Історія одного життя

Чесний, добросовісний, добрий, порядний і працьовитий до нестями – саме такі епітети з впевненістю можна застосовувати постійно, розповідаючи про ветерана війни і праці, одного з довгожителів Каховського району Андрія Васильовича Танцура.

Пройшовши нелегкий життєвий шлях, він і у свої 90 років залишається оптимістом, з глибоким почуттям власного я, внутрішнім сонцем для інших людей, зі своєю незгасаючою любов'ю, добротою і милосердям. Усе життя він тримався незмінного критерію – совісті — і будь-яку справу робив не за обов'язком, не за вимогою, а по совісті. Іще одного правила Андрій Васильович дотримувався усе своє життя – якщо зло є, з ним треба боротися. І боровся.

Холодний вітер гамселить поривами у вікна, зазираючи всередину невеликої сільської хати, де посередині стоїть домовина з молодою жінкою, а неподалік босоніж на глиняній підлозі в лахміттях п'ятеро маленьких діточок. Сусідка тітка Ліза бере по черзі кожного за руку і підводить до домовини промовляючи: «Прощайтеся з мамою, більше ви її не побачите...». Найменші Катеринка і Миколка ще не розуміють, що мама іде від них назавжди. Андрюша ж уже у другому класі, йому вісім років. Від безперервних сліз, які витирає кулаком, обличчя зовсім мокре, крик розпачу застиг у грудях і перекриває дихання. А поряд чується шепіт сусідів: « Бідні сирітки, п'ятеро діточок, кому вони тепер потрібні? Батько ж постійно на роботі – заступник голови колгоспу. Що з буде з дітлахами?».

А надворі страшний 1933-й рік. Батько, Василь Пилипович, зібрав за столом своє сімейство і з гіркотою промовив: «Залишилися ми, дітки, самі. Якщо я не піду на роботу, нам не буде на що жити. Тож, мабуть, Андрію, — повернув свій погляд до найстаршого, — доведеться тобі доглядати малечу та поратися по господарству, доки я не знайду вам іншої мамки». І змахнув з очей скупу чоловічу сльозу, додавши подумки: «Хто ж позариться на такий доважок?».

Ось так і закінчилася для Андрія шкільна наука. Почалися трудові будні для восьмирічного хлопця. Спочатку вдома – біля печі та по господарству, біля менших братів і сестер. Потім допомагав, де міг, у колгоспі. А навесні 1941-го поїхав до Харкова вчитися у школі ФЗН. Проводжаючи його на потяг, батько, приховуючи хвилювання, промовив: «Їдь, синку, вчися. Освіта поки в тебе невелика, але твоє все попереду. Головне: слухай старших, працюй добросовісно, у праці наша доля». Ця батьківська настанова стала для нього дороговказом на все життя.

З перших же днів із головою поринув у навчання, швидко освоїв малярну справу, до будь-якої роботи брався з охотою і великим бажанням, працював за трьох. І ось перша нагорода – шевйотовий костюм за добросовісну працю. На той час це була надзвичайно висока відзнака.

Поряд з навчанням брав участь у підготовці до бойових дій, став бійцем Радянської армії. Їх вчили повзати по-пластунськи, стріляти з дрібнокаліберки та трьохлінійки, яка була набагато вищою за Андрія. Коли на стрільбищі їм видали патрони і Андрій зробив три постріли, виявилося, що всі попали у фанерну голову фашистського солдата. Комендант, який перевіряв мішені, із задоволенням поплескав його по плечу: «Снайперські постріли, юначе, ось так і гітлерівців будеш бити!».

І коли після визволення Харкова Андрія призвали на фронт, він твердо вирішив, що буде снайпером. Закінчив снайперські курси і у безперервних боях пройшов Україну від Дінця до Дністра в складі окремої штурмової одинадцятої інженерно-саперної бригади 55-го інженерно-штурмового батальйону 3-го Українського фронту. Військову науку добру пройшов: встановлював протитанкові міни, добивав ворожу техніку протитанковими гранатами, брав у полон німецьких солдатів і навіть генерала, як снайпер нищив ворожих офіцерів, кулеметників, снайперів, прикривав саперів, які готували проходи у мінних полях і дротяних загорожах. У яких тільки перипетіях не доводилося побувати! Перша бойова нагорода наздогнала його на кордоні з Болгарією. В Югославії, після звільнення Бєлграда, брав участь у параді з нагоди визволення, з гордістю проходив у складі 55-го окремого інженерно-штурмового батальйону повз трибуну, де стояли Маршал СРСР Ф.І. Толбухін з Маршалом Броз Тіто. Десь в архівах зберігається ця кінострічка.

За плечима вже залишилися бої за Україну, Румунію, Болгарію, Югославію. Тепер Угорщина. Визволяли місто Печ. Раптом з усіх боків налетіли фашистські літаки. Почалося масове бомбардування. Лежачи у окопі, дивився на безперервне кружляння літаків, бачив, як відокремлюються від них бомби і снаряди, набираючи швидкість, прямуючи до землі. Страху не було. Згадувалися слова побратима Олексія Луганського: «Тебе снаряд не вб'є, ти втопишся...». Ревіння моторів розривали серце і слух. Та ось його підкинуло, привалило землею, раптова тиша і темрява огорнула Андрія.

Прийшовши до тями, зрозумів, що втратив зір. Витягнув його з-під завалу все той же Олексій Луганський. Потім – шпиталь. Спочатку у місті Нові Сад (Югославія), згодом доправили до Румунії, в шпиталь міста Тімішоари, до учнів знаменитого Філатова. Там йому повернули зір. І коли по палатах пройшов заклик до всіх, хто може тримати зброю в руках, йти на фронт, не зважаючи на заборону лікарів, знову пішов воювати, став другим номером обслуги кулемета «Максим». В бою на Дунаї довелося довго перебувати у крижаній воді. Відібрало ноги і руки. Знову потрапив до шпиталю у Грузії, де його ставлять на ноги. Звідти – до Азербайджану. У Баку поступив до вищої партійної школи і успішно закінчив її, перед цим освоївши спеціальності водія, механіка. Призначили начальником прожекторної станції при авіаційному винищувальному полку. А серце рвалося до творчої роботи. Почав писати оповідання і книгу «Велика ніч».

Потім разом з китайськими добровольцями воював у Кореї. Пропонували залишитися на службі. Відмовився. Повернувся додому ще з двома нагородами – орденом Вітчизняної війни та медаллю китайсько-радянської дружби. Серце раділо від думки, що вони перемогли страшного ворога, тепер швидко відбудують країну і люди заживуть щасливо під мирним небом. Та радість Андрія Васильовича була передчасною: він знав лише війну, а як живуть і працюють люди поза нею – ні. Коли ж ближче познайомився з умовами тих, хто повернувся з війни, його єство наповнилося почуттям обурення через несправедливість.

Пішов за проханням односельців до райсоцзабезу. Став ніби у черзі, а сам уважно дослухається до розмов між чиновниками і відвідувачами, в основному колишніми фронтовиками. Аж в голові запаморочилося від почутого і побаченого. Переглядали інвалідність, відміняли платню за нагороди. Зрозумів, що фронтовиків не цінують зовсім. Замовкли гармати, а натомість прийшли бюрократи. Тепер Андрій Васильович зрозумів, що його війна не закінчилася у лютому 1945 року, а продовжуватиметься тепер тут: він особисто стане на захист робітників, будівельників, селян, шахтарів, хто після жорстокого виру війни потрапив до виру бездушних чиновників.

І знову Харків. У кишенях паспорт, записники і наливні ручки. На заводі імені Малишева набирають бригаду монтажників. В техніці знання є, в кресленнях розбирається, бажання працювати при собі. Призначили бригадиром до демобілізованих солдатів, з яких організували колектив і доручили взяти участь у виготовленні деталей для бойової техніки. Придивившись до обстановки, Андрій Васильович зрозумів, що начальство «хімічить», прикриває бракоробів, а в результаті страждає устаткування і військова техніка. А головне — люди, які там працюють. Прямо висловив усе начальнику цеху і подав заяву на звільнення.

