Анна ГРОХОЛЬСЬКА, художниця:
— Події хороші та не дуже хороші часто так переплітаються, що вже не розбереш... Це життя і, мабуть, так є завжди, але зараз усе відчувається більш гостро. Ніби світло стало яскравішим, а тіні — густішими та темними. Те саме і з людьми: деякі стали більш співчутливими, здатними підтримати. Це надихає, і я сподіваюсь, що таких людей більшість.
Деякі, навпаки, принесли гірке розчарування своїми вчинками, словами, світоглядом. Маю надію, хоча й досить примарну, що вони змінять свою позицію. А що лишається робити? Сподіватися на краще і робити свою справу. Тому для мене радісно, коли я малюю, коли закінчую картину. І коли вона мені подобається. Але в серпні згоріла майстерня, яку я орендувала з подругою, деякі мої картини було пошкоджено, дещо втрачено, і я зрозуміла, що доля картин така сама непевна, як і доля людей. Усе може змінитися в єдину мить. І в будь-який бік.
Бо найгірше, мабуть, — невідомість. Вона, як туман, наповзає і ховає все навкруги. І лякає. І поки життя є якоюсь шаленою синусоїдою, яка періодично виринає з туману зі знаком плюс або мінус. І періоди змінюються досить швидко. А поки на тлі невизначеності починаєш більше цінувати прості радощі життя — спілкування з рідними, друзями, цікавими людьми. Гарні книжки, фільми. Приємно, коли до мене на гурток приходять діти, хоч інколи після занять я почуваюся вичавленим лимоном. Коли подруга народжує дитину і решта подруг сперечається, хто буде хрещеною мамою. Це надає оптимізму. Радію, коли йду містом і бачу синьо-жовті прапори на будівлях, на автівках, на площі Свободи. І я розумію, що хочу бачити їх тут завжди.
В'ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, переселенець із Луганська:
— Не знаю, чи буде в моєму житті ще один рік, так само багатий на події, яким був рік 2014-й. А втім, загадувати наперед — справа більш, ніж сумнівна.
Озираючись у минуле, з гарного перш за все можу згадати те, що у цьому році мій старший син став студентом, а молодший — школярем. Виповнилося п'ятнадцять років нашого з дружиною подружнього життя. Можна вважати хорошим і те, що у нашій родині усі пережили цей рік більш-менш нормально, лишилися живі та здорові.
Про негатив, звичайно, можна було б сказати значно більше. І про вкрай напружену обстановку, яка була в Луганську майже з початку року. І про перші обстріли. І про те, як ми виїхали на місяць (сподівалися на це), а не можемо повернутися додому вже півроку. І про нашу теперішню ситуацію: є житло (не власне), є робота, але немає впевненості у завтрашньому дні, як і у тисяч товаришів по нещастю.
Звичайно, усе це дуже непокоїть. Але ще більше непокоїть проблема, яка, на перший погляд, не стосується особисто мене чи членів моєї родини, моїх родичів, друзів. Та саме її вирішення вплине на життя кожного з нас.
Я кажу про зміни у країні. Розумію, що Майдан сам по собі в автоматичному режимі не започаткує докорінні перетворення. Але без цих перетворень країна увійде у хаос, може, вже й у недалекому майбутньому. На жаль, зараз особисто я не бачу навіть тенденцій на те, що з часом Україна буде державою з успішною економікою, верховенством права та громадянським суспільством.
Поки що, як я можу судити із розмов з різними людьми, очікування — песимістичні. Чув від деяких знайомих, які живуть далеко від Донбасу, що дехто вже приготував «тривожні валізки», дехто хоче зробити це найближчим часом. Зізнаюсь, що і сам про це думав (тут уже, як кажуть, сам Бог велів). Але для мене приготування такої валізки — не тільки певні фізичні дії. І врешті-решт валізка ця буде стояти не тільки десь у квартирі, а й у свідомості, тобто людина, а отже, і держава, будуть орієнтовані не на розвиток та рух уперед, а на постійне очікування різних прикрощів. Звичайно, може, з часом ми перетворимося на такий собі європейський Ізраїль чи Південну Корею, які зуміли, живучи з вороже налаштованими сусідами, поєднати і психологію «тривожної валізки», і потужний економічний і соціальний розвиток. А чи зможемо ми?
