Лялька-берегиня, подорожниця, трав’яничка. В українській культурі існують десятки різновидів та найменувань прадавнього оберегу – ляльки-мотанки. Сьогодні їх історію знають не всі, проте традиція живе. Її зберігають народні майстрині.
Викладач декоративно-прикладного мистецтва Олена Колодич про ляльки-мотанки знає багато. Свого часу вона захистила магістерську роботу на відповідну тему, проте пані Олена їх і виготовляє. Наукова частина залишається позаду, коли у руки потрапляє тканина та нитки, ділиться майстриня.
Нам же розповідає, із чого оберіг складається: “Лялька – це у нас голова, тулуб і спідничка. Але ми не бачимо рук, не робили ляльці і ніг. Це робили навмисно, аби лялька не пішла, не забрала і не унесла. Ляльку ставили у червоному куті, десь позаду ікон. Тут уже йде поєднання нашої язичницької та християнської культури. Оберегову ляльку не дозволяли брати чужим людям в руки”.
Майстриня Ольга Павленко про ляльки-мотанки готова говорити годинами. Тим більше, що цей атрибут пов’язує із таким явищем, як “українськість”. Вона називає себе українською кримчанкою. Із російською окупацією Криму миритися не могла… долю вирішила облаштовувати на Херсонщині. На південь України приїхала разом із родиною. Тут і продовжила своє творче ремесло – виготовляти ляльки-мотанки.