- З такими поглядами ти ніде не працюватимеш, — прошипів той в спину.

Вирішив побувати на усіх заводах Харкова, поспілкуватися з робочим класом. Не пропустив жодного. І все ретельно занотовував. Далі – завод «Запоріжсталь», у Макіївці – металургійний завод, шахти. Надивився, наговорився і з робочим людом, і керівництвом, яке сприймало його з острахом, підозрюючи, що якесь начальство інкогніто навідало їх: модно зодягнений, на лацкані медаль китайсько-радянської дружби, а в руках записник і наливна ручка.

Щоб зрозумілішими були для вас мандри Андрія Васильовича, уточню: для завершення написання своєї книги «Велика ніч» йому необхідно було знати, як живуть його військові побратими у повоєнний час. Отож і вирушив у «тривале відрядження». Тому й пішов працювати на шахту №3 «Червоноармійськвугілля» у м. Макіївка на Донбасі. Бо ніхто так не зрозуміє людську працю під землею, якщо самому не довелося спробувати її. Довелося і в завалі побувати, і сухій та мокрій лавах. А в газетах вже ширилося повідомлення про нову будову – Каховську ГЕС. Але з шахти так просто не звільнитися. У відділі кадрів, де знаходилися документи, заявили, що ще не відпрацював кошти, витрачені на його навчання (10 днів в учкомбінаті).

Недовго думаючи, зібрав усі нотатки про роботу шахти у теку і пішов до міськкому партії. Подав її другому секретареві, якому і повідомив, що там всі подробиці про роботу шахти. Той довго розмовляти не став, запитав чи згоден на звільнення. Почувши ствердну відповідь, зітхнув з полегшенням: «Вас звільнять за власним бажанням. Я думаю, що директор буде не проти позбавитися такого свідка...».

Пароплав «Тарас Шевченко» доставив молодого Танцура до Каховки. Житло знайшлося в селі Мала Каховка, яке після завершення будівництва Каховської ГЕС мало зостатися під водою. Селяни шлють прокльони будові, бо будуть затоплені плавні з родючим чорноземом, де вирощували багаті врожаї городини, було багато риби та іншої живності, випасали худобу і запасали сіно на всю зиму. А у будівельників свої плани – дати степовим селищам електроенергію, щоб в подальшому вистачило і на використання її для подачі живильної дніпровської води до посушливих таврійських степів. Багато чого злого пророкували Каховській ГЕС і місцеві жителі, і за кордоном. Але, як в народі кажуть, усі голоси слухати – вух не вистачить. Будівництво просувалося швидкими темпами.

А вечорами – до сільського клубу. На молодого, гарного Андрія задивлялися багато сільських дівчат. Однак він якось не реагував на це. Та, ми знаємо, що все наше життя складається з випадковостей. Ось так випадково Андрій на кіносеансі опинився поряд з молодою сільською вчителькою, під час перегляду фільму випадково виявилося, що у них однакові смаки, а потім... Андрій відчув раптом, що поряд з Марійкою йому легко і радісно, що вона своєю енергетикою наповнює його всього. А її вразило в ньому дивне поєднання глибини і простоти. Потім були зустрічі — теплі, хвилюючі, радісні. Він – бригадир монтажників на будівництві Каховської ГЕС, вона – сільська вчителька Малокаховської школи. З перших днів їхні взаємини будувалися на принципах чесності. Незабаром родина Танцурів відсвяткувала весілля.

Будівництво ГЕС наближалося до завершення. Поети, письменники, – все проходило перед очима Андрія Васильовича, бо він усім цим цікавився. У його бригаді працював поет Павло Цокота, який згодом видав книгу «Вогні Нової Каховки». Але найцікавішими були зйомки фільму «Поема про море». Все той же випадок допоміг зустрітися з Олександром Довженком. Тривалі розмови з автором кінострічки залишилися в глибинах його пам'яті на все життя.

Багато чого взяв для себе і у літературному плані.

