І це лише невелика частинка багатогранності особистості однієї людини – Олександра Андрійовича Книги.
Ювілейна дата – 60 років, тридцять з яких пан Олександр працює на посаді директора Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша.
Маючи за плечима величезний досвід управлінця – він завжди простий у спілкуванні та відкритий до молодих талантів.
Цікаво, що День Народження в пана Книги в переддень Дня театру. Очевидно, що й це вплинуло на ті зорі, які складалися так, що він не став ні військовим, ні моряком, хоча були всі можливості...
Завжди активний і енергійний та дієвий. Його день розписаний по хвилинах, а найкращим відпочинком – вважає зміну діяльності. День Народження – це завжди привід підбивати певні підсумки...
Тож про злети і падіння, а також про те, як могло бути, якби не доля, ми спілкувались з паном Олександром Книгою напередодні свята.
- Чим Ви пишаєтесь наразі у своєму житті?
Пишаюсь сьогоднішньою трупою, яку багато років збирали. Пишаюсь фестивалем, тому що все-таки 21-й рік – це серйозно. Пишаюсь нашими п'ятьма сценами, на яких ми сьогодні показуємо безліч різножанрових вистав. Пишаюсь нашим херсонським глядачем, який сьогодні любить свій театр, розуміє, інколи критикує, але переважно із захватом сприймає вистави. Ту кількість коштів, яку ми заробляємо так це завдяки тільки херсонському глядачу, який приходить кожного дня. Пишаюсь тими структурами, які створені в театрі, тим же театром-кафе... Ми приходимо на роботу вранці і виходимо вночі з театру, тож мені хотілось створити комфортні умови для працівників і, думаю, цим можна пишатись.
- Якщо аналізувати, чи можете поділити на етапи свій творчий шлях?
Нема коли повертатись назад, але якщо так подумати... Перший етап – це моє пізнання театру, тоді коли я був наймолодшим директором в Україні, мені було 30 років. Тоді ще директорів затверджував Міністр культури. Для мене це було дуже приємно і непросто, я дивився на народних, заслужених, які працювали в той час в театрі.
Це був етап становлення, намагання все зібрати докупи і зрозуміти, що таке театр. Потім був етап змагання за глядача, оскільки ми пережили важкі роки, коли людям зарплату не платили. Я переконував колектив, що ми повинні продовжувати грати кожного дня, бо якщо ми закриємось, то комусь від цього буде легше. І так ми переломили ситуацію в колективі і потім був етап роботи з шкільним глядачем. Ми почали ходити в школи і пропонувати якісь речі, знайомитись і ставати ближчими до дітей. Почали школи запрошувати в театр, ставити вистави з шкільної програми...
Був етап, коли я шукав режисерів для театру. Я притягнув Володимира Бегму з Київського театру оперети в Херсон, ми розширили оркестрову яму за рахунок одного ряду в залі. Це був неймовірний період. Потім з'явився Сергій Павлюк, який втілив мою ідею театру-кафе, тому що першу виставу він поставив там. Почалась епоха нашого Павлюка в театрі.
Театр отримав звання академічного. Сьогодні нема в Україні обласного театру, я переконаний, який заробляє більше ніж Херсонський театр. Адже ми працюємо на повну і намагаємось бути цікавими для різних аудиторій – від дитячого садка і до пенсійного віку.
- Ви з дитинства мріяли бути директором театру чи так просто склалось?
Взагалі я мріяв бути актором. У мене і кличка була в школі «артист». Десь якісь випадки стаються, які змінюють твій шлях. Пригадую, коли я був в десятому класі, до нас в клас прийшов красивий військовий лейтенант і агітував дітей вступати на військову службу. І всі хлопці класу, нас було тоді 11 хлопців, записались у військове училище. А ми з моїм другом Вовчиком, вирішили, що візьмемо направлення кудись подалі,аж до китайського кордону, щоб поїхати подивитись світ. Так сталось, що з усього класу комісію до вступу пройшло тільки дві людини, і я в тому числі, а Вовчик не пройшов і він прийшов до мене та й каже: «Сашко, ти уявляєш що таке військовий – це все життя в чоботах». Я так подумав собі та й не явився на відповідну комісію звідки забирали вже в училище.
