У 1904 році у Малу Лепетиху Мелітопольського повіту Таврійської губернії, де неподалік Дніпра, оповитого гущиною заплав, ще у 1829 році на кошти парафіян був зведений величезний храм в ім'я архистратига Михаїла, з білокам'яною красунею-дзвіницею, прибули служити Господу молоді священики — ієрей Олександр Шишин та диякон Філософ Зябрєв.
На той час село було чималою слободою, налічуючи 983 двори та 7678 душ, з яких 7283 були парафіянами цієї церкви. Святі отці тоді користувалися неабиякою пошаною на селі. Крім обов'язків священнослужителів, вони несли послух законоучителів церковно-парафіяльних, земських шкіл Малої Лепетихи.
Наддніпрянське село припало їм до душі, ставши рідним на майже два десятиліття. Тут народилися їхні діти, у отця Олександра — двоє, у отця Філософа, котрий прибув сюди з первістком Серафимом, — четверо. Життя йшло своєю чергою... Буремний 1917-й змінив не лише владу, але й перевернув душі людей, особливо віруючих. Як можна було зрозуміти народу, який споконвіку вірив у Бога, що його відділили від Святої Церкви?
А головне — для його ж (народу!) блага. Благочестивим отцям, котрі жили за заповідями Божими, важко було змиритися з тим, що тисячі людей, не причетних до боротьби з владою, визнавали ворогами народу, звинувачуючи у злочинах, яких вони не скоювали. За віру, за правду. Про це священики Шишин та Зябрєв відкрито говорили своїм парафіянам, за що й постраждали самі.
4 грудня 1921 року отця Олександра заарештовують за доносом місцевого активіста. Проти нього на рівному місці була сфабрикована кримінальна справа № 261 зі звинуваченням у антирадянській, контрреволюційній агітації «серед населення та несвідомої темної маси». Через два дні до громадянина Шишина була застосована вища міра покарання. Без суду і слідства... На цьому земний шлях священика закінчився, загубилися у життєвій імлі сліди його сім'ї.
У диякона Філософа Зябрєва (у народі його називали отцем Філіпом) доля склалася не менш трагічно. До Малої Лепетихи, в яку закохався з першого погляду, він, син священнослужителя з Бердянського повіту, прибув, вже маючи десятилітній доробок священництва.
Ще змалечку Філософ твердо вирішив, що піде батьківською стежиною. Свого первістка Серафима, якого любив всім серцем, бачив своїм послідовником. Навіть не без гордості говорив: «Нічого, що я тільки диякон, ось Сімка виросте, стане священиком обов'язково, та ще й не сільським».
З восьми років улюблене чадо навчається у гімназії міста Сімферополя, благо, що живе у родичів, додому приїздить лише влітку. Після досягнення п'ятнадцяти років батько мріяв перевести сина до духовної семінарії, яку свого часу закінчив сам, але 1917-й перекреслив всі мрії й сподівання... Зовсім інша життєва дорога судилася Зябрєву-молодшому.
Повернувшись додому у 14-річному віці з освітою, про яку ровесники і мріяти не насмілювалися, хлопець зажив звичайним сільським життям. Батько залишився вірним Богу, а син з літа 1920-го року став завідувати невеличкою хатою-читальнею в селі. Робота давала моральне і якесь матеріальне задоволення.
Від пильного ока батька-священика не могли сховатися зовсім далекі від слова Божого настрої молоді, яка гуртувалася навколо Серафима. Розмови з сином нічого не дали. Незабаром отець Філіп, який десятим почуттям відчував відступництво сина, дізнався, що клуня наприкінці городу — це явочна квартира комсомольського осередку, організатором і секретарем якого є не хто інший, як його надія, його первісток.
Зовсім скоро Серафим Зябрєв покидає батьківську сім'ю, яка і без того переживала не найкращі часи, бо вже у 1919 році родина праведного диякона зазнала гонінь у вигляді часткового розпродажу майна та виселення з квартири. Серафим переходить до свого товариша по класу Василя Горобця, додаючи невимовного душевного болю «класовому ворогу» — рідному батьку.
Авторитет комсомолу був неймовірно високим, і кар'єра Зябрєва-молодшого, котрий так прагнув бути схожим на командира місцевого партизанського загону Будка, розвивалася стрімко, як бурхливий гірський потік. Навіть куртку-шкірянку вони з другом «зварганили» Сімці, обідравши трофейний диван, наярувавши її до блиску ваксою. Молодь, очолювана Серафимом, вела активну діяльність.
Час летів, як швидкоплинний Славута, що, як і перший, протікав попід церквою, де вже не служив отець Філософ. Бо після того, як його Серафим, його гордість, на сходці селян привселюдно заявив, що відрікається від рідного батька і його віри, йому нічого не залишалося, як залишити Малу Лепетиху. Сім'я диякона переїжджає до села Гюнівки (нині Великобілозерський район Запорізької області), де Філософ служить у тоді ще діючому храмі архангела Михаїла.
Майже щорічно і без того мізерні пожитки родини священика підлягають розпродажу на торгах за несплату так званого одноразового збору. У ті далекі часи, коли маховик репресій розкручений був ще не на повну силу всезнищення, священик неодноразово був засуджений за агітацію проти колективізації, але щоразу після касаційних скарг виходив на волю.
