Чому херсонці не стали жити краще?

Чому херсонці не стали жити краще?
Не так давно у одній із соціальних мереж, кілька херсонських журналістів і експертів вели «диспут» на тему: що первинно... влада чи народ? Що треба зробити для того, аби відбувалися зміни?

«Міняти ставлення влади до народу», – пропонували одні. «Міняти ставлення народу до принципів формування влади», – стверджували інші. Що ж первинне: влада, чи народ, який владу обирає?

Яким шляхом йти, аби досягти змін: спочатку змінити мислення народу, чи спочатку змінити владу, яка формуватиме погляди народу? Хто зробить перший крок: народ, чи влада?

Питання на рівні: «Що було спочатку: курка чи яйце?». Висновків у дискусії не дійшли. Скільки людей – стільки думок, стільки варіантів вирішення проблеми. Всі залишилися при своїх думках. Що ще раз підтвердило мою тезу: «Ми не вміємо і не хочемо слухати один одного».

Хто такі «свідомі громадяни»?

Одна з колег наполягала: «свідомі громадяни» повинні змінювати думку людей, які потім змінять владу. Чи можливо таке? Якщо йти за логікою то, здається, у цьому є сенс: «свідома особа» переконає сьогодні одну людину, потім другу... і через деякий час все суспільство зміниться.

Але, перед тим, слід знайти відповідь на питання: який зміст закладено у термін «свідома особа»? Яка «свідомість»? Якою повинна бути сама «свідома особа», яка буде доносити думку до інших?

Державу змінять... «сусіди»?

«Для того, аби змінити державу, треба змінити думку, а починати треба з сусідів», – звучала й така пропозиція. Невже все так просто?

І тут мені спало на думку, що ось уже 18 років, працюючи на радіо і маючи авторську програму «Відкритий мікрофон», я намагаюся у чомусь переконати моїх «сусідів» - слухачів радіо.

Всі ці роки я розмовляю з ними на різні теми: місто, область, держава; економіка, політика, соціальні напрями тощо. Можу з упевненістю сказати, що я один із небагатьох журналістів, і сьогодні експертів медіаринку, який чує людей постійно і чітко розуміє їх настрій.

«Прямій» ефір із «непідготовленими» дзвінками, це той самий «лакмусовий папірець», який чітко відображає ставлення суспільства до того, що відбувається. Кожен слухач має можливість висловити власну думку. Дуже часто вони не співпадають, що зайвий раз підтверджує, що світ не складається з двох кольорів – чорного і білого.

Так і люди – вони мають різні погляди на життя, на шляхи вирішення проблем. Мають право на різні політичні уподобання.

Ким тільки за роки в ефірі мене не «робили»: «комуністом», «соціалістом», «регіоналом», «правосеком», «помаранчевим», «кучмістом»... Зі зміною влади і політичних уподобань суспільства – змінювалися ярлики. Останній час я все більше «опортуніст», «5 колона», «запроданець», і звичайно ж, куди без цього, «сепаратист»... Такі різні оцінки.

Що робити? Рвати на собі волосся і посипати голову попілом? Можливо. Втім, є одне «але», яке ставить все на свої місця: звинувачують мене у «прихильності» до різних політичних сил, дуже часто під час однієї й тієї ж програми, що підтверджує, що моя позиція правильна, я знаходжусь десь посередині.

А слухач чує і сприймає те, що хоче... Кожен оцінює журналіста настільки, наскільки йому дозволяє освіта, здатності до аналізу.

Інертність – батіг цивілізації?

І все ж, не дивлячись на активність людей, які слухають радіо і телефонують під час ефіру, висловлюючи різні думки, змушений констатувати, що в цілому маса людей як була, так і залишається інертною. Люди як не були, так і не здатні воювати за свої права, за свою гідність. Тези, які найчастіше звучать в ефірі: «Ми нікому не потрібні», «Про нас не турбуються»...