Алла ДЕМЧЕНКО, викладач Херсонського державного університету:
— Уже більше року щодня мене хвилює майбутнє моєї країни. Особливо зараз, коли війну треба назвати війною, а смерть героїв не називати просто втратами. Не залишають байдужими події в Одесі, я вже не кажу про мою маленьку батьківщину — Донбас. Однак є велика надія, що все закінчиться нашою перемогою. Впевнена в перемозі здорового глузду і України європейського зразка. Вірю, що це вже буде скоро. Швидше, ніж думають песимісти. Вірю, що мій народ поступово, але остаточно позбудеться діагнозу «раб».
Радують мої знайомі волонтери, з якими я періодично співпрацюю. Радують дітки моїх родичів і знайомих, які народилися 2014 року. Радує, як завжди, моя улюблена робота, студенти-заочники, які залишаються після занять, щоб дослухати лекцію. Радує життя, хоч яким би воно на цей час було.
Щодо мого фаху, то в галузі освіти анонсують зміни. Але гадаю, що кардинальних позитивних змін в освіті (реальних) найближчим часом не побачу. На жаль, людський фактор... Новий закон — це спроба щось змінити. Я сподівалася на більш кардинальні реформи. Поки що ми «бігаємо по колу» і мріємо хоча б не розширити це коло. Ні вчитель, ні викладач не має творчої свободи, бо їм не довіряють. Хто попрацював хоч трохи в європейських вишах, думаю, погодяться зі мною.
Ольга САК, завідувачка відділу рідкісних та цінних видань Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара:
— Є причини говорити про хороше. В нас виросло зовсім нове, розумне, патріотичне покоління молодих людей, які спроможні боротися за свободу України, за краще життя. Ми можемо пишатися мужністю та незламністю духу воїнів української армії, становлення якої відбувається перед нашими очима. За всі 23 роки існування нашої держави я не пам'ятаю таких прикладів згуртованості, готовності взяти на себе відповідальність більшої частини українського суспільства. З'явилася, хоч і слабка, надія на те, що наші можновладці нарешті займуться реформами. Здається, країна «буксує» на місці, але маленькі кроки вже зроблені.
Наприклад, розпочалося створення нової патрульної служби МВС. Викриття хабарництва дають надію на зміни в судовій системі. Небайдужість простих людей у цьому плані, які відчули, що від активності кожного залежить наше спільне майбутнє, не може не тішити. Одним з головних позитивних моментів є те, що світова спільнота нарешті застосувала економічні санкції проти Росії. Із особистого: потішила донька, яка нарешті приїхала додому і всі новорічно-різдвяні свята я була з нею. Радують її маленькі успіхи в царині фотографії.
Водночас ми бачимо багато негативу. Це, звичайно, військові події на сході. Їх ескалація, смерті та поранення наших героїв крають серце. Хвилює активізація терористичної діяльності на мирних територіях в Україні. В той же час дивує інертність влади в цьому сенсі. Скорочення заробітної платні (нас уже попередили офіційно), дедалі вищі ціни на найнеобхідніше та комунальні послуги не сприяють оптимістичному настрою. Вважаю, що нашій області дуже не пощастило з губернаторами. І не тільки області. Мене, як мешканку Цюрупинська, непокоїть те, що відбувається в місті і районі. Здається, поки ділки-корупціонери будуть при владі, діла не буде.
Із особистого: переймаюсь тим, що немає фінансів на ремонт даху. Вчора відвалилася штукатурка зі стелі, протікає дах. Але... тримаємось! Головне, щоб Україна перемогла. Я вірю, що так і буде.
Іван АНТИПЕНКО
«День»
