Адже сила духу та внутрішня мотивація цього хлопця просто вражає. Віталій слугує прикладом не тільки для людей з особливими потребами, а й для кожного, хто досі чекає чергового понеділка для втілення своєї мрії.
Два роки тому у Херсонському театрі вирішили провести «творчий експеримент», поставити виставу за п’єсою Мартіна Макдонаха «Каліка з острова Інішмаан», а на роль каліки взяти людину зі справжніми фізичними вадами.
Генеральний директор театру Олександр Книга запропонував хлопцю роботу, що стало початком насиченої, плідної праці та творчого життя Віталія на театральній ниві. Так склались зорі, що Віталій якраз вже закінчував 4-й курс Херсонського університету та був активним учасником театральної студії «Студіарт». Працелюбності Віталія та його любові до життя може позаздрити кожен. Поспілкувавшись з цим дивовижним хлопцем розумієш, що не може бути ніяких перешкод на шляху до своєї мрії…
Як ви потрапили до Херсонського театру?
- Мені було років сім, коли я, навчаючись в Олешківському дитячому будинку для дітей з особливими потребами, вперше потрапив до театру. Це була вистава «Снігова Королева». Спочатку я не зрозумів, що відбувається, та через деякий час я так пройнявся цим дійством, що усвідомив – це та справа, якою я хочу займатись в майбутньому. Та коли постало питання куди йти навчатись, виявилось, щоб вступити на актора потрібна повна середня освіта, а в інтернаті була неповна. Тож, керівництво закладу вирішило мене відправити у Харків, до технікуму, на соціального працівника.
Через 3 роки я закінчив повну середню освіту і отримав кваліфікацію «соціальний працівник», яка дозволила мені вступити в Херсонський державний університет на факультет «культура і мистецтво». Будучи студентом університету я став учасником студентського театру «Студіарт», яким керує завідуюча кафедри культурології, професор Лідія Іванівна Лимаренко. Я дуже їй вдячний за те, що вона повірила в мене.
А на 4-му курсі мені зателефонував директор Херсонського театру Олександр Андрійович Книга і запропонував зустрітись стосовно роботи. Я спочатку не повірив, але сказав, що прийду. Прийшов до нього і він мені розповів, що в них зародилась ідея – поставити виставу «Каліка з острова Інішмаан» і взяти на головну роль справжню людину з інвалідністю. Потім він мене познайомив з режисером Сергієм Миколайовичем Павлюком – так зародилась наша співпраця…
Напевно Вам було складно перший час?
- Чесно кажучи, мені було дуже складно, так як я не мав акторської освіти (в університеті ми трішки торкалися профільних предметів, але цього було замало). Коли я вперше прийшов на репетицію, то працювати поряд з професійними акторами було складно. Кожного разу я відкривав для себе щось нове.
Мені дуже важко давався монолог, де я кажу про маму і звертаюсь до людей. Складно давалось видавати емоції, адже я виріс в інтернаті і там у нас було це не прийнято. В таких закладах діти зазвичай дуже замкнуті. Але я, маючи бажання, вчився і зараз продовжую вчитися, бо кожна вистава дає якісь нові знання.
За 2 роки роботи в театрі, ви маєте вже 3 ролі: каліка Біллі у виставі «Каліка з острова Інішмаан», Потерча у «Лісовій пісні», Жид у виставі «За двома зайцями». Над чим працюєте зараз?
- Зараз ми з Сергієм Миколайовичем Павлюком працюємо над новим для мене викликом, 4-ю моєю роботою – моновиставою. Вона має досить цікаву назву – «Півник з букваря». Моновистава це дуже складний жанр, тут ти один маєш тримати глядачів. Багато тексту, багато роботи, але гадаю, що ми впораємось.
Ви є прикладом для багатьох. Задумуєтесь над цим?
- Я часто про це думаю і дуже радий з того, що моя справа є прикладом для когось. Насправді, багато людей з особливими потребами дуже себе недооцінюють. Я хочу своїм прикладом довести їм зворотнє, те що не можна до себе так ставитись. Адже ми не гірші за інших, ми такі самі люди, тому я працюю, щоб доводити суспільству і собі, що я на щось спроможний. Якщо це допомагає комусь, то я від цього дуже щасливий.
Чи є у вас творчі мрії?
- Звісно, головною моєю метою було стати актором, працювати в театрі. Але ж мрії на цьому не закінчуються, людина завжди чогось прагне… Я дуже хотів влаштувати власну сім’ю і ця мрія теж збулась, я маю прекрасну дружину і чекаю на поповнення в родині. Далі я подумав, що було б добре знятися в кіно і так склались обставини, що вже знімаюся. Це короткометражний фільм про хлопця-сироту, який живе на вулиці. Фільм про те, як ставляться люди до таких людей, драма про стосунки між людьми, тема батьків і дітей, одним словом – про мене (посміхається).
Ви наскільки легко розповідаєте про своє життя… Відчувається, що всі образи давно в минулому?
- Минув час і я подумав, що пора взяти життя в свої руки і рухатися далі. Тому що якщо в собі тримати образи, то ти себе зупиняєш. Треба все це відпустити і забути. Я просто захотів нового життя. Те, що було в дитячому будинку давно в минулому, я дивлюсь вперед і активно крокую в майбутнє.
Кажуть, що в театрі завжди велика конкуренція. Як Вас прийняв колектив?
- Всі працівники театру мене дуже підтримали. Я дуже дякую головному режисеру театру Сергію Миколайовичу, який повірив в мене. Всі актори театру мені допомагали і досі допомагають. Вони розуміють, що мені складно і я їм за цей дуже вдячний.
Чи є у вас рецепт здійснення мрій?
- Віра – це найперше, що має бути в людини. Віра це те саме, що поставлена мета, ти віриш в неї і вона має обов’язково здійснитись. У свою мрію треба вірити, вірити в себе, в свої сили і найголовніше в житті – не зупинятися, тому що якщо ти зупинився ти розслабишся і тобі більше не захочеться рухатися вперед.
Спілкувалась Єлизавета ТАРАСОВА