Написати про родину Маркових з 14 чоловік, які вимушені були в лютому 2015 року переїхати з окупованої території, планувала ще минулого року. Та якось не склалося: з главою сім'ї Павлом Вікторовичем зустрілася, але він неговіркий, все казав, нехай жінка розповість. А її саме не було вдома. Зрештою, ми зв'язалися телефоном і наша зустріч відбулася.
Не вірилося, що трапиться страшне
Розповідаючи про своє життя, про дітей та онуків, Тетяна Григорівна змінювалася на обличчі, залежно від того, про що йшлося. Було таке, що сміялася, було – й плакала...
Родина потомственних шахтарів, вони все життя, як і їхні батьки, прожили на Луганщині. Щоправда батько Тетяни Маркової сам з Волині, молодим приїхав на шахту працювати та там і залишився. У тому ж селі Байрачки, що за 5 кілометрів від Дебальцевого, жили й діти Маркових - дві доньки та син, у кожного своя сім'я – уже й шестеро онуків їм настаралися. Чоловіки – глава родини, син, зяті – усі пов'язали свою долю з вугільною промисловістю. Доньки мали своє житло, але жили неподалік, бо, як сказала Тетяна Григорівна, вона хотіла, щоб жили спільною родиною і в потрібну хвилину могли прийти на допомогу.
- Я така людина, що без діла сидіти не можу, - говорить жінка. – Ми тримали корову, свиней, курей, мали дачу, садили город, тепличка була, аби мати продукти чи якусь копійчину, щоб допомогти дітям. Що мала – ділилася з сусідами, бігала їм тиск міряти. Тепер цього нічого немає.
Тоді, 2014-го. Тетяна Григорівна взагалі навіть подумати не могла, що їй з родиною доведеться кудись виїхати з Донбасу. Як і багато інших селян, була зайнята своїми буденними клопотами, тож не дуже й стежила за тими мітингами та референдумами. Щодня своя робота в домашньому господарстві. Та й не вірилося, що може трапитися страшне й незрозуміле. Адже все життя там, на Донбасі, прожили, ніхто ніколи в Росію не прагнув, а тут раптом комусь захотілося...
Те, що відчули – і ворогові не побажаєш
А потім і взагалі - зовсім інше життя для неї, її родини та багатьох людей таких, як вона. Село безперервно обстрілювали з «Ураганів» і «Градів», особливо коли йшли бої за Дебальцеве. Багато житла було зруйновано, у будинках Маркових та їхніх дітей теж повибивало вікна та двері. З підвалу майже не виходили.
- На онуків я вже не могла дивитися: як тільки бахне, а вони вже й біжать до підвалу, щоб сховатися, і кричать: «Бабусю, зроби що-небудь!..» А що я могла зробити? – з гіркотою в голосі мовила Тетяна Григорівна. – Тож коли вибухи стали звичним явищем, а снаряди падали в будинки, де мешкали ми та діти, остаточно вирішили, що залишатися там не можна. І не думали, чи є куди їхати, де будемо жити. Була мета - вивезти своїх дітей живими і здоровими на безпечну територію.
Жінка до цього часу не може забути, як їхнє село, біля якого проходила лінія розмежування, окупували козаки генерала Козиціна. Спочатку ніби обживали пусті будинки та згодом їм захотілося жити з комфортом - відбирали житло яке краще, з гарячою водою та опаленням. Так дійшли й до будинку Маркових. Спочатку молоко відбирали, згодом і на будинок око наклали. Тетяна Григорівна була проти того, щоб забирали щось з її господарства, тож почалося відкрите протистояння з, так званими, ополченцями.
- Я бачила, що то за люди, яка то влада, й розуміла, що життя там не буде, - згадує Тетяна Григорівна. – Та ще ж я така дурна, що не можу змовчати. Могла сказати бойовикам: «Вас сюди ніхто не кликав!», або « Що ви для нас хорошого зробили?» І справді, що? Житло розбомбили, роботи немає. Чого ми тільки не надивилися: і підбиті танки та БТРи, і трупи обгорілі... Я своєму ворогові не побажаю відчути те, що ми відчули.
Конфлікт розгорався, жінка почала боятися за дітей, особливо за сина, до якого почали прискіпуватися, могли й забрати. Пенсію Україна на той час припинила виплачувати на окупованій території, дехто їздив і отримував російську. А Павло Вікторович від пенсії, так званої ЛНР, принципово відмовився. Сказав: «Я жив і працював все своє життя в Україні, на Донбасі. Росіян сюди не кликав і їхню пенсію не буду отримувати».
У пошуках нової долі
Тетяна Маркова все частіше молилася Богу й давала собі слово вивезти звідти усю родину, навіть попри те, як каже жінка, що їх страшили: коли сюди приїдуть, то їх тут «повісять за руки й за ноги». Просила дітей, щоб зі своїми сім'ями виїхали, втім вони відмовилися, не хотіли покидати батьків.
Щоправда у січні 2015-го, найнявши машину, вдалося відвезти невістку з онуками до її рідні в Каховку. Повертаючись назад, заїхали в Горностаївку купити води, а знайшли будинок. Саме тоді й визначилися куди будуть переїздити.
- Під'їхали до магазину, я вийшла з машини, стою і плачу, – пригадує Тетяна Григорівна. - Підійшла жінка, розговорилися: я їй про свою біду розповіла, а вона запропонувала будинок купити. Тоді ми остаточно вирішили переїхати до Горностаївки і завдаток залишили.
Та ситуація складалася не зовсім сприятлива для переїзду. Чоловікові зробили операцію, конфлікт із ополченцями посилювався, була ще причина, яку не варто розголошувати. Та саме вона примусила виїхати з окупованої території таємно, як тільки Павла Вікторовича виписали з лікарні. Їхати довелося через Росію – з Бєлгорода в Харків. Іншого виходу не було – мости позривали, біля Дебальцевого дороги замінували...
Саме там, у Бєлгороді, побачила, тих, хто прагнув виїхати в Росію: люди з кульками та сумками стояли на вокзалі, а відправляли усіх на Далекий Схід. Тож упевнилася, що там нікому українці непотрібні.
Їхали легковим автомобілем. А що до нього можна взяти? Все, у що вкладено так багато сил і душі, залишили там, і поїхали вглиб країни, як кажуть, голі й босі. Хоча, здається, Тетяні Григорівні, як і тисячам людей, що полишили Донбас, важко й сьогодні усвідомлювати те, що сталося.
Світ не без добрих людей
- Коли приїхали в Горностаївку, було так важко, що словами не передати, - визнає Тетяна Маркова. – Та весна 2015-го була для нас страшною. Всередині ніби вогонь горів, не знала як жити, з чого починати. Були хвилини, що й жити не хотілося. Адже все перевернулося з ніг на голову - все втратили і починати треба було з нуля. Син теж дуже переживав, адже відчував невизначеність: роботи немає, не знав до кого звернутися, з ким порадитися...
Та, як кажуть світ не без добрих людей – я все життя молитиму Бога за Юрія Михайловича Васильєва. Це людина, яка багато допомогла нашій родині: взяв сина на роботу в «Горностаївський Райагрохім» і увесь цей час цікавиться нашим життям. Коли нещодавно синові робили операцію, це підприємство та фірма «Продексім» дали допомогу на лікування - 10 тисяч гривень. Ми вдячні Ігорю Тарасічу й усьому колективу підприємства, які повсякчас підтримують сина.
Втім, до того часу, коли стало трохи легше, треба було чимало пройти. Некомфортно почувалося на новому місці, коли дехто морально не сприймав вимушених переселенців і, не скриваючи роздратування, називав сепаратистами, а дехто навіть у вічі говорив, що матері проклинають їх, бо вони винні, що там на Донбасі війна.
Та це були поодинокі випадки, бо більшість співчувала тим, хто переїхав з окупованої території, розуміючи, що не всі донецькі та луганські – сепаратисти зі зброєю і таємними намірами. Тетяна Григорівна каже, що до цього часу не може собі відповісти на свої ж запитання: «За що нам усе це? Чому по нас стріляли, чому все зруйнували?» Водночас дивується, що зовсім неподалік в окупованому Алчевську, де металургійний комбінат, у радіусі 15 кілометрів жодна бомба не впала!?
Попри те, що Тетяна Маркова звикла своє життя будувати сама, все ж очікувала на допомогу держави. Їй інколи здавалося, що самостійно впоратися з проблемами неможливо. Втім, ні до кого не зверталася по допомогу, хоча й плакала не лише за своєю коровою, а й кастрюлями...
- Я розуміла, що здебільшого допомагали тим, хто воює, хто захищає територію України, - мовить жінка. - А ми приїхали сюди, мені й моїм дітям на голову не падає – і це головне. Я вночі сплю спокійно в кімнаті, а не як там, одягнена й готова кожну хвилину бігти з сім'єю у підвал.
Втім не можна сказати, що ніхто не допомагав: молода жіночка з центру зайнятості принесла багато дитячого одягу; організація «Червоного Хреста» наділила постільну білизну; Анна Григорівна з ветлікарні дала посуд, вибачившись, чи не образить мене. Відверто кажучи, я тоді розплакалася, і сказала, що ніколи не побиралася, але ситуація примушує шукати вихід.
Іноді, співставляючи за порадою сестри з Хабаровська у чому програла, а в чому виграла, Тетяна Григорівна переконувалася, що попри втрати, в Горностаївці має більше позитиву, ніж у рідних Байрачках: тут не стріляють, мають дах над головою, вода є, вся сім'я в безпеці...
Життя зберегли. Все інше – наживне
Родина Маркових з 14 чоловік, не нарікаючи, сприйняла свою долю. Нині життя луганчан у Горностаївці стало звичним, хоча й складно було – просто багато чому навчилися за цей час. У будинку разом з батьками проживають сім'ї доньки та сина. А родина другої доньки, знімає житло. Її чоловік інвалід – 2013-го, коли привалило на шахті, пошкодив хребет.
- Йому саме зробили операцію, а тут війна, - ділиться Тетяна Маркова. - Пенсію за інвалідністю оформити там не можна було. Лише, коли приїхав сюди, зміг це зробити, завдячуючи лікареві Анатолію Григоровичу Віхрову, який дуже нам допоміг. І не лише у цій справі.
А діти у мене всі роботящі, вже тут мають роботу: одна донька в Каховці на завод влаштувалася, друга, разом з невісткою, працюють продавцями у підприємців Баланів, син - у «Рйсільгопхімії». П'ятеро онуків у школі вчиться, а найменша в дитсадок ходить. Чоловік правда хворіє, коли шахта зірвалася і його там привалило, не думали що буде живий, але слава Богу, вже 20 років тримається.
З розповіді жінки стало зрозуміло, що вони не сидять склавши рук – у цьому я впевнилася, коли прийшла до їхньої оселі, щоб сфотографувати родину. Будинок відремонтовано та утеплено. Як і там на Луганщині, мають корову, поросят, курей, підрощують бичка, обробляють велику плантацію городу. У кредит придбали холодильник, пральну машину.
Чи хочеться їй повернутися додому, у свої Байрачки? Тетяна Григорівна стверджує, що повертатися назад уже ніхто не помишляє, бо там нічого з того, що мали, не залишилося: будинки зруйновані, корову козаки забрали, інше майно теж розтягнули.
- Ми їхали сюди з тим, щоб назад повернутися, - довірливо мовила Тетяна Григорівна. - Іноді, знаєте, така ностальгія була, що не могла себе заспокоїти. Якось умовила чоловіка поїхати подивитися, що там робиться.
Доїхали до Мар'їнки, хлопці на блокпосту, почувши, що їдемо додому за деякими речами, сказали: «Навіщо вам це. У вас є життя, а речі – справа наживна». А тут ще бахкати почали. Так ми розвернулися й поїхали в Горностаївку. І більше не їздили – не кортіло. Тепер у нас тут своє господарство, багато друзів, гарні сусіди.
Сьогодні родина Маркових уже призвичаїлася до нового життя, хоча і в боргах, бо, жити почали ніби з чистої сторінки. Та не це для них важливо - важливо було вберегти дароване Богом життя. Але й сьогодні жінці, яка на собі відчула війну, болить душа за те, що відбувається в її рідному Донбасі.
Тетяна Григорівна впевнена, що настане мир і там буде Україна, тоді вона обов'язково побуває на малій батьківщині.