Коли ж у 1931 році храм у Гюнівці закривають, отець Філософ продовжує нелегальні богослужіння та треби на території Великобілозерського, Кам'янського, Великолепетиського, Веселівського районів. Божа благодать за непохитну віру укріплює його у шістдесят з гаком, незважаючи на подагру.
Щодня хворі ноги долали по 40 кілометрів, щоб він міг охрестити дітей, освятити житло, відправити молебні, панахиди. За його негласною статистикою 60% людей залишалися віруючими, тому завжди раді були батюшці, котрий ревно був відданий Господу та своїй численній пастві.
При цьому священик відкрито називає речі своїми іменами, викриваючи безбожну політику влади, верховної і тамтешньої. Хіба могло це подобатися керівникам місцевого штибу? У районний відділ НКВС одна за одною надходять гнівні «депеші», з настійливою вимогою «ізолювати попа Зябрєва» методом фізичного знищення.
14 серпня 1937 року Великобілозерським райвідділом НКВС священик був заарештований в черговий, але останній раз. Не скорився владі, подаючи скаргу до прокуратури, пише: «Вашим законам я не підчиняюся, лише своєму архієрею». На допиті він намагається довести, що віросповідання в СРСР допускається законом, а церква відділена від держави, і сану він свого не змінив, то й релігійні треби має право здійснювати. За звинуваченнями, висунутими Зябрєву, він був визнаний винним у «несприйнятті політики радянської влади» та засуджений до 8 років тюрми.
Враховуючи, що у кримінальній справі свідчень про звільнення Філософа немає, а також його поважний вік, нелюдські умови утримання політв'язнів, вірогідно стверджувати, що його життєва стезя обірвалася у сталінських таборах. Пішла до Бога, ще там, у Гюнівці, його дружина — серце не витримало постійних переживань.
Діти, створивши власні сім'ї, роз'їхалися, хто куди, публічно відмовилися від батька. Такі були жорстокі правила гри... Не відреклися б, пішли б слідом за батьком. Судити, чи були це їхні душевні скорботи, чи чесноти тодішнього часу, не маємо права.
Достовірними залишаються біографічні дані Зябрєва Серафима Пилиповича, про які повідомила вчителька-пенсіонерка Іза Павлівна Дерябкіна у своїх детальних спогадах, написаних прямісінько на форзацах «Історії міст і сіл Херсонської області». З них нам, нині сущим, стало відомо, що С. П. Зябрєв у 1923 році виїхав до Верхнього Рогачика, де працював на посаді завідуючого бібліотеки та вів активну комсомольську діяльність.
Затим доля закружляла його у своєму вирі. Армія, служба в узбекистанському прикордонні, боротьба з басмачами Афганістану, прийом до лав більшовицької партії. Демобілізація, навчання в Харківському університеті, одруження. Разом з дружиною виховували її двох синів.
Усе складалося у житті добре: до війни працював на пристойних посадах у культурі, війну завершив живий-здоровий, у званні капітана. Сім'я повернулася з евакуації. Зябрєв працює економістом у великому радгоспі під Харковом, веде профспілкову діяльність. Підтримує зв'язок з обома сестрами, котрі жили у Запоріжжі (брати не повернулися з війни). Що ще для щастя треба?
У 1950 році він відвідує Малу Лепетиху, зустрічається з першими комсомольцями. Потім знову наносить дружній візит у село своєї буремної юності у 1968 та 1979 роках. Тут Серафима Пилиповича радо зустрічали активісти, комсомольці, піонери. Він листується з місцевими ентузіастами, краєзнавцями.
У школі зберігаються, як свята реліквія, його спогади, написані власноруч. Про боротьбу з бандитизмом, про страшний голод 1921 року, про розкуркулювання, допомогу бідноті... Все це бере за серце, та найбільше проймає душу сам безжальний факт, що ніде, навіть жодним словом, навіть поміж рядків, не згадує про батька. Ніби виріс безбатченком. Чи боліла синові, котрий дожив майже до межі XXI століття, душа за трагічний батьків фінал? Знову ж таки, не нам судити...
Та життя розставило все на свої місця. Так вже історично склалося, що С. П. Зябрєв, за свідченнями очевидців, дійсно був першим комсомольським ватажком у Малій Лепетисі. Але за іронією долі зовсім інша людина значиться організатором комсомольського руху в усіх документах, енциклопедіях. Хоча за довге своє життя Зябрєв-молодший досяг чималих земних вершин.
А там, на небесах, терниста подвижницька дорога малолепетиських новомучеників, так трагічно обірвана на землі, увічнена Священним Синодом Української Православної Церкви, який на своєму засіданні 25 серпня 2012 року постановив: «Благословити місцеве прославлення і шанування в межах Запорізької єпархії священика Олександра Шишина та сповідника Філософа Зябрєва. Воздати вдячність Всемилостивому Богу, дивному во святих своїх, що явив нам нових молитовників за Святу Церкву та наш народ».
...Щороку напередодні свята Покрови, 13 жовтня, Православна церква у наших краях вшановує пам'ять двох малолепетиських новомучеників, віднесених до лику святих.
Мені як пошуковцю та краєзнавцю було б цікаво дізнатися, чи рідні їхні знають про кінець, вірніше вічне життя, своїх «славних прадідів великих»?
Галина САВЧЕНКО
с. Мала Лепетиха Великолепетиського району.
Фото Олександр Голобородько
