Валерій Тельман: Шахи дали мені вміння оцінювати правильність вибору

Херсонщина, шахи, Тельман
Міжнародний день шахів відзначається щороку 20 липня. Кількість прихильників цієї інтелектуальної гри вимірюється сотнями мільйонів.

Є і в Херсоні місце, де усі бажаючі можуть опанувати цю гру – Херсонська дитячо-юнацька спортивна школа з шахів та шашок.

Там вже 44 роки ділиться знаннями Валерій Тельман – віце-президент Федерації шахів Херсонської області, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР та України, старший тренер-викладач.

– Валерій Михайлович, ви майже півстоліття тренуєте дітей. Не набридли ще шахи?

– Як казав Жванецький «Молодь лякається чортів, а ми їх вже не боїмося».

– Чому саме шахи?

– Грати в шахи я починав у дворі, потім із дядьком своїм грав, потім потрапив до Палацу піонерів. А у 17 років довелось обирати між футболом і шахами. Оскільки я вступив до інституту і потрібно було приділяти час навчанню, тож обрав шахи. А у тренери я потрапив, можна сказати, випадково. Я тоді працював на крекінг-заводі. А тут якраз відкривалась дитяча спортивна школа і мені запропонували піти туди тренером. Я не погоджувався, бо, відверто, була менша зарплатня. Але з’явилось більше вільного часу. Так я і став тренувати.

– Багато галасу наробив серіал «Хід королеви» про дівчину-шахістку. Після нього почався бум на цю гру. Чи дивились ви його? Та чи спостерігається подібний інтерес до шахів зараз?

– Я скажу з позиції людини, яка 25 років тренувала різноманітні збірні команди, у тому числі й національну. У ті далекі часи інтерес був набагато більшим. Зараз – це інерція, яка йде не від дітей, а від їх батьків. Я подивився половину однієї серії, на більше мене не вистачило. Бо там показують фантастичні, нереальні речі.

– Чи всім дано грати у шахи?

– Дано усім. Але аби досягти якихось результатів, потрібно три речі. Перша – фанатичне бажання дитини. Друга – бажання батьків. Я кажу, що батьки мають займатись фігурним катанням, там є елемент «підтримка». І третя – потрібен хороший тренер-фанатик. Скажу за власним досвідом, що тренером-фанатиком стаєш не одразу. Мені знадобилось років 5-7.

Якщо казати про дітей, то дівчата більш дисципліновані та відповідальні. З тих дівчат, з якими я займався, 5 стали гросмейстерами, були членами збірної України.

Певний момент втрати фанатизму у дітей спостерігається років з 12-13, бо тоді їх більше націлюють на навчання, вони починають визначатись з професією, готуватись до іспитів.

– З якого віку краще починати грати?

– Якщо відповідати як тренер, то скажу – чим раніше, тим краще. Доки у дитини є цей запал, є цікавість дізнаватись щось нове. Якщо починає пізніше – то вже краще мислить, більш логічно, тоді і швидше рухається. Тому починати краще тоді, коли дитина вміє щось записувати. А так взагалі вчитись можна у будь-якому віці.

– У деяких країнах світу шахи входять до обов’язкової шкільної програми. В Україні навіть петицію створили до Кабінету міністрів, аби такий предмет з’явився і у нас. Як ви ставитесь до такої ідеї?

– Ставлюсь я позитивно. Але думаю, що в нашій країні це нездійсненно. І питання не стільки у фінансуванні. А у ставленні самих колег. Бо кожен вчитель вважає, що його предмет важливіший за інші.

– Є кілька точок зору щодо шахів. Прибічники першої категорично не визнають цю гру спортом. А інші вважають, що це заняття для обраних.

– Тисячу років тому шахи відкрили в Індії, і вони почали розповсюджуватись до арабському світу та країн Середньої Азії. Так от, у багатьох арабських країнах шахи були заборонені.

Грати дозволялось лише під час війни, і лише військовому керівництву для розвитку мислення. Тобто шахи довго лишались грою для обраних. Зараз у неї може навчитись грати будь-хто у будь-якому куточку світу.

Багатьох більше цікавить навіщо цьому вчитись. Колись мама одного з мої учнів запитувала «От що дадуть моєму сину шахи?» Я відповів «Якщо у вашої дитини буде 5-7 варіантів, то він одразу побачить 1-2 поганих і не піде по ним. Бо саме так і робить шахіст». Особисто мені шахи дали вміння оцінювати правильність вибору, визначати, де кращі шанси.

– На вашу думку, шахи – це більше мистецтво чи спорт?

– Олімпійська ознака спорту – вище, швидше, сильніше. Там, де є час, це завжди спорт. У нас час є. Наприкінці 90-их років серйозно ставилось питання до яких видів спорту віднести шахи – до зимових чи літніх. Бо за популярністю шахи посідають друге місце у світі. Поступаються лише футболу.

Більше схилялись до зимових, бо там менше видів спорту. Але тоді проти виступили відомі гросмейстери, бо через це могли втратити високі гонорари. І досі шахи не визнали олімпійським видом спорту.

– Валерію Михайловичу, спортсмени люди забобонні. Шахматисти до них відносяться?

– На першості СРСР серед юнаків до 14 років мій учень став чемпіоном. Ми ходили лише певною дорогою, навіть за хлібом не могли перейти на протилежний бік вулиці.

Перед змаганнями я йому сказав «якщо ти програєш партію, то обов’язково зміни непарну кількість речей, яку носив». Майку, шкарпетки, хустку, що завгодно. І от після програної партії я приходжу до нього, він сидить, перекладає речі і вирішує, які саме буде змінювати. І наступного дня виграв. А взагалі важливо навчити відноситись до кожної партії професійно – готуватись, вивчати суперника.

– А чи має значення якими починати – білими чи чорними?

– Ну право першого ходу дає певні переваги. Тому білий колір більш сприятливий. Але чорними фігурами теж іноді виграють. У вирішальних партіях це вже немає значення, там більш важлива психологія. Тому важливо добре вивчити свого суперника, його вирази обличчя, емоції.

– Чи пам’ятаєте ви свою найважчу партію?

– Мені було 16 років. І я грав з людиною, яка не взяла мене до збірної України та не відправила брати участь у першості СРСР. Хоча я виграв усі можливі турніри. Тоді замість мене відправили іншу дитину, у якої були більш впливові батьки.

Під час партії у нас була нічия, мені всі казали, що навіть при такому результаті я виконую норму для майстра спорту. Але я був дуже ображений. На стільки, що потім 2 роки взагалі не грав у шахи.

– Які якості мають бути у тренера, на вашу думку.

– Певний фанатизм і бажання чогось досягти. Бажання допомогти та бажання витрачати на це власний час. Якщо цього не буде, то навряд щось вийде. Шістдесят років тому я уперше став чемпіоном області. Тому зараз я у тому віці, коли потрібно ділитись та віддавати все, що знаєш.

Херсонська мiська рада
© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів