Про херсонську волонтерку Галину Уманець

Про херсонську волонтерку Галину Уманець
"Без Галини нема України". Так говорять не лише у нас, на півдні, і не лише тому, що Галина — одне з найдавніших українських імен. Видно, Галини наділені якимись особливими рисами, здатними виділити їх з-поміж багатьох.Та чи в імені тільки справа?

У День волонтера ця жінка метушиться, здається, більше, ніж інші: куди військових посадити, і щоб колегам місця вистачило, а ще і журна­лісти прийдуть... Про себе не думає, хоча сьогодні її свято. Галина Уманець стала волонтером майже три роки тому. Як тільки Росія анексувала Крим, жінка серед перших подалася до місця, яке невдовзі стане кордоном. Тоді на Херсонщині інтенсивно створювалися військові частини. Солдатів кинули поряд з Чаплинкою, Каланчаком, Чонгаром, розбили намети, а харчів не дали...

Консерви, сало, крупи, овочі — все це захисникам нес­ли мешканці найближчих населених пунктів, а ще — везли херсонські волонтери. А вже на місці з'ясовувалося, що їжа — далеко не все, чого не вистачає українським військовим. Хлопці сплять на голих піддонах, ковдри й подушки для них — мрія. Шкарпетки, білизна, леза для гоління тощо теж у дефіціті. От і їдуть волонтери в обласний центр вже з новим завданням: благо, люди в нас чуйні, несуть, хто що може.

А потім на сході розпочалася АТО. В регіонах — мобілізація, хвиля за хвилею. Добровольчі батальйони почали з'являтися. І якщо армію держава ще хоч якось фінансувала, то утримання підрозділів не від Міноборони повністю лягло на плечі волонтерів. На той час херсонка Галина Уманець вже забула про власний бізнес (до Майдану вона мала крамницю) і повністю поринула у потреби захисників. Здавалося б, навіщо все це треба жінці пенсійного віку?

Займалася б своїми справами, внуків пестила, врешті-решт. Але ж ні, Галина Іванівна створює орга­нізацію, зараз відому кожному херсонцю, котрий пройшов через АТО, — Центр допомоги військовим. Базуються волонтери у маленькій кімнатці на першому поверсі в будівлі ОДА, розташованій навпроти «білого дому». На стінах — дитячі малюнки, фото бійців і прапор однієї з бригад, весь у підписах і побажаннях — приїхав з передової. У паперових ящиках — кирзові берці, на стелажах — бушлати, ковдри, каремати і ще всяка всячина, яка скоро поїде на фронт. У кабінеті, який одночасно слугує пунктом прийому речей і продуктів для захисників, настільки тісно, що ледь вистачає місця, де сісти самій пані Галині і кільком її колегам. Працює центр щодня, навіть у вихідні.

У Херсоні її називають не інакше, як тьотя Галя. Аби мати поняття, наскільки ця жінка відома в місті людина, варто хоча б кілька хвилин пройтися з нею вулицею. І обов'язково хтось підійде, перехожі цікавитимуться, як там справи у наших на передовій і чим допомогти. Адже Галина Уманець — саме той волонтер, якому можна довіряти. Жінка понад сто разів побувала в зоні АТО і продовжує їздити на схід, ризикуючи життям. Мало хто знає, але волонтерка двічі побувала у полоні в ДНР. Так вийшло, за­блукали на машині. Жінка пригадує, як неподалік Волновахи в неї з кількома колегами готові були стріляти вже тільки за те, що везуть харчі «укропам».

— Один, ще зовсім хлопчик, мені так, з автоматом у руках, наказує: «Лежать!». Лежать і все. А я кажу — я лягати не буду, синок, якщо ти мене вб'єш, то на моє місце прийде таких бабусь, як я, багато, а я тобі бабуся, — пригадує Галина Уманець.

У тому полоні довелося провести кілька днів, а ще — довелося борщ варити, щоб на протилежній стороні розуміли: в Україні мирні жінки, хоч і з бойовим духом. З неволі волонтерів тоді ви­зволили українські прикордонники. А незабаром бранців привезе сама Галина Уманець.

Вересень 2014-го. Батальйон «Херсон» повернувся з іловайського пекла. На відеозаписі того часу — бійці, котрі вижили у «котлі», співають гімн на сходах Херсонської облдержадміністрації. Галини Іванівни в кадрі немає, але її голос — гучніше всіх... Хоча тоді, як вона вже зараз зізнається, було не до співу, бо, крім живих захисників, довелося везти і труни з випаленої землі. Під Іловайськом добровольчий батальйон «Херсон» навіки залишив дев'ятьох бійців (перші втрати понесли ще до утворення «котла» — комбат Руслан Сторчеус і його водій Олег Пєшков потрапили під мінометний розстріл: повертаючись зі штабу). Спочатку вдалося знайти тільки шістьох загиблих, решту ховали пізніше. І все це довелося пережити не лише рідним полеглих, а й волонтерам...

У день свого свята вона розкриває найближчі плани — вкотре збирається на передову, є що хлопцям передати, назамовляли он, повну машину. А коли зустріч у невимушеній атмосфері завершується, хутко збирає фрукти і печиво, які залишилися на столах. «Це теж хлопчикам, які лежать у шпиталі, їм же теж хочеться солоденького», — не вгамовується тьотя Галя. От така вона, звичайна наша жінка. Тож дійсно: без Галини нема України!

Марина САВЧЕНКО
"Новий День"

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів