У Херсоні історія з товарного вагона

Він ненавидить бузок, цокотіння потяга на рейках, а ще — товарні вагони... Один з таких назавжди перекреслив життя його родини.


Ділявєр Абібулаєв — кримський татарин. У травні 1944-го, якраз коли пишно квітнув бузок, його разом з батьками, дідусем, бабусею, а ще двоюрідним братом, який просто гостював у родичів, силоміць виселили з рідного села у Бахчисарайському районі.

За що, куди, навіщо — людям не пояснили. На збори дали всього 15 хвилин. Селяни ледь встигали вхопити маленьких дітей, документи і бодай шматочок хліба на дорогу. Ніхто й не здогадувався, якою довгою і страшною вона буде, а ще про те, що переживуть її далеко не всі: татарам сказали, що всі повернуться на місце за три дні...

У тих задушливих брудних вагонах їх везли по 60 душ, без будь-яких сидінь чи лавок, покотом, як скотину, зупинявся потяг всього на 15 хвилин — за цей час люди мусили встигнути приготувати їжу. Дві каменюки, купка хмизу, вогонь, казанок — їли фактично сире, бо за цей час навіть картопля не закипає. Відтак, у тому потязі люди мерли, як мухи — від голоду, а ще від хвороб. Трупи НКВСники просто викидали в першу-ліпшу річку, яка траплялася дорогою.

Все це на власні очі бачив п'ятирічний Ділявєр. Дитяча пам'ять чітко закарбувала: вагони — це смерть. Але з того, що пізніше розповідала мама, стало зрозуміло: тим, хто їхав у тих товарняках, ще пощастило... Приміром, влада раптом згадала, що неподалік моря, на півострові, не виселеним залишилося одне риболовецьке село, в якому жили переважно кримські татари. Доповіли в Кремль, самому ''товаришеві'' Сталіну. І ''батько народів'', ясна річ, за словом в кишеню не поліз.

— Сталін дав наказ: негайно повантажити татар на машини. Їх загнали на пором, а як тільки той відплив на велику глибину, борти розкрили. Не вижив ніхто, потонули і малі, і діти. За що? — зі сльозами на очах розповідає Ділявєр Абібулаєв.

Той товарняк зупинився у Самарканді. У далекому Узбекистані депортованих кинули у бортові машини й повезли кого куди. Дорогою Абібулаєви виявили, що кудись зникли документи — метрики, паспорти, трудова книжка батька. Через це чоловіка, котрий працював механіком у колгоспі в Криму і був там на хорошому рахунку, в Узбекистані довго ніде не приймали на роботу. Родина перебивалася на хлібі-воді. Але час минає, людина пристосовується до всього, звикаючи до несправедливості, злиднів, чужини.

На сході Абібулаєви прожили аж до початку 1970-х, і тільки коли в Радянському Союзі дещо змінилася риторика відносно кримських татар, представники депортованого народу почали повертатися на рідну землю.

Так склалося, що Крим Ділявєр відвідуватиме багато разів, але вже як гість. Не було де жити. У батьківській хаті мешкали чужі люди, переселенці з Росії, їх до півострова перевезли одразу ж, як вигнали татар. І так боляче було йому на те дивитися, що навіть і думати не міг, щоб десь купити хату чи побудуватися в Криму. До того ж, у Союзі продовжу­валася дискримінаційна політика відносно кримських татар, їх не прописували, робили все, щоб люди не оселилися в тому чи іншому селі, місті.

— Бувало, вже тут, у Херсоні, посаджу картопельку, так, для себе. А вони (представники комуністичної влади) присилають бригаду ро­бітників. Зранку виходжу, а нема городу! Аж до порогу все перерили, аби тільки я, кримський татарин, родину не мав чим годувати, — продовжує наш герой.

Живе Ділявєр Абібулаєв більш ніж скромно. Старенька хатка в Антонівці, а поряд — недобудована двоповерхова їхня з дружиною мрія, якій не судилося збутися. 30 років вже стоїть, думали, житимуть дружною сім'єю у просторому будинку, та не так сталося, як гадалося. Прийшли непрості часи, будуватися було ні за що. А потім і господиня померла...

Пенсія у діда Ділявєра 1400 гривень. За те, що пережив депортацію, від держави не має жодних преференцій. Єдина розрада старого — маленький городик. Помідорчики під плівкою, он кріп зійшов, а там огірочки будуть. Життя продовжується. Жаль тільки, що з братом, рідною кровинкою, зустрітися не може. У Криму він у нього, а Крим окупований. Поїхати? А як заарештують? Бо чого йому, кримському татарину, дитинство якого вкрала депортація, очікувати від тих, хто прийшов і загарбав його рідну землю?

Марина САВЧЕНКО
"Новий День"

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів