Патріот на Херсонщині - не просто слово

Патріот на Херсонщині - не просто слово

«Так, Держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава».

Ліна Костенко

Чи часто ми замислюємося над сутністю поняття "патріотизм" (і яку людину можна назвати патріотом), над своєю українською самосвідомістю, над глибиною свого патріотизму.

Жити в країні та любити її, толерантно ставиться до своїх співвітчизників, говорити українською – це ще не патріотизм. Це норма для кожного громадянина своєї країни. Патріотизм – це одна з рис людського характеру. Він, подібно до любові, керує нашою свідомістю, примушуючи робити великі та малі вчинки в ім'я чогось...

На жаль, у нашому сучасному суспільстві кількість патріотично налаштованих людей катастрофічно зменшується. Звичайно, часи нелегкі. Під впливом економічної кризи, соціальних нестатків багато людей починає зневірюватися в країні. І дух патріотизму в серцях повільно гасне, як маленький вогник під час дощу.

Можна довго і багато філософствувати з цього приводу, але про патріотизм судять не по словах, а по діях, по готовності ставити інтереси своєї Вітчизни вище власних.

Прикладом відданості, патріотизму можуть служити хлопці, які, не задумуючись, вирушили на схід захищати єдність країни; волонтери, які наражають себе на небезпеку, допомагаючи бійцям АТО. Що найдивовижніше, ці люди не хизуються своїм патріотизмом на кожному кроці, не бажають популярності.

Таким скромним героєм є наш земляк Володимир Ковальський.

Сім'я (вагітна дружина, тяжко- хворий батько, вбита горем мама, яка не відходить від чоловіка ні на хвилину), успішна кар'єра, цікава робота — це той світ, яким жив, яким дорожив Володимир. Та він не міг залишатися осторонь, коли у його країні неспокійно, коли гинуть хлопці... Пішов до військкомату добровільно, пройшов навчання (з кінця січня 2015 року), а в червні вже був у АТО.

Під час розмови молодий чоловік почуває себе не зовсім комфортно, відчувається, що не вважає себе героєм, його бентежить зайва увага, по-доброму підсміюється над мамою, яка з гордістю розповідає про сина.

Усього 1 рік та 3 місяці (саме стільки він був у зоні АТО), а наче ціле життя...

14-та окрема механізована бригада, 2-й механізований батальйон, командир взводу розвідки. Забезпечення найнеобхіднішим відсутнє, так само як і допомога волонтерів. Керівництву здавалося, що бригада, яка тільки формувалася, забезпечена достатньо (при цьому спорядження ніякого, бійці купують форму, навіть аптечками самі себе забезпечують).

Не було приладів нічного спостереження, під час розвідок знімали ворожі позиції за допомогою телефона та бінокля (і це у наш час!). Тільки після призначеня нового комбата, який налагодив співпрацю з волонтерами, розповівши про потреби бійців, почали отримувати хоч якусь допомогу.

Завдання кожного бійця – не дати себе вбити

Березень 2016 року. Усього один крок змінив його долю... Як командир взводу, Володимир очолював розвідгрупу (під Донецьком).

Бійці зайшли в так звану сіру зону (нейтральну), ворожі позиції були заміновані, тож просувалися дуже обережно. Але Володимирові не пощастило — наступив на одну з мін (він йшов першим) і був тяжко поранений (ліву ногу відірвало відразу, права була дуже розтрощена, зачепило ключицю).

«Одне із військових правил, — каже боєць, — відповідаєш сам за себе, тобто повинен уміти надати собі першу допомогу». Тож перше, що зробив — зірвав турнікет (різновид жгута для тимчасової зупинки кровотечі) і наклав на ліву ногу, на праву не зміг через розтрощену ключицю, допомагав товариш...

Бійці на носилках виносили командира години півтори, а він знаходився у свідомості і з допомогою мобільного телефону зв'язався з командуванням, повідомивши про місце свого перебування.

«У госпіталі він увесь час посміхався», — розповідає мама Володимира, Олена Григорівна.

