— Чули? Ось-ось мають «Тачанку» знести!
— Та невже?
— Справді?
— На бронзу її переплавлять, демонтують! Це ж — декомунізація!..
Завжди після подібних реплік у мене виникає питання щодо їх актуальності. Яка доля чекає на «Легендарну Тачанку»? І якою ця доля має бути? Отже, поділюся деякими своїми роздумами з даної теми.
По-перше, про декомунізацію. Насправді, цей процес розпочався не сьогодні і не вчора, а відбувався у три етапи: спершу у 1991, згодом — у 2005, і нарешті — з 2014 року. Останнього разу — набагато жвавіше й радикальніше, аніж раніше.
Проте, мабуть, і на це були вагомі причини, бо аж занадто важко давалося Україні прощання з численними «ленінськими істуканами», котрими більшовики обліпили мало не кожне місто й село нашої держави. А будь-яка ностальгія з цього приводу пояснюється тим, що ми ще дуже мало знаємо фактів зі скандальної біографії пана Леніна.
Для мене, як і для багатьох мешканців Каховки, пам'ятник «вождю світового пролетаріату», що височів поблизу школи мистецтв, видавався шанобливою даниною доброму дідусеві, котрий колись давно прославився гарними вчинками, борючись за краще життя й процвітання народу.
Я змінив власні погляди лише тоді, коли почав більш докладно вивчати світову історію та історію рідного краю. Варто тільки трохи підняти завісу над подіями тих років, коли правив Ленін, як від «добрих справ» цього дідуся стає лячно й моторошно. Мабуть, не всім відомо, що силоміць захопивши владу в Росії, Ленін таки провів там обіцяні демократичні вибори до Установчих Зборів (парламенту).
Ці вибори більшовицька партія із тріском програла. У цілому по країні узурпатори дістали всього лише 25% голосів, при цьому меншовики та есери — 62%. Як бачимо, вже на самому початку комуністичного правління народ дав рішучу відсіч мародерству, нетерпимості та хаосу, що стали синонімом правління заколотників.
Розуміючи, що він втрачає владу, Ленін розпорядився брутальною силою розігнати щойно обраний парламент, замінивши його так званим «з'їздом Рад», складеним винятково із числа його особистих прихильників, тобто вдруге здійснити державний переворот.
А трохи згодом той же Ленін взагалі заборонив діяльність усіх політичних партій, окрім більшовицької, та вперше в сучасній історії світу сенсаційно проголосив формою державного правління — терор! 5 вересня 1918 року більшовицький Раднарком так і назвав прийнятий документ — постановою «Про запровадження червоного терору»...
Отож, виявляється, що усі ці роки наша ненька-Україна була засмічена пам'ятниками не кому-небудь, а справжньому терористу. Та і як інакше назвати людину, котра своїми діями спричинила громадянську війну, жертвами якої стали 12 мільйонів людей?! Самі тодішні більшовики змушені були визнати, що наслідком тих жахливих подій стала неймовірна за своїми масштабами тотальна розруха.
На теренах Росії та повторно окупованої нею України виробництво великої промисловості скоротилося в 7 разів, видобуток вугілля та нафти був відкинутий на рівень столітньої давнини, виготовлення цукру знизилося в 45 разів, а шматок звичайного мила став справжньою дорогоцінністю.
Ще задовго до сталінського геноциду, українці вже тоді відчули на собі усю гірку трагедію голоду, до якої додавалися масові епідемії та безсоромний грабунок селян під час колективізації. І ось саме літописом тих страшних років і є наша «Легендарна Тачанка».
Що ж являє собою цей величезний бронзовий монумент? Він встановлений у степовій місцевості на околиці міста біля кладовища, там, де за чутками під час оборони каховського більшовицького плацдарму був командний пункт їхнього ватажка В. Блюхера. Висота скульптури разом з курганом — 15,2 м, довжина — близько 16 м. Авторами «Легендарної Тачанки» стали пітерські скульптори й архітектори Ю. Лоховинін, Л. Родіонов, Л. Михайльонок та Є. Полторацький.
Пам'ятник було споруджено на кошти трудящих Каховського району. Головним консультантом творчої групи став відомий маршал С. Будьонний, а у 1969 році автори проекту навіть отримали державні премії у Москві. Початок будівництва «Тачанки» припав на травень 1967 року, а вже у листопаді того ж року відбулося її урочисте відкриття. Біля підніжжя монумента комуністи оголосили, що його споруджено на честь воїнів-червоноармійців, які боролися за радянську владу під час громадянської війни у 1920 році.
