Найчастіше потрапляю до міського парку, що колись мав назву «ім. Леніна», який жодним чином не мав відношення до Херсону, тепер, мабуть з тих же міркувань, він носить ім'я Т.Г. Шевченка (ганьба переіменувальникам, які забули, що пам'ятник та площа імені Шевченка трошки в іншому місці, біля зовсім іншого парку, ну, то таке...)
Багато цікавостей: повітряні батути для дітей та дорослих не більше 100 кг вагою, катання на дитячих електричних автомобілях (на заздрість дорослим з нафтопереробними авто), кафе, морозиво, попкорн, цукрова вата – все це завдяки існуванню приватних підприємців.
Не можна сказати, що комунальні підрозділи нічого не зробили – від них новітній херсонський атракціон - «Нео-Колізей» у вигляді «літнього кінотеатру», на якому батьки можуть показувати дітям, що буває після війни, грабунків та стихійного лиха.
Можна також скористатися ним як громадським туалетом, тому що іншого варіанту комунальники міста не передбачили. Чудова сучасна ідея.
Кафе «Лакомка» пам'ятаю ще з 80-их років, «Парі-Пікколі» -- з 90-их – є все-таки вічні цінності. До того ж підтримуються силами підприємців у живому стані атракціони, знайомі нам вже років 40-50, а може й більше, але живу не так довго. Парк живе!..
Сподобалось літнє кафе з назвою «У Лукоморья». Все просто, з натуральних матеріалів, якось у стилі українського сільського дизайну, що нагадує мені «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Назва трошки не місцева, але створили його наші херсонські вірмени, думаю, що не тактовно робити за це зауваження тим, хто щось створює. Правильніше подякувати.
Дякували за допомогу та вагомі внески власнику, директору та майстерному шеф-кухарю Арутюняну Айку Суріковичу багатьо хто: благодійний жіночий клуб «Ініціатива» (Зоя Яківна Бережна), дитячий будинок «Теремок» (М.В. Вороніна), Херсонська міська організація ветеранів (В.Я. Куций), ДЮСШ «Херсон (В.А. Лебідь), Управління культури Херсонської міської ради депутатів, чимало грамот та подяк є в цього працьовитого чоловіка.
Власними зусиллями зроблений невеличкий дитячий майданчик для малюків, створені умови для дотримання дітьми правил гігієни (хтось може заперечувати, то нехай порівняють з тими, що були – ніякими) та затишного сімейного відпочинку херсонців. Чимось таки нагадує відпочинок біля моря: горить вогонь на свіжому повітрі, хазяїн прямо перед вами готує щось надзвичайно смачне.
Все прекрасно? Не вгадали! Багато чого тут не можна!
Не можна посадити навколо або покосити траву – це самовільне захоплення землі. Не можна скласти назбирані сухі гілки – бо це сміття з точки зору міських інспекцій, а не дрова для мангалу. Не можна відведену для тимчасового користування територію викласти ні тротуарною, ні кахельною плиткою, навіть дубовим паркетом не можна. Не можна ніяких фундаментів, а от щоб вітром згорнуло – так можна.
Не можна краще й капітальніше, тільки так, як є.
А що можна?
Можна допомогти комунальникам Херсона зробити пандус для інвалідів та велосипедистів з боку зупинки на проспекті Ушакова. Допомогти – це збудувати за власні кошти (якихось 2-3 тисячі умовно-американських грошових одиниць). А міська влада зробить свій внесок: запросить телебачення, представники привезуть стрічку та ножиці для її урочистого перерізання. А як же? Урочистості – «наше всьо»!
В знак подяки пообіцяють допомогу з реєстрації, ще якусь грамоту подарують, а найголовніше – дозволять щорічно ремонтувати та фарбувати пандус. От і все...
Люди працюють, хочуть законно орендувати територію для цільового розвитку парку відпочинку (не під гараж чи автостоянку). Не можна... Тому відмови, відмови, обіцянки, перенесення строків, нові відмови, нові обіцянки, прохання про допомогу, відмови, відмови... Не можна...
Можна, так, як комунальне господарство вчинило з зеленим театром в цьому парку – там все законно, гарнісінько та у рамках культурного розвитку городян. Там – все сучасно та капітально. Там – жах!
Не треба бурчати на адресу приватних підприємців, працюють в тих умовах, які створили їм міські муніципальні заклади. Інших немає. Влада змінюється, а віз і нині там, де був.
Може, скажете, що дорогі страви? Так там продукція не з неба, а з базарів та оптових баз – за гроші куплена. Я чаю випив. Якийсь чудернацький – колір змінюється, не відомо з чого заварений, але дуже смачний. Подивився як шеф, якого всі звуть Артур, щось там чаклує з м'ясними стравами біля мангалу, бо на вогонь і на те, як хтось працює, можна дивитися вічно. Це можна.
Хотілося б, щоб таки працьовитим людям, які і самі працюють, і іншим роботу дають, нарешті щось нормально дозволили. Може й не було б у найстарішому міському парку європейської вишуканості, а от херсонської душевності стало б більше.
Багато можна писати про це, але хочеться зрозуміти одне: чому найбільше заважають ті, хто працює?.. Чи не прийшла пора змінити таке ставлення? Бо якось сумно...
Віктор БРАТАН