Я не засуджую тих, хто так говорить, я – констатую факт. Як правило, це люди старшого віку, яким дуже складно зрозуміти: чому про них перестали думати? Вони прожили складне життя. У їх молоді роки все було по-іншому. Їх вчини іншому. Вони справедливо вважають, що віддавши все, що могли Державі, мають право отримати належне.

Та, все змінилося. Буремні роки Незалежності змінили ситуацію, змінили стосунки у громаді. В одну мить все, чим жили десятки мільйонів людей десятиліттями виявилося «неправильним», «застарілим», «совковим». Людей, які звикли до того життя, стали називати «запроданці», «вата», «пережиток минулого».

Пробачайте, але ж це люди. Що з ними робити? Тих, хто має власні життєві позиції викинути на смітник? Ті, у кого за останні пару років «прокинулися» або розвилися «прогресивні» погляди, всю свою лють, ненависть, незграбність, бездарність, невичерпний тупізм, невихованість, неосвіченість вирішили «вилити» на таких саме як і вони людей, які відрізняються від них тільки тим, що мають інший погляд.

Три групи – три напрямки?

Фахівці констатують: сьогодні суспільство умовно розділено на три групи:

- перша, ті, хто категорично не сприймає історичне минуле, від часів становлення Радянської України, і до часів Ющенко;

- друга, ті, хто не сприймають все, що пов'язано із так званою «бандерівщиною»;

і, нарешті, третя – українські космополіти, які живуть осторонь будь-яких політичних чвар.

Як сприймати групи? Зрозуміти? Так. Прийняти такими, якими вони є? Так. Хто сказав, що вони не праві? Хто сказав, що їхні думки неправильні?

Зверніть увагу, десятки років групи жили мирним, спокійним життям. Ходили один до одного у гості. Їздили на екскурсії. Взимку, кататися на лижах – у гори, на Заході. Влітку, купатися і загорати – на море, на Півдні. Проблем не було. Чи були «внутрішні» особливості? Так.

Але, ніхто не диктував один одному умов. Всі знаходили порозуміння, незалежно від того, якою мовою розмовляли – російською чи українською. Чому ж виникли непорозуміння? Звідки взялося «Ці – праві! Ці – ні»? З якого часу з'явилося «верховенство» однієї частини України над іншою?

Представники всіх груп не хочуть зрозуміти, що насправді вони об'єднані, як мінімум обманом політиків, які спочатку, з однаковим успіхом в усіх регіонах України обіцяють «золоті гори», а потім не виконують свої обіцянки.

Представники груп не хочуть зрозуміти, що їх використовують, навмисно зіштовхуючи лобами. Вони не хочуть бачити, що ними цікавляться тільки тоді, коли наближається час виборів. Йдучи «у владу» заможні люди пригадують термін «виборці» за 3 – 6 місяців до дня голосування, а вже наступного дня після підбиття підсумків, забувають його на 5 років.

Звичайно ж ви звернули увагу не те, як голосують прихильники різних політичних сил у різних регіонах України. Тут, умовно, сформовані так само три групи: «Захід» – «Центр, Північ» – «Південь, Схід». І хоча партії беруть участь у виборах по всій території держави, але результати у різних регіонах – мають різні. Де більше прихильників, там більше голосів – аксіома. То, що ж заважає нам ставитися з повагою до вибору громадян з іншими політичними уподобаннями?

Кому вигідна дестабілізація?

Тут ми знову повертаємося до теми: кому вигідно дестабілізувати ситуацію? Ситуація народилася сьогодні? Ні. Пригадайте, коли при владі у ВРУ була «більшість» зі «Сходу», то представникам «Заходу» закривали рот, не давали можливість говорити, виступати, їх законопроекти демонстративно не голосувалися, їх не пускали у ефір на радіо і телебаченні. Після того, як влада змінилася чи змінилася ситуація? Ні.

Просто право голосу відтепер лишили депутатів зі «Сходу». «Політикани» спочатку одні, потім інші ставляться із зневагою не до депутатів, а до людей, забуваючи, що депутати приходять у владу не від власного «Я», а від імені людей, які їх обрали, а отже, мають право – висловлювати їх думки. Цього не хочуть розуміти ні – ті, ні – ті. За власними амбіціями забули, що їх справа служити всьому народу України.

