Його «Українські шерифи» минулоріч представляли Україну на «Оскарі», а цього року «Dixie Land» став найкращим фільмом національної програми на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Ми поговорили з режисером про долю «Dixie Land» після ОМКФ, особливості створення фільмів для міжнародної аудиторії та його новий проект «Вулкан».
— Що змінилось для «Dixie Land» після перемоги на ОМКФ?
По-перше, почали надходити запрошення на інші світові фестивалі. Там все-таки було круте журі в цьому році і ці люди знані в індустрії. Мабуть, якось це спрацювало. Після Одеси нас взяли в Palm Springs в Америку, і там далі пішли інші запрошення. Фільм значно більше почав подорожувати. І писати стали більше.
— В український прокат «Dixie Land» все одно вийшов в рамках Docu/хіт, як ви і планували?
Може б якийсь дистриб'ютор хотів його взяти після перемоги на Одеському фестивалі, але ж ми планували Docu/хіт. Це проект нашої команди, тому що я теж працюю на фестивалі Docudays UA. Docudays робить Docu/хіт, це наш фільм, чого це ми будемо його комусь віддавати?
— Ви говорили про те, що почали знімати «Dixie Land» випадково, коли поїхали на зйомку для Docudays UA. Можете розповісти цю історію більш детально?
Кожний рік ми робимо візуальне втілення фестивалю і у той рік було багато музичних фільмів. Якраз здалось, що ті діти, які репетирують у підвалі Палацу піонерів у цих облущених стінах та грають прекрасний джаз на м'ятих трубах — воно якось резонувало з тим, що ми робили тут у Домі кіно, на зшитих із клаптиків екранах теж показували прекрасні фільми. Було відчуття, що всупереч усьому, на колінці, ми робили якусь спільну справу.
Тож я з командою поїхав знімати ролик про те, як діти грають у підвалі. Ми відзняли їхню репетицію, розмови і зробили відео для церемонії відкриття та фестивальний трейлер, який крутився по ТБ і в Інтернеті. Приїхав сам оркестр «Dixieland», вони зіграли на відкритті після цього трейлеру і я думав, що це, власне, і все.
А потім ми дізнались про проект «15 молодих для молодих», який робила Ілона Бічевська. До річниці розпаду Радянського Союзу Ілона шукала молодих режисерів у кожній пострадянській країні, які б зняли фільм про молодих людей, що формуються вже поза радянськими обставинами. Це все виглядало дуже привабливо і цікаво, ми почали відправляти заявки, тому що хотіли, щоб нас обрали.
Відправили одну заявку, другу, третю і все якось Ілона писала: «Так, а може у вас ще щось є?». Там була вимога: якийсь короткий трейлер. І, мабуть, в останню чергу, ми відправили «Dixie Land», тому що ми не бачили у цьому великого потенціалу для фільму. І коли Ілона подивилася, вона сказала: «Все, я вас беру, будемо рухатися далі».
Це був дуже великий міжнародний проект, його купував телеканал Arte France. Тобто це був величезний стрибок для українських режисерів, взяти участь у глобальному проекті, який буде показаний на каналі з аудиторією 10 мільйонів глядачів. Так ми поступово почали відкривати для себе індустрію документального кіно.
Поліна Тарасенко розучує соло із композиції «Коли святі марширують». Кадр із фільму «Dixie Land». Херсон, 2010 рік
— Як ви дізналися про сам оркестр Dixieland?
— Я з Херсона і Даша – співавтор фільму — теж з Херсона. Це дуже знаковий для Херсона оркестр. Жодне міське свято взагалі без них не обходилось. День перемоги, День міста, потім, пізніше, День Незалежності, абсолютно ритуальний був оркестр, який з'являвся усюди і всюди їх чекали та любили.
Той підвал Палацу піонерів – це таке прохідне місце, по суті в центральному парку. Вікна відчинені, завжди чутно, як вони у труби дують. В принципі, мені з дитинства було цікаво позаглядати в ці вікна, але я не зважився. Мабуть, у мене просто до музики немає такої пристрасті.
— У «Dixie Land» поєднується трагічне та комічне, та й взагалі дуже багато емоцій. Чому ви знімаєте неправильну документалістику?
— Якщо ти починаєш працювати у міжнародній копродукції з європейськими каналами, вони дивляться на фільми через певні лекала. Розумієш, що від тебе очікують драми. Є дуже чітке уявлення, що має бути герой, що він має долати труднощі, перешкоди, соціальну реальність.
В якийсь момент ти розумієш, що ця історія цінна тим, що тут є цей інфантильний стан дитинства. Ти відчуваєш як він переходить у новий етап, діти приймають дорослі рішення, ти бачиш як розчиняється ця спільність. У нас була така продюсерсько-режисерська команда, всередині якої було взаєморозуміння і ми дуже бадьоро та весело приймали всі рішення, які нам хотілося, і зуміли їх відстояти перед редакторами каналів.
Хоча, на мій погляд, німецьку версію фільму можна було зробити кращою. Уявіть, ми показуємо дітей, які їдять гречану кашу у їдальні літнього табору і закадровий голос каже німецькою: «Ви зараз бачите, як діти сидять у їдальні дитячого табору та їдять гречану кашу».
При тому, що я намагався запропонувати більш творчі рішення, стилізувати цей текст під голос вчителя, але німці дуже практичні люди. Вони не допускають пауз у фільмі. Я радий, що ми не чіпали монтаж, структуру. Можна просто вимкнути трек цього німецького гіда і у тебе залишається такий же прекрасний фільм.
— У чому різниця українського фільму, який знятий для української аудиторії, і українського фільму, який має міжнародний резонанс?
Я не дуже розумію цього розподілу. Завжди бажано робити універсальний фільм. І бажано робити такий фільм, який би абсолютно чітко, з першого епізоду, пояснював про кого буде кіно, за ким слідкувати, знайомив з героями і далі вів глядача, щоб той не губився. Я не сказав би, що свої фільми, я робив би інакше, якби вони були не для міжнародної аудиторії.
Мені здається, там немає якихось особливих загравань з нею. В «Українських шерифах» на початкових етапах були коментарі: «А-а-а, вони так погано живуть, тому що п'ють». Я після цього повиймав усі натяки на випивання і там вже взагалі ніхто не п'є.
— Чого не можна показувати в українському фільмі, який піде на західний ринок?
Питання самоцензури для кожного своє. Завжди є культурні відмінності і культурні кліше. Нас чомусь сприймають, Східну Європу, як територію, де ходять п'яні матроси, ведмеді, балалайки і дівчинка Маша.
Просто в силу того, що ми там досі інформаційно не відділились. Люди, бачачи щось нове, автоматично це порівнюють з тим стереотипом, який в них склався. Не можна їх у цьому звинувачувати, просто іноді це неочікувано, що люди не хочуть почути тебе, а користуються кліше. Тому я в них ці кліше забираю.
— Чи вартують зусилля кількох років фільму, який йде годину чи півтори?
Ми нещодавно говорили з композитором Антоном Байбаковим про це ж саме. Він довго робив музичний проект, потім відбулася прем'єра. А після неї такий гальмівний шлях, що не розумієш, що з собою робити далі, як зупинитися або як відновитися. Прийшли до висновку, що жодна прем'єра, жодний фестивальний приз не можуть окупити ті емоційні затрати, які ти вкладав у фільм або в музику. Можливий вихід – це ставитись до всього процесу творення, як до шляху. Ти жив, досліджував світ, набував досвід, зустрічав нових людей, змінювався, ріс...
— Скільки часу потрібно, щоб зняти фільм?
Тут все залежить від ситуації. З «Dixie Land» ми просто підійшли до дедлайну. Тобто стало зрозуміло: якщо до першого вересня не буде монтажу, то не буде нічого. З «Шерифами», я думаю, що я би і досі їх знімав, якби не продюсери, які сказали, що все, пора закінчувати.
— Що потрібно, щоб створити документальний фільм?
Складно сказати. Я нещодавно подивився «Девід Лінч: Життя в мистецтві». От такий фільм не потрібно знімати три роки. Треба просто домовитися з Девідом Лінчем і все. Він курить, пише, п'є колу, якісь архівні кадри гарно вмонтовані. По суті все. Тут залежить від того, який фільм. Рішення, що потрібоно має йти від людини, яка фільм задумала. Від матеріалу. Комусь потрібно зняти фільм про Девіда Лінча, а комусь про ромів Закарпаття.
— Ви підтримуєте стосунки з героями своїх фільмів?
З героями «Українських шерифів» підтримую. Вони досі інколи дзвонять, новини розповідають. Або дзвонять і говорять: «Рома, в нас кава закінчується». І я розумію, що пора надіслати каву – бо в нас була традиція пити каву у кочегарці, ми привозили її з собою. Тепер їздити все ніяк не вистачає часу. Можливо, у ситуації, коли Віталій Манський знімає робітників спецслужб Північної Кореї, то там підтримувати відносини важко і не потрібно.
Мені якось щастить з моїми героями, мені хочеться і подобається з ними спілкуватися. Це люди, які впустили тебе знімати своє життя, вони відкрились, вони довірились і ти відчуваєш, що ти теж перед ними відкрився.
Я хвилювався, як показати «Шерифів» шерифам, але вони були достатньо сміливими, аби фільм прийняти. Завжди є інтереси фільму і ти розумієш, що може щось герою і неприємно було б побачити, але, камон, ми ж це все робили разом багато років, пройшли через різні складні ситуації, щоб вийшов фільм. Фільм буде жити набагато довше, ніж ми.
— Розкажіть про ваш новий фільм «Вулкан»?
На сценарій Вулкана мене надихнув дядько моєї дружини – Вова. Він намагався знайти себе у ці часи трансформацій, реалізуватися, кимось стати, заробити грошей. Винаходив шалені бізнес-ідеї, які з тріском провалювались. Ми з дружиною почали його потроху знімати, як документального персонажа. Поступово збиралися епізоди, історії, які зрештою виписались в ігровий сценарій.
Мене завжди притягували поселення на берегах Каховського водосховища. Там під водою цілі села із вулицями, церквами, кладовищами. Така собі народна пам'ять, візія бездоганного мальовничого українського села з тинами й солом'яними стріхами, де родила картопля по 1,5 кг/штука і риби було в річках стільки, що можна було глушити веслом наосліп. Навколо цих затоплених світів існують міфи, які переходять в реальність. Наприклад, труни досі спливають на поверхню із цих розмитих кладовищ.
Абсурдність реальності, в якій щодня живуть ці люди, відірваність від наших уявлень про те, як має функціонувати держава, право, поліція – все це надзвичайно вражає й утворює міфологічний простір. Із фермерами-феодалами, їхніми батраками, службами охорони, кавуновими й гарбузовими плантаціями, блокпостами, ОБСЄ...
Власне, ми цей простір досліджували, ввели у сценарій перекладача місії ОБСЄ, який загубився, йому нікуди йти і він намагається у цьому просторі призвичаїтися. Весь фільм – це зіткнення реальності нашого перекладача зі столиці й реальності південноукраїнського райцентру, світу дяді Вови.
— Це мав бути документальний фільм?
Ми починали його як документальний, але потім стало зрозуміло, що основна кількість подій вже відбулася. А потім помер Дядя Вова, якого ми хотіли зняти у фільмі. Задум був зробити гібридний фільм, у якому був би реальний герой, що діяв по сценарію, складеному з подій його життя. Але врешті решт ми написали сценарій, у нас знімалося троє чудових професійних актори. І дуже багато місцевих жителів в епізодах.
— У «Вулкану» є якийсь оскарівський потенціал?
Це ж не історія «давайте виграємо Оскар». Я не думаю про це, коли роблю кіно. Це історія родичів, предків, які жили біля Дніпра, а потім це стало Каховським морем. Це про легенди, міфи і вірування людей, які тепер опинилася на березі моря. Це історія про те, хто ми зараз, чим пишаємось, про що мріємо і як мислимо врешті-решт. Це важливіше за «Оскар».
P.S. Херсонці мають можливість у понеділок, 9 жовтня о 16:00, 18:00 у ККЗ "Ювілейний" подивитися новий фільм Романа Бондарчука «Dixie Land».
Нинішнього року фільм «Dixie Land» став кращим українським фільмом на ОМКФ-2017 і отримав «Золотого Дюка». Ця стрічка про херсонців – це світла мандрівка з дитинства в дорослий світ.
