Більше до душі їй було інше — домашні тварини, яких вона завжди підгодовувала смачненьким. Особливо виділяла лагідного відданого їй котика. Пестила його, а він задоволено муркотів у відповідь. Нерідко при цьому на очі старенької наверталися сльози. Якби у ці хвилини хтось був поруч, бабуся могла б розповісти про причину цих сліз.
БУЛА війна. Люба пам'ятає, як трирічною сиділа на лавочці якоїсь залізничної станції. Тремтячи від холоду, чекала маму. Минали години, вже й ніч настала, а мами все не було. Якісь добрі люди відвели покинуту дитину в дитбудинок...
І почалися роки безрадісного дитинства: мала і слаба від недоїдання, вона не могла постояти за себе, тому її часто кривдили старші. Заступитися за неї, пожаліти було нікому. Сама собі давала раду.
Якось до дитячого будинку приблудилося кошеня. Люба зігріла його, а потім підгодовувала, вибираючи найсмачніше зі своєї тарілки. Кошенятко виросло, перетворившись на великого пухнастого кота.
Люба назвала його Мурчиком. Із ним відчувала щось схоже на домашній затишок, часто засинала під його заспокійливе муркотіння. У ті сирітські роки кіт став для неї чи не єдиною втіхою, хоча Люба була вдячна працівникам дитячого будинку, які не дали їй померти з голоду, навчили розраховувати на власні сили.
Вона опанувала професію будівельника, чесно трудилася у великому місті, а коли вийшла на пенсію, купила в селі хатину з присадибною ділянкою. На її обійсті завжди щось цвіло, рясніли плоди. Ледь весняне сонечко прогрівало землю, розцвітали тюльпани: фіолетові, вогнисто-червоні, жовті.
На початку травня подвір'я потопало у лілових, білувато-бузкових, фіолетових півниках, а наприкінці місяця квітли півонії, далеко розливаючи свої пахощі. Восени буяли жоржини, хризантеми.
Навпроти її будинку росла черешня. Бабуся частувала сільську дітвору соковитими ягодами. Дозволяла вилазити на дерево, просячи не ламати гілля. Не маючи своїх дітей, вона тішилася сусідськими.
Люба ніколи не шукала рідні, бо навіть справжнього прізвища свого не знала. У дитбудинку її називали Найдьоною, тож у паспорті у день повноліття її записали Любов'ю Найдьоновою. Та якось у 1970-х роках в одній із радіопередач почула, що жінка розшукує свою дочку. Судячи із деяких подробиць історії, Любі здалося, що шукають саме її. Поїхала за вказаною адресою. То справді була мати.
Люба наважилася запитати: «Чому ви мене покинули на тій станції?».
У відповідь почула: «Я була ще молода, надіялася вийти заміж, а ти мені заважала... А потім я тебе довго шукала».
Люба не повірила у щирість останніх слів. І не даремно: у подальшій розмові матір ненароком проговорилася, що знала, де росла її дочка. Знала і жодного разу не провідала, не захотіла забрати, цим самим виправивши свою страшну помилку! Навіщо вона розшукувала уже самостійну дочку? Хотіла, щоб хтось доглянув її на старості літ?
Зустріч приголомшила Любу. «Не пишіть мені. Краще я залишуся Найдьоною», — сказала вона на прощання.
Так і доживала бабуся Люба в оточенні своїх чотирилапих друзів. Померла у поважному віці, залишивши у спадок сільській громаді будиночок із квітниками і старою черешнею біля подвір'я. Нещодавно тут поселилася родина переселенців.
Анатолій АНАСТАСЬЄВ
"Сільські Вісті"
смт Велика Олександрівка Херсонської області
