Буквально через тиждень редакція "Нового дня" отримала листа від Михайла Володимировича Льовочкіна, котрий повідомив, що його батько, Володимир Олександрович Льовочкін, який мешкає в Малокаховці, доводиться правнуком канонізованому Олександру Шишину.А ще раніше, одразу після виходу у світ статті, до мене зателефонувала його праонука, мешканка сусіднього району.
На її прохання я не вказую прізвища, називатиму нашу героїню просто Любов'ю, бо вона майже моя ровесниця.
Прочитавши матеріал про свого славного прадіда, жінка розхвилювалася, втратила спокій.
...У 1970-ті вона, випускниця Кримського сільгоспінституту, приїхала до Малої Лепетихи з дипломом вченого агронома. Жила у сусідній Сергіївці у родичів. Серед первозданної краси маленького села зустріла кохання свого життя. Кар'єра молодого спеціаліста за 4 роки роботи у малолепетиському колгоспі розвивалася бурхливо, і от, а це було обов'язковим у ті часи, постало питання вступу до лав партії. На парткомісії старий комуніст штрикнув у вічі, мовляв, її дід — ворог народу та ще й священик.
Тобто про прийом її у комуністи і мови не може бути. Серед членів партійної комісії знайшовся таки чиновник зі здоровим глуздом, і дівчину, яка ні сном ні духом не відала про контрреволюційне минуле свого прадіда, прийняли у члени КПРС. Мотоциклом, яким ганяла полями, домчала до Сергіївки, стала допитуватися у своїх бабусь про родинну таємницю. Мама померла, коли дівчинці було 5 років. Що ж розповіли їй бабусі? Виявилося, що саме вони і були доньками того самого отця Олександра, про трагічну долю якого йшлося у вищезгаданій публікації.
У грудні 1921 року, коли за результатами одного-єдиного допиту уповноваженого Запорізької надзвичайної трійки Дюмеса (існував такий орган правосуддя, який мав дуже широкі повноваження) був розстріляний сорокарічний священик Олександр Шишин, його старшій доньці Алевтині було 15 років, молодша, Марія, досягла дванадцятиліття. Матінка Ольга Георгіївна з ними разом змушена була деякий час поневірятися у Запоріжжі.
Згодом сім'я священика повернулася до Малої Лепетихи. Вдова Шишина незабаром відійшла за вічну межу, дівчата ж повиходили заміж. Алевтина (її все життя звали Валентиною) стала Усачовою, Марія — Льовочкіною. До речі, у молодшої доньки батюшки народився син, якого вона нарекла батьковим іменем. Доньки, як і їхня матінка, рано овдовіли, бо їхні половинки теж постраждали від репресій більшовицької влади.
Льовочкін був розстріляний, хоч і обіймав якийсь високий керівний пост, а Федір Усачов, підданий жорстокій процедурі розкуркулювання, зник безслідно. Більшість свого життя Марія Олександрівна Льовочкіна прожила у невеликому мальовничому селі Сергіївці, одному з населених пунктів Малолепетиської сільської ради.
Тут у неї підростав син, народилися онуки. І хоч коли село було віднесене до розряду неперспективних, вона разом з родиною змушена була знову змінювати місце мешкання, і її давно немає серед живих, живі ще люди, котрі пам'ятають цю шляхетну жінку, яка працювала прибиральницею у сергіївській школі. Навіть знайшлися такі, хто пам'ятають, що Марія Льовочкіна — донька розстріляного священика. Саме вона доводиться бабусею Володимиру Льовочкіну, син якого написав до редакції. Така ось життєва арифметика — складна і безжалісна.
Вони, «попівські» діти, через усе своє життя пронесли пам'ять про свого тата з болем у серці, хоч і не секрет, що боялися всього, що їх оточувало, як вміли, свято зберігали його фотографії, які передавали у спадок онукам і правнукам як підсвідому гордість і невимовну скорботу свого роду. І Люба, і Володимир відчували, що їх та їхніх дітей оберігає сильний янгол-охоронець.
