогу – я кажу про відносний розрив. Тим більше, що всякий процес – в тому числі і революційний – за кілька місяців перейде із стадії масової ейфорії у стадію масового розчарування (це неминуче – через цю стадію проходять навіть найуспішніші революції), а звідси – один крок до реваншизму, помноженого на депресію. А якщо потім – за кілька місяців – політичні партії, що репрезентуватимуть Схід, у ході парламентських виборів сформують парламентську більшість? Що робити тоді? Не визнавати вибори? Вимагати перерахунок голосів? Посилати в Донецьк "Самооборону"?

Думаю, запорука того, аби Схід не перетворився на Вандею і не почав плодити новітніх Кадудалів та Лескюрів, лежить у якісному переговорному процесі. Не заперечувати і забороняти, не намагатися нав'язати свою доктрину за античним принципом "Vae Victis!", а встановити діалог і виробити концепцію співпраці – спершу з елітами, далі – з простим народом. Залучити до співпраці найменш одіозних політиків із Сходу, спробувати провести аналіз спільної – загальноукраїнської – ресурсної бази, використати досвід та знання представників старої команди при формуванні нової виконавчої вертикалі – ось той шлях, який може зменшити градус напруги. Перестаньте лякати Схід та його обивателів бітами та балаклавами – це не стільки страшно, скільки дратує. Естетика касок і камуфляжів після поділу портфелів в Уряді виглядає не менш недоречно, ніж естетика спортивних костюмів і барсеток. Члени ОУН, прийшовши у 1941 році на Східну Україну, зіштовхнулися з повною байдужістю та нерозумінням їх ідей простими українцями Наддніпрянщини. Буквально на ходу довелося змінювати ідеологію та концепцію визвольної боротьби – лібералізувати її, відходити від радикальних гасел, пристосовувати до потреб часу і середовища. Схід України очистив ОУНівську ідеологію від тоталітарних запозичень та захоплень. І цей урок варто вивчити тим, хто йде на Схід. Головне – потрібно бачити в мешканцях Харкова чи Луганська не ворога, а співгромадянина, якого потрібно не змусити, а зрозуміти.

Всяка революція закінчується не тоді, коли кидають за ґрати чи вбивають останнього противника революційного процесу, а тоді, коли співгромадяни досягають співрозуміння, виробляють нову суспільну угоду і домовляються працювати за загальноприйнятними правилами. Бо груба сила породжує іншу силу, дія – протидію. І лише розум помножує розум.

Інакше – буде реанімовано принцип "Есть у революции начало, нет у революции конца".

Інакше – готуймося до споглядання Вандеї у версії 2.0.

Кость Бондаренко//ТСН