Із робітничого колективу – у світ херсонських медіа

Виповнилось 80 років від дня народження відомого херсонського журналіста, колишнього головного редактора обласної газети «Наддніпрянська правда»,голови облдержтелерадіокомітету, Заслуженого журналіста України Владислава Івановича Добуша (1937–2014).

Він один із плеяди херсонських майстрів журналістики, організаторів преси, які закладали підвалини сьогоднішнього медійного простору нашого краю, передавали молодшим колегам та громадським кореспондентам свій багатий професійний досвід.

Серед них – лідер газетярської спільноти Херсонщини, попередник В.І.Добуша на редакторському майданчику «Наддніпрянки» Іван Іванович Гайдай, досвідчені колеги – Галина Ігорівна Кокостікова, Ліна Мойсеївна Баліна, Алла Яківна Сич, Клавдія Павлівна Бережна, Петро Трохимович Білик, Давид Петрович Гаухман, Іван Андрійович Шморгун, Андрій Михайлович Халімулін, Володимир Геннадійович Глигач, Олександр Андрійович Вишенський, Микола Іванович Барнаш, Віталій Харитонович Запорожець, Ігор Петрович Рева...

Нині, з висоти життєвих років, розумієш: той щирий, товариський, професійний світ обласної газети «Наддніпрянська правда» завжди буде з тобою. Він – мов рідний порт-прихисток у житейському та журналістському плаванні.

Владислав Добуш належав до скривдженого Другою світовою війною покоління. Зростав на Воєнці разом із іншими однолітками-безбатченками. Як написав він у своїй повісті про повоєнне дитинство «Водяні горіхи» (Херсон, ПАТ «ХМД», 2012), лише в одного із них були «і батько, і хата, і плоскодонка, усі лишилися лише з матерями»...

Як же тягнуло їх до чоловічої турботи та мудрості!.. Один із їх одвічних героїв – скалічений війною фронтовик Тимофій Гнатович, який, голодного, 1947-го року, навчив команду напівсиріт виживати, підкріплюючись юшкою та водяними горіхами, які рясно водилися у тодішніх заплавах.

Інший їх герой – директор школи Марко Васильович – «...не тільки навчав нас, а й готував вариво з додаткових іноземних пайків, якими підсобив школі тодішній міський голова, що ходив містом і вивчав людське життя».

Читаємо повість далі: «Але головною для кожної людини є мати. Бачив, як турбувалась вона про малих, як ночей не досипала – шила валянки і куфайки, возила їх у рідне селище на Інгульці продавати або міняти на висівки і макуху, як поралася у чужій хаті, щоб була вона, мов своя. Але завжди лишалася оптимісткою...».

Ще один фрагмент: «Швидко пробігла семирічка. А на початку осені, пам'ятаю, мати покликала мене, пригорнула і мовила: «– Є ось таке діло, синку. Можна навчатися гарній професії, але... далеко.

За кілька днів ми з багатьма безбатченками-сусідами та іншими дітьми у супроводі відрядженого до нас представника вирушили навчатися текстильній справі у текстильну Іванівську область, місто Родники. Профтехшкола прийняла нас гостинно...».

З роками, колишній помічник майстра Херсонського бавовняного комбінату Владислав Добуш перейшов у пресу, «до якої завжди тягло». Районна, молодіжна, обласна. Університети, посади...

Зокрема, в обласній газеті «Наддніпрянська правда», яка виходила щоденно 140-150-тисячним накладом (!), з 1963 по 1995 рік Владислав Іванович займав посади роз'їздного кореспондента, завідуючого відділом, заступника головного редактора, головного редактора...

Так вже складається, що, у творчому відношенні, журналіст, нерідко, втрачає, одягнувши офіційний «мундир». Але Владислав Іванович Добуш не побоявся одягнути на себе подвійний «мундир» – журналістсько-батьківський, виконуючи і творчу, і організаційну місії.

Він, як ніхто в історії журналістики Херсонщини, досяг усіх можливих висот:працював головним редактором обласної газети, головою облдержтелерадіокомітету, головою обласної організації Національної спілки журналістів України, членом правління Національної спілки ряду скликань,представником Нацради України з питань телебачення і радіомовлення в Херсонській області.

Був неодноразовим переможцем творчих журналістських конкурсів, лауреатом премій «Золотий колос» і «Золоте перо». Відзначений званням Заслуженого журналіста України. Був надійним товаришем, турботливим сім'янином, дуже любив онуків.

Згадувана повість «Водяні горіхи» – щемливий документ епохи. Про дружбу, взаємодопомогу, людяність на всі часи. Ці риси допомагали поколінням виживати, творити Державу.

Упевнений, що якби пішов наш старший товариш, приміром, на письменницькі хліби, то й тут би досяг значних висот. Але разом із колегами згадуємо його за повчальну, складну та відповідальну журналістську місію.

Скільки він не ходив під сонцем – пам'ятав слова матері Марії Тимофіївни: «Сину, головне у цьому житті – чесно дивитись людям у вічі...». Цей заповіт – у всій долі Владислава Івановича.

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО

На фото: Владислав Іванович Добуш; «наддніпрянці»–дружні, творчі, енергійні (зліва направо): Віктор Шлюфін, Валерій Іванов, Поліна Білик, Андрій Халімулін, Владислав Добуш, Іван Шморгун, Олена Скора, колега-журналіст із братньої Угорщини, Віталій Запорожець, Микола Барнаш, Алла Смирнова, Іван Гайдай, Анатолій Канавка, Олександр Вишенський, Петро Білик(1970-і роки).

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів