Актриса театру і кіно Анастасія Гергель: Не бійся впасти – бійся не піднятись

Актриса театру і кіно Анастасія Гергель: Не бійся впасти – бійся не піднятись

Анастасія Гергель народилась на Херсонщині, в прекрасному містечку Олешки. Свої перші кроки робила в театр-студії при Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Куліша.

Далі вступила і завершила КНУКІТ ім. І.Карпенка-Карого, який успішно завершила.

Однак, піти працювати в театр завадили життєві обставини – актрисі довелось жити на дві країни, а згодом вона втратила можливість говорити.

Про те, як Настя відновлювала поставлену в університеті сценічну мову та як розпочала кар'єру «з нуля» говорили відверто...

- Настю, театр почався зі студії «Пролісок». Чия була ідея туди піти чи можливо привів хтось за руку?

Привела мене мама. Але ідею підкинула тітка, яка жила тоді в Києві. Щось говорили за театр і вона спитала чи немає у нас в Херсоні при театрі студії. Ми з мамою одразу пішли до директора. Студії, як такої ще тоді не було, але вони може вже думали її створити. Бо вже восени, а ми тоді прийшли до нього влітку, мене взяли у перший набір театр-студії «Пролісок», керівником якої був і є один з моїх улюблених педагогів – заслужений діяч мистецтв України Олег Натяжний.

- Рішення вступати в театральний було виваженим чи спонтанним? Батьки підтримували?

Батьки були в шоці. Адже я з родини, де завжди культивувались такі професії, як юристи, адвокати, судді, працівники правоохоронних органів. І коли всі діти читали казки – я читала Конституцію України. Отже, мене теж морально готували до такої професії. І я не те, щоб була проти, я їм підігрувала – читала Кримінальний кодекс та Конституцію України.

Але коли прийшов час поступати, то захотіла в Карпенка. Ну звісно батьки просто так не здались і поставили умову – подати документи і на юрфак теж. Я подала, але коли з першого разу пройшла в театральний, то вибір був однозначно на його користь. Мама аж слухавку поклала, але звісно підтримала.

- Після закінчення вузу не хотілось одразу іти працювати в театр?

Так трапилось, що моя родина частково переїхала до Франції. І мені довелось розриватись на дві країни. Іти працювати одразу я не могла та і бажання такого не було у той момент. Я вирішила проникнутись французькою культурою, перейняти їх досвід, зрозуміти, як вони працюють. Тому часто відвідувала оперу в Монако, Ніці та Каннах, гуляла, насолоджувалась життям. Але про свої акторські амбіції звісно не забувала.

- Які французькі актори? Що можна у них перейняти?

Французькі актори дуже прості, у жодного з них немає корони, так як це часто буває у наших. Поряд із тим вони дуже професійні та працьовиті. Взагалі у французів є така хороша, як на мене риса – їм все одно, ким ти був, їм важливо хто ти зараз є. Кожен робить себе сам.

- А чому віддаєш перевагу саме опері і балету?

Мені подобається той стан з яким ти виходиш з театру опери і балету. Я іноді ловлю себе на тому, що ці три години, які ти там проводиш пролітають, як одна мить. Це якась надзвичайна єдність з мистецтвом. Я б навіть сказала – космічна.

Одного разу я такий стан отримала після вистави «Голубка» в Молодому театрі, але це було дуже давно, ще за часів студентства. Це і є той катарсис про який всі говорять, але отримати його можна вкрай рідко, на жаль.

- Отже, увібравши французьку культуру не виникло бажання повернутись працювати на батьківщину?

Так трапилось, що я не могла говорити після повернення, фізично. Ще в університеті мені полікували зуби. Пройшов деякий час і виявилось, що в одному з імплантів почалось запалення. Довелось робити операцію, після якої, доводилось повністю відновлювати сценічну мову. Фактично я вчилась говорити знову.

- У який момент зрозуміла, що не можеш жити без сцени та майданчика?

Одного разу мій чоловік, а він теж актор кіно і театру, попросив мене поїхати  з ним на зйомки. Я повинна була його там почекати. І ось я стою за кадром і розумію, що я ніби померла і нічого не зробила для того, щоб моя мрія здійснилась!

Таке прийшло осяяння, що я повинна не за кадром бути, а в кадрі. Тож я взяла себе в руки і почала працювати над собою. Потім з'явились такі проекти, як «Лікар Ковальчук», документальний фільм «Весільний каравай» та інші проекти про які ви незабаром дізнаєтесь.

- Чого б хотілося? Про які ролі мріє Анастасія Гергель?

Я дуже ціную і поважаю роботу режисера, а ще я людина, яка любить виклики. І мені дуже щастить зустрічати режисерів, які провокують мене розкривати свій потенціал. Хотілося б зустріти режисера чи режисерку, яка б сказала одного разу: «Ти будеш грати людину, що хвора на рак - поголись». І я поголюсь.

Дуже б хотіла зіграти в комедії на кшталт «Містер і місіс Сміт». Чомусь, дуже хочеться зіграти мусульманку. Навіть моя роль у антрепризі «Заручники» режисери, народної артистки України Ніни Набоки теж була викликом, адже треба було роздягатись майже до гола та ще й навчитись ходити на стріпах.

- Не страшно було, що за тобою може закріпитись амплуа «дівчини легкої поведінки»?

«Жінки, які гарно себе поводять рідко творять історію» - це фраза, яку я завжди повторюю в таких ситуаціях. А взагалі, якщо глядачі думають, що нам так весело, легко і смішно, а головне – зовсім не холодно роздягатись, то значить ми свою роботу зробили професійно. Головне, що глядачі в це повірили.

Адже все інше, що лишається за кадром в принципі не важливо. Не важливо скільки я разів падала, щоб навчитись ходити на цих стірпах, не важливо, яку я провела роботу над собою, щоб роздягтись. Важливо тільки те, чи повірив нам глядач. І якщо повірив – це найвища нагорода.

- Чи над чим зараз працюєте у театрі?

Зараз ми працюємо над новою виставою за Жаном Кокто – «Людський голос». Вже почали роботу. Режисерка запропонувала мені зіграти роль жертви. Для мене це новий виклик і я з радістю його прийняла.

- Чи любиш бувати на малій батьківщині – на Херсонщині? Хтось з рідних там лишився?

Лишилась моя бабуся. Звісно ми її відвідуємо по можливості. Там така мила ностальгія про школу, про театр, про студію. Лишитись наодинці з природою завжди приємно, але у моєму випадку – ненадовго. Я взагалі більше тижня не можу відпочивати. У мене дивне відчуття, ніби я померла.

- Що надихає? Чи є якісь авторитети в професії?

Надихають люди і їх приклади. Це і спортсмени, і актори, і просто різні люди, які за тої чи іншої ситуації не здаються. Одна з моїх улюблених фраз, яку сповідує Меріл Стріп – «До біса усе – бери і роби». І саме так я живу. Беру і роблю. Адже потрібно завжди слухати себе. Я дуже шкодую, що якийсь період життя я не слухала себе.

Чомусь я вирішила, що хтось може мені щось диктувати. Але це моє життя: мої помилки, мої правила. І я дуже шкодую, що одразу не навчилась охороняти свої кордони, бо дуже багато є людей, які люблять відводити від твого шляху, а ти маєш вперто йти до своєї мети, бо це твій шлях.

- А що стало поштовхом, щоб це усвідомити в такому юному віці?

Напевно той момент на зйомках, коли я зрозуміла, що можу робити набагато більше і що я не хочу прожити своє життя, і будучи вже літньою жінкою, зрозуміти, що я через свої особисті страхи не реалізувала свій потенціал. Кажуть, що ігнорувати свій талант – це гріх. Найголовніше, що я вчасно «включилась» і тепер не шкодую ні секунди.

- Як ти любиш перемикатись? Чи є якесь хобі?

Я можу бути дуже довго енергетичною, а потім просто виключаюсь. Якщо я розумію, що мене чекає напружений графік – намагаюсь накопичити енергію й посидіти вдома. Інколи люблю повалятись кілька днів та почитати книжечку, часом люблю полазити в ролер-парку, а ще обожнюю дайвінг.

Я сертифікована дайвінгістка. Свій перший диплом я отримала у Франції. Підводний світ – дивовижний. Мрію колись пірнути в «Блакитну лагуну», її дайвінгісти називають «прірвою мерців». Одного разу хотіла, але чоловік відмовив. Напевно я екстремалка.

- Які ще можеш пригадати власні відкриття, що допомогли тобі відновитись у професії?

Я зрозуміла, що змагалась із собою. Як кажуть – якщо немає ворога всередині, то ворог зовні не страшний. Я кожного дня намагаюсь боротись з собою, з тим відображенням у дзеркалі. Бо робота актора – це специфічна праця, де кожного дня, кожного разу ти маєш доводити, що ти вартий чогось. У цьому смак професії.

- Що для тебе Україна?

Україна – це моя рідна земля, де я народилась, живу і розвиваюсь. Тому мене дивує, що хтось прийшов і сказав, що Крим – це якась інша країна. У цьому питанні на мене ще вплинув неймовірний режисер Ахтем Сейтаблаєв із фільмом «Хайтарма». Не приховую, що у таких роботах я б не проти попрацювати.

Спілкувалась Еліза СОЛОДКА