Вони хоч і здогадувалися, який саме, але про те, що їхній прадід зарахований до лику святих, дізналися з газети «Новий день», за що дуже вдячні. Любі навіть сон снився: нібито на березі Дніпра у Малій Лепетисі, саме там, де була розташована церква, зруйнована більшовиками, якийсь голос промовляє: «Треба прибрати, бо прийде отець Олександр і тут буде правити...».
Трохи історії. Храм Архістратига Михаїла, зведений біглими козаками ще у ХIX столітті, був стертий з лиця землі приблизно у 1924—1926 роках, а от дзвіниця, яка була пам'яткою архітектури місцевих майстрів, збудована з білого каменю з тутешніх печер, що у Пущиній балці, стояла до 1954 року. Навіть у німця-зайди рука не піднялася зруйнувати таку красу неземну.
Але ж знайшлися «майстри-ламайстри», котрі, розібравши дзвіницю, перегук дзвонів якої було чути на всю округу, підперли її дрючками, а потім підпалили... У ті смутні часи наш батько О. К. Радченко, котрий був абсолютним атеїстом, зобразив цю пам'ятку історії села, але до наших днів дійшла, на жаль, лише копія картини у виконанні його сина Юрія.
На тому місці, де у давні часи наші пращури возносили молитви до Всевишнього, безбожний вітер гуляє диким травостоєм. Залишилася лише людська пам'ять, завдяки її нетлінності ми нині можемо показати правнукам святого отця, де саме він 17 років служив Господу і в ім'я віри в нього і во славу прийняв мученицьку смерть.
Місце тих самих подій вказав нам місцевий житель Іван Дмитрович Левченко, 1945 року народження. Воно знаходиться на колишньому глинищі у самісінькому центрі села, неподалік цвинтаря. Саме тут до священика Олександра Шишина «червоними нехристами» була застосована вища міра покарання. Старожил повідав таку історію: вони з братом у дитинстві хотіли копати там глину, а старі люди сказали, що цього робити не можна, бо тут пролилася свята батюшчина кров.
Розповідають, начебто його змушували зняти з себе хрест і відректися від віри. Святий отець навідріз відмовився і тут же був розстріляний на краю глибочезної ями... Його нині сущих нащадків до глибини душі схвилював сам факт канонізації великого пращура. Їх цікавить про нього все. І Слава Богу, що його біографія у подробицях стала відома завдяки старанням протоієрея Олега Ковальова, автора брошури «Свідки запорізького краю», яку привезла в наш храм парафіянка Юлія Сіліщева, котра довгий час працювала у Запоріжжі.
І хоч місце кривавого злочину XX століття нині загорнуте грейдером, настоятель місцевого православного храму протоієрей Валерій Горбань, дізнавшись про це, сказав, що треба на цьому місці встановити хрест. Раніше мені здавалося, що святі, котрі постраждали подвигом мучеництва за Христа, вони десь, на недосяжних людському єству небесах. Як з'ясувалося, їхнє житіє якихось 100 років тому протікало, як плин дніпрових вод, ось тут же, на багатостраждальній малолепетиській землі.
Тут, поміж нас, жили у страху, але не в забутті, їхні нащадки. Хоча все було і за сімома печатками секретності. Але, дякувати Богові, ця дивовижна історія нині спливла на поверхню. Все ніби так по-наївному просто, але разом з тим залишається риторичним питання: чи справді мощі святого Олександра Шишина навіки присипані товщею-забуттям колишнього глинища? Чи, може, таки знайшлася добра, а головне, смілива душа, котра поховала його останки на цвинтарі?
А інакше хто ж похований у могилі невідомого священика, за якою все життя доглядала нині тяжко хвора Л.М. Краснюк? Істину довести майже неможливо, але цілком вірогідно, що саме під цим безіменним надгробком без хреста і знайшов вічний спокій благочестивий отець Олександр, котрий нині молиться за нас на небесах.
Галина САВЧЕНКО
С. Мала Лепетиха Великолепетиського району.
"Новий день"