Здавалося б з військовою кар'єрою було завершено, але ми з моїм другом вирішили піти і відслужити в армії, а вже після цього вирішувати свідомо, як будувати своє життя. Після школи ми звісно пішли працювати, а тоді була практика запрошувати на навчання працюючих молодих людей, от і мені прийшло запрошення з училища піти вчитись в Херсонську морську школу на радиста. Радист – це професія мого тата, я ніколи не мріяв бути радистом, але так склалось, що цю спеціальність я отримав перед армією. В армію я вже йшов радистом на підводний човен, там в частині я викладав радистам, виховав три взводи. Там я вже точно вирішив іти в театральний, тож активно готувався вступати в університет.
Пригадую, як я сидів у Владивостоці і хотів подавати в театральний Владивостоцький інститут на акторський, але мама вмовляла, щоб не їхав далеко і надовго. Потім я думав їхати в Карпенка-Карого, потім якось зустрів свою викладачку з будинку піонерів і вона мені каже: вступай в Херсонське училище на режисуру, це те саме, що й акторський. Що таке режисура я тоді ще не знав. Звісно, що мене взяли. Училище також переживало свій зірковий час.
Після закінчення поїхав «піднімати село», 7 років пропрацював директором будинку культури, теж цікавий етап мого життя. А далі багато років напруженої роботи в Херсонському театрі. Так склалось, але я не згоден з тим, що в мене одна професія – директор. В мене купа професій: я люблю садити дерева, класти каміння, тесати меблі та багато іншого.
- Яке місце у Вашому житті займає сім'я?
Сім'я і є тим оазисом, де людина відновлюється. Адже, коли тобі важко, коли пробивають твою енергетику, коли тебе ображає весь світ, ти прийдеш додому і стає легше, тим паче, коли є діти. Для мене величезною опорою є мої сини, як два крила, мої донечки, які мене дивують.
Наприклад, я й не думав, що Олександра займатиметься професійно дизайном. Зараз вона потужно розвиває свій фешн «KnigaArtStudio», вже свій магазин відкрила, по виставках їздить, наперекір всьому, до цього і син долучається...
Сім'я – це непросто, це треба напрацювати. Але мене батьки до цього привчили. Тато весь час в морі, у мами був гектар городу, який потрібно було обробити, мама саджала полуницю... Ми з братом їй допомагали. Тому сім'я в житті людини – це дуже важливо, без неї немає сенсу щось робити.
- А Ви колись відпочиваєте? Який для Вас відпочинок?
Я встаю дуже рано. Взагалі з віком менше спиться. Інколи вночі лежу і думаю, чому не спиться, піду краще книжку почитаю, щоб час не втрачати. Я належу до покоління «старої школи», для мене відпочинок – це зміна діяльності. В принципі по-різному відпочиваю і заряджаюсь: від спілкування зі своєю родиною, з своїми друзями, їх у мене багато, з однодумцями...
Зараз вже рідше зустрічаємось, але коли така нагода трапляється – ми звісно буваємо на природі, випиваємо по келиху херсонського вина... Інколи, коли є нагода вириваємось до друзів на фестивалі за кордон. Відпочиваю я й в родинному колі. По-різному.
- Ви конфліктна людина? Чи трапляється шкодувати про щось в житті?
Я намагаюсь завжди зрозуміти іншого. Інколи, в житті траплялись люди, яких краще обходити стороною. Я ніколи не намагаюсь витрачати час і енергію на з'ясування стосунків з такими людьми. Хай вони йдуть своєю дорогою, а я піду своєю.
Безумовно, кожна людина себе гризе і переосмислює якісь речі, але напевно все що не робиться – робиться на краще.
Спілкувалась Еліза СОЛОДКА