І почалися довгі дні поневіряння лікарнями: Волноваха, Маріуполь, Дніпро, Київ. Пережив низку операцій. Лікарі врятували життя бійця, але зберегти йому ноги не змогли, їх ампутували нижче колін. Володимир згадує, що паніки не було, єдине – прийшло усвідомлення того, що тепер все зміниться, як раніше вже не буде. Відповідальність за вагітну дружину Катерину, маму, яка знаходилася поруч (і у Дніпрі, і в Києві), не давала впасти у відчай.

Олена Григорівна Ковальська й досі із тремтінням у голосі згадує про ці страшні дні.

«У госпіталі він увесь час посміхався», — розповідає мама Володимира.

На питання, де син брав сили та витримку, вона відповідає:

«Він не змінився, завжди таким був — спокійним, у дитинстві ніколи не брав участь у бійках, але якщо вже щось вирішив, то так і буде, без суперечок, нічого нікому не доводячи, зробить так, як вважає правильним. Цим він дуже схожий на свого батька. Спостерігала за такими ж юнаками у госпіталі, на «Іграх Героїв» — захоплювалася, у них інші цінності, вони сильні, патріотичні і, разом з тим, як діти...».

Жінка згадує з теплотою про сторонніх людей у Дніпрі та Києві, які приходили до госпіталю і пропонували свою підтримку, допомогу, нічого не чекаючи натомість.

Вибір як жити далі — особистий вибір

Тож, коли під час перебування у госпіталі йому запропонували взяти участь у спортивному проекті, який створений для реабілітації ветеранів АТО з інвалідністю, він згодився, не роздумуючи.

Через півтора місяці після поранення Володимир отримав протези і почав учитися ходити заново (а це було дуже і дуже непросто).

«Коли дружина народжувала, я вже стояв на своїх «нових ногах», — розповідає молодий чоловік.

Заняття спортом було просто необхідним для підтримки як фізичної форми, так і моральної. Адже є багато прикладів, коли люди здаються, впадають у депресію, починають жаліти себе – з Володимиром цього не сталося. Брав участь у перших «Іграх Героїв». За словами військового, було дуже важко (адже тільки після протезування), вважає свою участь чисто символічною, але з кожним тренуванням сили додавалось.

Володимир Ковальський став одним з найсильніших учасників унікального проекту «Ігри Героїв». Змагався у Києві, Дніпрі, Миколаєві, Львові, був у складі делегації, яка побувала в штабі-квартири НАТО у Брюсселі.

Для нас головне не шоу, а змагання з самим собою

— Самому важко знайти сили, час та й місце для занять. Нам у цьому допомагають. Разом легше, якщо у когось щось не виходить – підтримуємо, підбадьорюємо, деколи і посміємося, — ділиться спортсмен.

Але, звичайно, не все так просто. Зараз, на жаль, Володимир не має можливості займатися спортом через проблеми із протезами, бо змінюється форма ніг, протези стають великими і натирають ноги. Їх вже кілька разів «підганяли», але досить невдало. Сподіваємося, що ця ситуація скоро зміниться і наш земляк знову матиме можливість займатися спортом.

Ці заняття є запорукою його здоров'я, адже треба виховувати маленького сина Діму (йому тільки 1рік і 3 місяці), треба заробляти кошти, щоб утримувати сім'ю (планує відкрити власну справу з ремонту дизельних автомобільних форсунок).

Спілкуючись з такими людьми як Володимир Ковальський, починаєш дивитися на світ іншими очима. Розумієш, що Україна — це країна, де живуть сильні духом та сміливі чоловіки, віддані та люблячі жінки, де прапор має два кольори світу – небесний та сонячний...

Тож, коли кожен з нас запалить у своїй душі вогник патріота, весь народ підхопить його. Патріотизм кожного з нас, любов до ближнього і до країни поведе державу вперед...

Спілкувались Жанна КИСЕЛЬОВА, Альона ДЕМЧЕНКО
"Каховська Зоря"