З приходом великої води у Новій Каховці творилася нова історія, де змінювалися і життя, і люди. Неподалік, у кучугурах виростали стіни Новокаховського електромашинобудівного заводу. Основу його робочого колективу становили демобілізовані з фронту солдати. І Андрія Васильовича магнітом потягло до них. Разом з тим працював над завершенням першої частини свого роману, де виклав усе побачене під час подорожей Україною. Послав рукопис до республіканського журналу «Дніпро». Але її повернули. Не зважаючи на це, вирішив творити і далі.

На завод прийшов не як спостерігач, який має нахил до писанини, а як досвідчений виробничник, новатор і організатор виробництва. Швидко пройшов шлях від верстатника до начальника цеху. Робочий люд його поважав, а от начальство і на килим викликало, і погрожувало, і путівку до санаторію пропонувало, аби зрікся своїх принципових намірів. Не вдавалося. Коли запропонували скоротити частину бригади, аби якось приховати наявний злочин, не роздумуючи сам подав заяву на звільнення.

А в Каховці, на Промбазі, вступав до дії новий завод «Рембудмаш». Пішов туди монтажником. А згодом «виріс» до начальника транспортного цеху. І знову взявся за перо. Його статті та нариси із задоволенням друкували у районній газеті «Зоря комунізму» (нині «Каховська зоря»). Став активним позаштатним кореспондентом.

Активно розпочалося неподалік будівництво міжколгоспного аграрно-промислового садівничого комплексу «Краса Херсонщини». Тодішній редактор газети Анатолій Михайлович Степанько затвердив його кореспондентом виїзної редакції на будівництві комплексу. І Андрій Васильович взявся за роботу, як завжди, з повною відповідальністю. Він так уміло підходив до розкриття кожного факту, до спілкування з людьми, з керівниками, проявив стільки новаторства у цій справі, що і Анатолій Михайлович, і ми, вже досвідчені журналісти, які входили до складу виїзної редакції, були у захваті. Він просто горів, не обминав жодної проблеми, не зрізав гострих кутів.

Відтак його невгамовна, насичена творчість не могла залишитися непоміченою. Численні Почесні грамоти, подяки, нагороди. Однією з найпочесніших для газетярів було на той час «Золоте перо». Не всі наші журналісти її мають. А у Андрія Васильовича Танцура їх аж три! «Я просто добросовісно виконував свої обов'язки кореспондента, бо інакше не вмів і не міг», — сказав він у відповідь на чергову нагороду.

Так і робив він протягом свого життя. У його домашньому робочому кабінеті справжнє літературне багатство – рукописи нарисів, оповідань, повістей, роману, починаючи з фронтових часів до нинішніх днів, розповіді про людей, події, які вони творили, — в бою та праці, героїзм та самовідданість, готовність до саможертви, людей з багатим серцем, сповненим любов'ю до ближнього, до родини, дітей і усіх тих, хто творить добро. Тут проходить вся його життєва нива: у вже виданих книгах і в тих, які ще чекають друкування.

Дев'ять десятиліть залишилися позаду. Повиростали діти – син Олександр закінчив фізмат, донька Наталія – художник, полетіли з родинного гнізда, вже онуки дорослі. А вони, Андрій Васильович і Марія Іллівна Танцури, все так і живуть у Малокаховці, яку відродили після затоплення, у хаті, що Андрій Васильович звів власними руками, без нічиєї допомоги. Вони з категорії трудяг, яким ніколи нічого не падало з неба просто так. Але плакатися на життя не звикли, жили без гриму і фальші. На уколи долі відповідали своєю стриманістю, на невдачі не звертали уваги. У свій час Григорій Сковорода сказав: «Людина щаслива тоді, коли впевнено йде своїм шляхом».

Саме таким шляхом пройшов Андрій Васильович Танцур зі своєю вірною дружиною, надійним правим крилом – Марією Іллівною. Нехай Бог дає вам здоров'я, шановні наші, ще на довгі роки. А ми будемо цьому радіти разом з вами.

Лідія Жеребна, журналіст//Каховська Зоря

фото Анатолія Неділька

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів