Зараз це один із найприбутковіших видів злочинного бізнесу. Він процвітає у Латинській Америці, Азії, Центральній та Східній Європі. На чорному ринку можна купити будь-який орган: нирки, легені, печінку, зіниці, кістки, сухожилля, серцеві клапани, шкіру і багато іншого. Найбільшим попитом користуються нирки, адже проблеми з цим органом має кожен десятий житель планети.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, щорічно у світі пересаджують близько 70 тис. нирок, 20% із яких припадає на чорний ринок.
Чи не основною причиною поширення торгівлі людськими органами є людська бідність. Комусь потрібні гроші на погашення кредитів, комусь на операцію рідній людині, комусь просто нема за що жити. Тотальне безгрошів'я стало причиною поширення «чорної трансплантації» у Пакистані. Особливого розмаху там набула торгівля нирками. Через це країну почали називати «нирковим базаром». І хоча влада Пакистану вже не перший рік обіцяє заборонити торгівлю органами та, все ж, дієвих заходів щодо цієї заборони так і не вживає. А все тому, що цей бізнес годує забагато люду, серед якого й самі чиновники. Нелюдську радість пакистанської «ниркової» мафії викликав страшний землетрус 2005 року в Кашмірі, у результаті якого загинули близько 200 тис. чоловік. Буквально наступного дня сотні посередників злочинного бізнесу терміново виїхали у постраждалі від стихійного лиха райони. Вони вмовляли нещасних людей продати свої нирки, адже після землетрусу жителі позбулися останніх джерел існування.
Примітно, що торгівля людськими органами процвітає не лише у бідних країнах, де люди готові розпродавати себе по частинах, аби не померти з голоду, а чорні ринки органів поширені й у цілком благополучних країнах. Причиною цього є брак донорських органів, які отримують у законний спосіб. Так, у Китаї щорічно пересадки нирок потребують близько 1,5 млн. жителів, медики ж можуть забезпечити ними лише 10 тис. нужденних.
До вирішення цієї проблеми влада Піднебесної підійшла вкрай радикально. Зокрема у 1984 році в Китаї був прийнятий закон, який дозволяє забирати органи з тіл страчених в'язнів з дозволу їх родичів. Відтоді численні китайські клініки та медичні центри стали розміщувати поблизу великих таборів ув'язнених.
Нещодавно Пекін визнав, що у такий спосіб в країні отримують близько 65% органів для пересадок. При цьому якість і безпека одержаних органів залишається досить спірним питанням. Така китайська практика відверто шокувала світову спільноту, через що уряд Піднебесної пообіцяв відмовитися від неї.
Американські лікарі також неспроможні забезпечити усіх хворих органами, отриманими у законний спосіб. Через це в США поширені найрізноманітніші методи злочинного отримання органів для пересадки. Найгучніший скандал з цього приводу трапився кілька років тому, коли американські військові медики заробляли на тому, що торгували органами вбитих і поранених іракців. Гуманітарна місія Америки, яка на той час перебувала на території Іраку, плавно переростала у прибуткову торгівлю. Лікарі з секретних медичних загонів йшли за американськими військами і проводили «зачистки» іракських міст. Вони вилучали органи у мертвих і поранених іракців і відсилали на батьківщину для продажу.
Операції проводили в мобільних операційних, обладнаних усім необхідним. Для того, щоб приховати сліди своєї діяльності, американці часто спалювали трупи, а рідним й близьким іракців говорили, що зробили це з метою профілактики, аби не спалахнула якась епідемія.
Не залишилася осторонь від прибуткової торгівлі органами і Європа. Чого варті хоча б звинувачення на адресу Прем'єр-міністра республіки Косово Хашима Тачі, який нібито створив банду, що торгувала не тільки зброєю і наркотиками, а й органами страчених сербських і албанських ув'язнених. З цього приводу Радою Європи було проведено розслідування, яке виявило, що на чолі злочинної організації стояв турецький лікар Юсуф Сонмез, який, за його ж власними словами, здійснив 2 тис. 400 операцій з пересадки органів. Інтерпол виписав міжнародний ордер на його арешт, але Туреччина так і не уклала договір з Косово щодо екстрадиції лікаря.
Окрім цього можна згадати і скандальне реаліті-шоу на голландському телебаченні під назвою «Великий донор». Протягом телевізійного проекту троє його учасників боролися за нирку жінки, яка повільно вмирала від пухлини головного мозку. І хоча передача виявилася розіграшем, вона наробила чимало галасу. «Великий донор» розколов Нідерланди на два табори. Противники називали програму аморальною, а прихильники хвалили за те, що вона привернула увагу до важкої ситуації з донорськими органами, яка склалася у країні. Так, щороку пересадки нирок потребують понад 18 тис. голландців, а отримують її всього лише 3 тис. хворих. Середній час очікування донорського органу складає чотири роки, при цьому, не дочекавшись операції, щорічно помирають 200 осіб.
Законно отриманих органів не вистачає і в Україні. Так, щорічно трансплантації донорських органів потребують тисячі українців, при цьому протягом останніх 30-ти років у нас виконано всього 10 пересадок серця, 60 пересадок печінки і менше 2 тис. операцій з трансплантації нирки. Як свідчить загальнодержавна статистика, щороку лікарям вдається зробити операції лише двом відсоткам хворих, які їх потребують. Таким чином, попит на донорські органи в Україні перевищує пропозицію у десятки разів.
У такій ситуації набирає обертів незаконне вилучення органів. Подібні скандали у нас спалахують із завидною регулярністю і беруть початок ще з 90-х років. Тоді головний лікар Львівської обласної клінічної лікарні Богдан Федак організував злочинну групу, яка збувала за кордон незаконно отримані органи немовлят. Породіллям повідомляли про смерть новонароджених дітей, потім оформлювали фальшиву відмову матері від дитини. Що було далі – чи то дітей відправляли за кордон ще живими, чи то вже по частинах – слідству встановити так і не вдалося. За два роки група лікарів під керівництвом Федака продала за кордон не менше 130 малюків. У 1997 році Івано-Франківський суд засудив голову злочинного угрупування на два роки, однак, відбувши всього третину терміну, лікар вийшов за амністією. Більше того, у 2004 році Федака запросили на роботу в парламентський комітет з охорони здоров'я, де він пропрацював два роки.
Ще один гучний скандал із незаконним вилученням дитячих органів розгорівся кілька років тому на Донеччині. Злочинним «промислом» займалися лікарі однієї з приватних клінік Маріуполя. На відміну від попереднього випадку, коли породіль обманювали, говорячи, що їх діти загинули при пологах, цього разу вагітні жінки свідомо йшли на аборти за 200 – 300 дол. При цьому вони виношували дитину до певного терміну, коли, за словами лікарів, клітини ембріону ставали придатними для виготовлення так званого еліксиру молодості. Як стверджують у Генпрокуратурі, часто термін вагітності жінок перевищував проміжок часу, дозволений для проведення абортів. По досягненню необхідного терміну лікарі провокували викидень, а потім у ще живого плода відбирали потрібний їм матеріал, з якого виготовляли дорогі препарати для омолодження організму.
На превеликий жаль, «чорною трансплантацією» грішать не лише приватні клініки із псевдолікарями, але й державні медичні центри, які спеціалізуються на проведенні операцій із пересадок. У таких медустановах вартість операції з пересадки коливається у межах від півтори до 2,5 тис. дол., у Європі ж ціни куди вищі – від 50 до 250 тис. дол. за операцію. У такій ситуації українські трансплантологи часто йдуть «у тінь» заради заробітку. Один з таких випадків трапився близько року тому. Тоді провідні фахівці одного з п'яти державних трансплантаційних центрів, а саме київського інституту імені Шалімова, підбирали людей, готових продати свою нирку. Купуючи орган за 10 тис. дол., вони проводили пересадку, вартістю 50 тис. дол., а отримані 40 тис. дол. прибутку лікарі ділили між собою. Як встановило слідство, загалом через руки київських «чорних трансплантологів» пройшли близько півсотні донорів.
За словами лікаря-уролога Віктора Гаврилова, зробити бізнес на чужій нирці вкрай складно. По-перше, нирка може бути витягнута виключно з тіла, в якому штучно підтримується кровообіг. По-друге, для цієї операції потрібні стерильні умови і особливий розчин кустодіол, вартістю від 70 дол. за літр. Крім того, пересадити нирку від донора до хворого потрібно протягом 24-х годин. При цьому орган повинен підходити хворому за групою крові та фактором імунного захисту, інакше після пересадки організм відторгне нову нирку.
Проте злочинних трансплантологів такі труднощі не зупиняють. До то ж зараз їм навіть не доводиться вишукувати донорів, адже Інтернет просто кишить оголошеннями на кшталт: «Продам нирку», «Стану донором печінки» та інших пропозицій. Таким чином, на додачу до чорної трансплантації, Україною поширюється чорне донорство. Запитаєте: як можна свідомо йти на ризик невдалої операції та подальше життя з однією ниркою, або лише з частиною якогось органу? На такий крок українців штовхає хронічне безгрошів'я, яке, на жаль, вже давно стало нашою національною відзнакою.
Так, 22-річний Максим з Харкова розмістив оголошення про продаж своєї нирки для того, щоб заробити собі на освіту, адже він – сирота і допомогти йому нікому. Деякі доведені до відчаю люди готові навіть продати серце, щоб вирішити проблеми своєї сім'ї і допомогти близьким.
Ціна нирки на «чорному ринку» коливається від 2 до 20 тис. дол., печінки від 5 до 50 тис., вартість кісткового мозку сягає 40-ка тис. «зелених».
Найдешевшою є рогівка ока, її вартість складає 2 – 5 тис. дол. Найдорожче – серце, його ціна може сягати 250 тис. дол.
Проте навіть «чорні донори» не здатні забезпечити органами сотні тисяч хворих, які щорічно потребують пересадок.
Як зазначив Заслужений лікар України Юрій Поляченко, сьогодні держава повинна визнати трансплантацію необхідною галуззю медицини і дозволити хоча б трупні пересадки. Однак, за словами експерта, поки українці не готові віддавати органи померлих родичів заради порятунку інших.
Для того, щоб змінити цю ситуацію Юрій Поляченко пропонує звернутися до європейського досвіду. Зокрема в Іспанії, завдяки потужній інформаційній кампанії, протягом 10-ти років вдалося повністю зруйнувати стереотипи щодо трупного донорства.
Окрім цього в Іспанії працює телеканал, по якому щодня транслюють передачі про людей, які віддали свої органи заради порятунку інших; розповідають про хворих, яким були проведені пересадки; відповідають на питання громадян щодо трансплантації. Таким чином, серед іспанців вже давно сформувалося позитивне ставлення до пересадок.
Цілком можливо, що і Україні варто було б перейняти досвід європейських колег, поки «чорний ринок» не поглинув усю українську трансплантологію.
Юлія ШЕЙКО