Насправді ж, то були трагічні часи для нашої місцини. Усі історичні джерела сходяться на тому, що особливо жорстокі й запеклі бої розгорілися саме в районі Каховки.
Ця кривава бійня завершилася тим, що, знищивши 20-тисячне континентальне військо російського монархіста Врангеля, більшовики понесли свою зброю до Криму, де, за підрахунками дослідників, вбили на додачу ще близько 50 тисяч осіб, переважно представників опозиційно налаштованої інтелігенції, які не встигли разом із залишками врангелівської армії виїхати на кораблях до Туреччини. Ці нещасні люди, тікаючи від війни з різних куточків колишньої Російської імперії, втрапили до рук розлючених комуністів...
Що ж до зовнішнього вигляду «Тачанки», то він явився ніби прототипом грізного «танку» буремного періоду громадянської війни. Оскільки таких звичайних у нашу добу військових машин тоді ще практично не існувало, тогочасна радянська армія воювала різноманітними підручними засобами. Використовувалися обози, кіннотні загони, а разом з ними — модернізовані вози із налаштованими кулеметами, в котрі солдати запрягали коней.
Ось так і закарбувався в людській пам'яті символ описаних вище боїв, якому випала доля майже через сорок років після їх завершення перевтілитися у величну бронзову статую, яка, до речі, перебуває нині у жалюгідному стані. Потріскані елементи скульптури, здається, ось-ось вже самі «декомунізуються», розваляться на дрібні шматки.
З усього випливає, що пам'ятник потребує серйозного ремонту і значних капіталовкладень. Задля його реконструкції доведеться або знаходити щедрих інвесторів, або виділяти державні кошти. Рано чи пізно це питання ще постане на порядку денному міста. А доти є час просто поміркувати над історичним минулим рідного краю.
Звісно, долею «Тачанки» буде опікуватися українська влада з каховською громадою. Остаточний вердикт за ними. Не виключаю, що можуть прийматися і досить неочікувані рішення. Та, все-таки, чи варто зараховувати увесь легендарний монумент до залишків колишньої «більшовицької слави», до їхньої забороненої ідеології? На моє тверде переконання — ні, не варто.
Так, справді, на перший погляд від цієї історії віє присмаком комунізму, однак не будемо забувати, що «Тачанка» нагадує нам не про якогось злочинного «вождя» чи диктатора, а про реальні події, котрі майже сто років тому відбувалися поблизу Каховки. Ці події пов'язані з більшовиками, проте ж і знамениті єгипетські піраміди побудовані неймовірно тяжкою працею підневільних рабів, що аж ніяк не впливає на їхню теперішню популярність.
Засуджуючи комунізм, ми, сучасні мешканці міста, маємо по-новому оцінити справжню цінність «Легендарної Тачанки». Чи багацько у Каховці туристичних об'єктів, котрі відомі в усьому світі? Не надто й багато. А безліч німців, американців, поляків, росіян, шведів та представників інших народів планети ідентифікують наше місто саме за фотографіями «Тачанки».
Демонтаж такої цікавої пам'ятки історії вони не зрозуміють. І якщо колись каховчани надумають на повну силу використати нерозкритий досі потенціал наданих нам щедрою природою рекреаційних ресурсів, спорудять на базі міста нову оздоровчу та розважальну інфраструктуру для прийому туристів й відпочивальників, то, знов-таки, «Легендарна Тачанка» стане всім у нагоді. Додатковий маршрут під час екскурсій приїжджим гостям ніколи не завадить!
І навіть саме слово «Тачанка», на мою думку, повинно знайти інше, більш ширше значення для Каховки. Воно має бути не лише символом давніх історичних битв чи назвою свята байкерів, а пам'ятним знаком, патріотичним покликом, оберегом-пересторогою теперішнім та прийдешнім поколінням містян, краплиною жорстокої правди про жахіття війни.
На жаль, нині це надто актуальна тема для українців. Згадуючи якимось чином цей степовий монумент, ми маємо навчитися одразу ж переходити до роздумів про цінність миру та злагоди у нашому благодатному краю, про мирне й щасливе майбутнє для України, про захист рідного міста, аби ніколи вже більше не впустити війну до Каховки.
Олександр ДЯКОВ, каховчанин
"Каховська зоря"
