Бій із самим собою

Двох років болю коштувало скаліченому ворожими кулями герою АТО повернення до нормального життя.

Власне тіло – останній рубіж

Важко тримати оборону під зливою ворожих куль, щодня дивлячись в очі смерті на передньому краї східного фронту. Але стократ важче щодня вести бій із самим собою, долаючи біль, зневіру, чорний відчай.

Саме такий бій ось уже другий рік веде 23-річний герой АТО Андрій Онищенко. Після чотирьох важких поранень в бою лікарі передрікали йому каліцтво. Але він всупереч всьому стає на ноги. І вперто будує краще життя для себе та своєї родини, власним прикладом доводячи, що безвихідних ситуацій не буває.

Андрій Онищенко родом із приміського селища Комишани під Херсоном. Навесні 2013 року хлопець пішов на строкову службу, і був зарахований до складу батальйону внутрішніх військ, дислокованого на Дніпропетровщині.

Коли озброєні Росією банди сепаратистів почали захоплювати міста та села на Донеччині й Луганщині, командування частини зібрало строковиків, котрі відслужили більше року, і оголосило про набір добровольців – звільняти Україну від оскаженілих прихильників «руського миру» із промитими кремлівською пропагандою мізками. Андрій пішов, не вагаючись: адже знав, на чийому боці правда. І вже навесні 2014 року опинився під Слов'янськом, де охороняв позиції довкола 31-го блокпосту.

– До нас що два дні підкрадалися диверсійно-розвідувальні групи. Тож і свист куль над головою чув, і ворогів у прицілі свого кулемета бачив. Але залишався цілим та неушкодженим, аж доки одна така ДРГ не атакувала наш польовий табір. Я зайняв оборону, і з усіма почав відстрілюватися. Нападники густо лупили з усіх стволів, поранили мого побратима – його куля прошила навиліт. Аж тут поцілили й мене, причому одразу з автомата й гвинтівки СВД. Дві кулі вразили передпліччя й кисть руки, ще дві – гомілку й стегно. Причому кістки розбили вщент. Скільки тривав той бій – не згадаю, оскільки вже був у шоці. Але свідомість трималася, доки в місті Ізюмі мене не вивантажили з бронетранспортера. Очуняв на лікарняному ліжку, а мені й кажуть: треба руку і ногу ампутувати. Та я рішуче відмовився, і відтоді почалася моя сумна мандрівка шпиталями. З Ізюма перевезли до Харкова, і там продовжували умовляти на ампутацію – адже роздроблену частину кістки зібрати докупи було вже неможливо, та куля ще й нерв розірвала, – розповідає про пережите Андрій Онищенко.

– Врятував мене столичний лікар-кудесник Володимир ШИПУНОВ. Він допоміг із переведенням до Київського військового шпиталю, й прооперував, витягши з ноги шматки розтрощеної кістки та скріпивши її титановою пластиною. Нейрохіруг і нерв зшив. Але то виявилося далеко не все. По-перше, навіть із милицями я пішов тільки в останній день перед випискою, пролежавши в шпиталі понад три місяці. А по-друге, навіть після вдалої операції одна нога в мене коротша від іншої аж на вісім сантиметрів!

Зі шпиталю – на іспити

І от уявіть собі: в такому стані демобілізований солдат АТО вступає на заочне відділення юридичного факультету чи не найпрестижнішого вузу України – Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І справно їздить здавати сесії, не даруючи собі жодних поблажок. І не вимагаючи їх від вузівських викладачів. А в перервах між сесіями лягає до госпіталю в Херсоні, де спочатку проходить курси реабілітації, а по тому зважується ще на одну операцію. Його багатостраждальну ногу знову ламають, і вмонтовують у живу плоть апарат Ілізарова для нарощування кістки.

– Операції з нарощування кістки у нас виконують уже років із двадцять. Але за свою практику мені доводилося бачити дуже небагато таких пацієнтів, як Андрій Онищенко. Хлопець просто навдивовижу мужній, терплячий та цілеспрямований. Зрозумійте: аби правильно встановити апарат Ілізарова, треба спочатку наново перебити кістку, а потім прохромити живу тканину й м'язи ще шістьма металевими стержнями. Все це, звичайно, робимо під наркозом, але перші кілька днів по тому болі страшенні. Андрій їх витримав, не скаржився, а тепер взагалі від знеболювальних пігулок відмовляється, – каже завідувач ортопедо-травматологічним відділенням Херсонського госпіталю інвалідів війни Віктор ВИСОЦЬКИЙ. – Операція в нього пройшла добре, за живлення йде успішно, тож є всі підстави сподіватися, що у хлопця все буде добре, і він ходитиме самостійно. Але курс реабілітації займе до дванадцяти місяців.

«Ніколи не здаватися»

Через створений восени минулого року при госпіталі Центр надання медико-психологічної допомоги учасникам АТО вже пройшло 107 демобілізованих та добровольців. У більшості – ускладнення після лікування кінцівок, вражених кулями та снарядами, скарги на здоров'я після черепно-мозкових травм, завданих вибухами мін і снарядів поблизу.

Але на додачу, три чверті таких пацієнтів ще й потерпають від посттравматичного стресового синдрому. Проявляється він по-різному: хтось поринає у тривалу депресію, нікого не хоче бачити, й ні з ким не спілкується, хтось заливає душевне сум'яття горілкою. Натомість Андрій таких сам підбадьорює, і дає слушну пораду: в жодному разі не можна замикатися в собі – треба, навпаки, шукати підтримки в людей.

– Одужанню, бодай частковому, я завдячую не тільки лікарям, а й батькам, молодшій сестрі, дружині. Вони в найтяжчі часи мене навідували, і непохитно вірили в повернення здоров'я. Та й сам я не ховався у «нірку», а використав вільний час, аби побачити світ, і зрозуміти, що світ чудовий, а ти в ньому не зайвий. Мене запросили на оздоровлення у Словаччині, тоді друзі допомогли побачити Австрію та Угорщину. Далі самотужки об'їхав усю Україну – від Львівщини до Київщини. І переконаний: скаржитися на долю й пиячити не можна: від цього тільки гірше. Ніколи не можна здаватися, – наполягає Андрій Онищенко.

– І я не один таких стійкий. Мій друг на БМП потрапив свого часу під постріл з гранатомету на АТО. Сергієві тоді відірвало ногу, і коли її пришили, він повернувся до війська – зараз служить у 95-й окремій механізованій бригаді. А механік-водій тої беемпешки, котрий залишився без ніг, став на протези, і працює в навчальному центрі ЗСУ на Житомирщині. Тож я ніякий не унікум.

Козацькому роду нема переводу

Попри те, що попереду в демобілізованого бійця ще складна реабілітація, він залишається вірним своїм принципам. І вже планує подальше життя. Днями отримав запрошення на роботу у частину Нацгвардії, хоча й посада «цивільна». А ще Андрій дуже чекає повернення зі словацького міста Братислави молодої дружини – вона там вчиться на політолога, і вже завершує підготовку магістерської дисертації.

Щойно глава родини позбудеться опіки лікарів, планує попрацювати над новим «проектом»: неодмінно хоче двох дітей – сина й донечку. Андрій упевнений: все в житті у нього вийде. Такому роду й справді не буде переводу!

Сергій ЯНОВСЬКИЙ, фото автора

Голос України

На знімку: Андрій ОНИЩЕНКО у шпиталі вже качає м'язи після складної операції.

© 2022 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів