Коротка довідка:
Бад Бергцаберн — місто на крайньому південному заході Німеччини, регіон, який ніколи не знав, що таке комунізм чи соціалізм. В 1945-му році сюди навіть не дійшли солдати радянської армії. Одразу після війни місто відносилось до французької зони окупації та надалі увійшло до Федеративної Республіки Німеччина.
Так ось, рік тому, саме напередодні травневих свят, мій чоловік привів мене на міське кладовище, де окремо розташовано військовий пантеон з похованнями 1200 німецьких солдат. Це затишне зелене поле-газон з кам'яними хрестами та бронзовими табличками з іменами загиблих солдат. Тут є і свої безіменні загиблі — «Unbekannter Soldat».
Ходила і читала короткі інформації: ім'я, прізвище, дата народження і дата смерті. Літніх чоловіків майже немає, переважно молоді хлопці від 17 до 28 років, яких гамузом записували у вермахт, продовжуючи агонію фашизму.
Тут не буває урочистих мітингів чи натовпів родичів. Дуже багато часу минуло... Але й занепаду немає: ніякого сміття, штучних квітів, моторошних вінків чи похилених хрестів, акуратний стрижений газон.
Біля одного з поховань я бачила горщик з квітучою геранню — мабуть чийсь дід чи прадід похований і його ще пам'ятають нащадки.
Ми сиділи там з чоловіком на зручній лавочці, то мовчали, то розмовляли. Він — німець, я — українка... Подумки звернулась у молитві до Бога, щоб дав вічний спочинок усім загиблим у тій скаженій війні, розв'язаній диктаторами. Незалежно від національності...
Стисло переповім все, що я почула від своїх співрозмовників:
Holger, 52 роки: «Моя родина жила на сході Німеччини, під містом Бреслау. Нині це польське місто Вроцлав. Дід Рудольф та баба Урсула, батьки мого батька Манфреда, мали маєток, землю та невеличку домашню броварню, на якій працювала уся родина. Робили живе пиво — близько тисячі пляшок у місяць. Діда забрали служити інтендантом в Лотарінгію (Франція). Звісно, що ніхто не бажав кидати напризволяще родину та бізнес. Інша бабця Вільгельміна жила на місці нинішнього польського міста Лєжно.
Після війни обидві родини змушені були перебратись до Заксен-Радеберга (Дрезден), тому що земля, на якій вони жили до війни, була приєднана до Польщі. Всі відтепер змушені були працювати на заводах, про власний бізнес довелось забути. Я народився в Людвігсфельде (Берлін), а в 1988, коли мені було 23 роки, разом з другом ми спробували перетнути кордон та втекти в ФРН, бо не бачили перспектив для життя при тоталітарному соціалізмі. Але не вдалось. У мене був вибір: тікати і отримати пулю чи здатися. Я обрав життя. Через 18 місяців покарання, протягом 72 годин я покинув соціалістичну Німеччину назавжди.
Про війну? Німеччина сплатила за дії Гітлера та приспішників жорстко: від Німеччини були відкраяні величезні території земель на користь Польщі, Росії, Франції, Чехії, Бельгії, Данії, Литви. Навіть Італія, яка була союзницею Гітлера та є «колискою» фашизму, за підсумками Другої світової отримала «компенсацію» у вигляді південної Тіролі, яка завжди вважалась австрійською землею. Мені боляче, що Німеччину пошматували територіально. Але німецький народ зумів винести уроки після двох світових війн: на прикладі штучної країни ГДР показав неспроможність соціалістичної системи — східні німці самостійно прийняли рішення про об'єднання. Ми вміємо працювати багато і якісно. Нині Німеччина — це демократична держава, одна з найпотужніших економік світу, яка навіть надає прихисток біженцям з багатьох країн світу. Не можна ототожнювати фашизм і німецьку націю. У кожної нації є свої генії і диктатори»
Gerhard, 50 років. «Я пізня дитина в родині. Мій батько служив в СС. Але ти бачиш, що я — нормальна приязна людина. І моя професія — наймирніша у світі, я — професійний кухар.»
Alex, 55 років: «Я і моя дружина Світлана — пізні переселенці, ми приїхали в Німеччину з Алтайського краю 12 років тому. Наших батьків ще молодими відправили до Сибіру разом з родинами за те, що наші діди служили у вермахті. Там і осіли. З дитинства я розмовляв німецькою вдома, з сусідами — теж німецькою. Лише в школі — російською. У нас дуже чисте доглянуте село, бо німців було більшість, а порядок — то у крові. Там і з Світланою познайомився.
Але вирішили повернутися на землю своїх прадідів. Зважаючи на стан здоров'я, у повній мірі відчуваємо підтримку держави, рівень власної соціальної та економічної захищеності».
Від себе: водночас подружжя активно критикує зовнішню та внутрішню політику України, категорично проти того, щоб Україна набула членства в ЄС та НАТО (!), вони — активні глядачі російського телебачення. На мій аргумент про те, що Німеччина є членом НАТО і їхня домівка знаходиться в 5 кілометрах від найближчої бази НАТО, трохи знітилися.., але потім російська пропагандистська машина знов бере верх... Намагаємось не розмовляти про політику.
Слухаючи цих та інших своїх візаві, ловила себе на думці, що вони мало говорять про військові дії радянських військ. Велика образа на «союзні» сили Британії та Сполучених Штатів, які вели активне бомбардування Берліна, Дрездена, Ляйпціга у лютому 1945 року, не зважаючи на те, що кінець війни був вже очевидним, а останні два міста взагалі не мали військово-стратегічного значення. Лише при бомбардуванні Дрездена загинуло 25 тисяч мирних мешканців і вмить зникла чверть міста... Чогось асоціюється з бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі — «ефектна», але непотрібна остання крапка у військових діях. Серед моїх аргументів: аналогічні бомбардування Києва, Мінська... Концентраційні табори, єврейський геноцид, 10 мільйонів загиблих українців (зустрічаються різні цифри)...
Згадала про власну бабусю Ганну, яка в серпні 1941 року у 19-річному віці разом з односельчанками була примусово відправлена в Німеччину на сільськогосподарські роботи. Вона працювала у бауера з іншими остарбайтерами з України та Польщі у містечку Торнау (земля Саксонія-Анхальт).
Вона розповідала, що, на її щастя, господарі добре ставились до робітників, навіть їли з ними за одним столом, разом працювали у полі — сапали буряки, інші овочі. Виписували працівникам аусвайс, щоб поїхати в місто до лікаря. Бабусю, наприклад, лікував німецький дантист і померла вона у доволі похилому віці з тими німецькими пломбами, які простояли більше 50 років.
Вона згадувала, як трохи не загинула під час американського бомбардування, як витягували з поля загиблих льотчиків усіх національностей. Вдома у нас зберігаються дві невеличкі фото молодої Ганни, зроблені в Німеччині, на яких написано «Тернау».
Після закінчення війни Ганна опинилась в американському секторі окупації, їй пропонували залишитись в Німеччині чи виїхати до штатів. Перед поверненням на Батьківщину німецькі господарі віддячили працьовитій українці відрізами тканини на сукні, взуттям, одягом. На мосту через Ельбу американці передавали колишніх остарбайтерів радянській стороні. Після переходу через міст усіх відправляли у довгий барак, відбирали годинники, одяг, в який люди були одягнені. Їх вважали зрадниками.
Натомість видавали стару благеньку одежину. Жінок відпускали, а чоловіків відправляли на демонтаж німецьких заводів для подальшої відправки обладнання в СРСР. (Знов чогось виникають асоціації про демонтаж обладнання цілих заводів на українському Донбасі та відправку їх в Росію.
Час плине, а імперські методи не змінюються). Згадую діда Андріана, якого з десантом недбалі воєначальники скинули не на берег, а в льодяну зимню воду Ладоги, він залишився серед тих небагатьох, хто вижив. Діда Франца, який всю війну воював у штрафбаті у Рокосовського за те, що 19-річним хлопцем був у полоні, втік та повернувся до місця служби...Його брата, який загинув і похований в далеких Барановичах.
Діда Макара, для якого війна тривала з 1939 по 1948 рік у Мурманську і на Далекому Сході.
У кожної української родини є власна історія, у більшості, нажаль, — трагічна... Я розповіла історію своєї родини. Війна зібрала врожай з обох боків, незалежно від того, хто її розпочав (пам'ятаємо, наприклад, що Сталін з Гітлером мали у планах розділити між собою Польщу. СРСР, йдучи на ці та інші домовленості зі скаженим канцлером, репресуючи власний народ та армію, свідомо плекав майбутнього ворога та провокував на напад).
Мабуть, потрібен ще час, для того, щоб відкрились нині засекречені архіви, щоб народились незаангажовані історики, політичні лідери та політологи, щоб винести об'єктивну оцінку діям політиків усіх сторін конфлікту і привести європейські народи до єдиного всепрощення і порозуміння.
Повертаємось до Німеччини сучасної і до Бад Бергцаберну.
Після відвідин війського пантеону, ми гуляли околицями міста. На виїзді з міста є музей — Westwallmuseum, який розташований в колишніх військових укріпленнях — частині оборонних військових укріплень кінця війни «Західний мур». Але натовпу відвідувачів немає, вартість квитка — 3 євро. Не була ще там. Недалеко від міста є зруйнований вибухом військовий бункер. Французькі війська ще в 1945 році зруйнували його.
Тепер це місце густо поросло лісом, серед густої порослі плюща видніються лише арматура та бетонні глиби з рифленням для численних кабелів. Відразу за містом, у лісі розташований католицький жіночий монастир, поблизу нього є невеличкий монумент з Христовим розп'яттям, з постатями святих з похиленими головами і дослівним написом: "Це зробила СВІТОВА ВІЙНА. 1914–1918», а далі більш пізній напис «1939–1945». За три кілометри від міста є село Дорренбах з старою-старою кірхою, яка була заснована ще в 1300 році, там теж прямо на стіні кірхи є стела з іменами односельчан, загиблих у двох світових війнах.
Місцеві німці добре пам'ятають про криваві війни ХХ сторіччя, але не люблять про це згадувати. За більше ніж 70 років нарікань та звинувачень у розв'язанні двох світових війн вони мають певний комплекс вічної винуватості, хоча сучасна Німеччина вже давно вибачилась перед світом та сплатила вину.
Нині тут живуть інші люди, які приязно ставляться до мене будь-де: терпляче вислуховують в супермаркеті, допомагають мені з вивченням німецької, стають моїми друзями. Сусідки Ніна, Ерна і Ольга, мої вчителі Лотар, Мішель, Норма, Айке та Ханна, друзі родини Маркус та Герхард активно допомагають мені з інтеграцією, за що я їм дуже вдячна. І в мене навіть не виникає думки звинувачувати їх у подіях Другої світової війни. І ніколи не слухайте тих, хто розповідає про реанімацію націонал-соціалізму у Європі.
Нове покоління німців — це трудяги і дуже інтелігентні люди, найвища цінність для яких — мир і родина, які дотримуються закону у повсякденному житті, люблять рідне місто, толерантні до інших традицій та культур. А війни — у минулому. Є таке біблейське поняття як «всепрощення». Болить серце за загиблими, але ми повинні вміти прощати.
Неможливо розбудовувати щасливу і успішну країну з каменем у серці. Моє німецьке оточення часто запитує про Україну, далеку та невідому. І я чітко усвідомлюю власну маленьку місію — бути містком між двома культурами: співаю їм українських пісень, ліплю вареники, печу пиріжки і пригощаю, розповідаю про мою Україну. А німці діляться зі мною власними традиціями і звичаями, найкраще з яких ми маємо запозичити для себе. Ось так і живу тепер у Німеччині з Україною в серці.
Інна ПФАЙФЕР
"Каховська Зоря"