Хто «приводить» владу?

Хто сьогодні обирає? Люди старшого віку. І, як не дивно, саме про них політики й не думають, саме їх більш за все й ображають, не замислюючись над тим, а хто їх буде обирати, коли пенсіонери повмирають?

Я переконаний, що сьогодні у молоді свідомо не виховують відповідальність за прийняття рішення. Їй свідомо закладають теорію того, що все буде вирішено без її участі, що голосувати немає сенсу, що краще залишатися вдома, що розваги це більш «клёво», ніж «свідомий вибір».

А може справа у тім, що політики чітко розуміють: чим більш активні виборці – тим складніше їм догодити? Чим більше виборців – тим складніше фальшувати? Коли молоді це зрозуміють, коли їх у цьому переконають батьки, бабусі й дідусі, тоді й життя почне змінюватися. У будь-який бік, але почне.

Якщо й надалі ми матимемо тенденцію до зниження участі громадян у голосуванні (можливо це надзадача), то настане час, коли за переможця будуть голосувати він сам, його родина та родини його кумів. Такою може бути перспектива. Мені страшно, а вам?

Починати треба з сусідів?

А може починати слід з себе, з власної родини, а вже потім «перевиховувати» сусідів? Зміни у державі почнуться тільки тоді, коли родина повним складом приходитиме на виборчу дільницю і голосуватиме (неважливо за яку партію). Тоді логічними будуть наступні кроки: «Куди рухатися?», «Яку партію приводить до влади?», «Який курс обирати: розвитку чи «першого мільярду»...

Вперед – назад...

За два останні роки Україна пережила такі екстремально-страшні і неординарні події, що здавалося, що вона вже ніколи не встане на той шлях, яким пройшла. Здавалося, до влади прийшли ті, хто «Ніколи не зрадить ідеї Майдану». Через рік стало зрозумілим, нічного не змінилося, через півтора, що стало тільки гірше. Все стало розвалюватися. Пересічні громадяни стали жебраками. Чому?

Влада кинулася виправдовуватися: «Ми живемо у стані надзвичайної ситуації. У нас війна. У нас агресор». Хто агресор? Держава визначила це? Сільські й селищні ради стали оголошувати сусідню державу «агресором»(?), у той час, як Влада продовжувала економічну та політичну співпрацю. Представники потужного приватного бізнесу, у т.ч. й перші особи Держави й далі продовжують платити податки «агресору».

Чому Україна не оголосила війну загарбнику? Нам щось недоговорюють? Ми чогось не знаємо? Чия там зацікавленість? У чому секрет?

Чого нам все ж бракує?

Чого бракує нам, аби порозумітися один з одним в Україні? Коли ми знайдемо відповідь на це питання, ми зрозуміємо один одного, тоді у нас не буде проблем з прийняттям принципових рішень, які стосуються життя в цілому, і напрямку руху, зокрема. Тоді ми зрозуміємо, що велика країна, з різним поглядами на історію, повинна мати спільне бачення свого майбутнього.

Ми повинні зрозуміти – ми однакові. Питання на якій мові вітатися – не питання. Питання партійної приналежності – вигадка. Ми повинні обговорювати не політичні уподобання сусіда, а чарівність українок...

Політтехнологи знають головне гасло політики: «Розділяй і володарюй». Чим більше провалля між людьми, чим більш глибока прірва, чим далі береги однієї річки, тим простіше розділити народ на різні купки і правити ним, нав'язуючи свої бажання.

Разом – нас багато?

Як тільки люди зрозуміють, що об'єднані вони сила, тоді буде мир і спокій. А для цього треба вирішити дуже простеньке, але дуже болюче питання: хто правий? Той, хто живе на Заході, чи той, хто на Сході? Відповідь – всі!

Треба прийняти дійсність: неможна заборонити людині думати, сприймати світ так, як вона того хоче. Людину треба зрозуміти і прийняти такою, якою вона є, а не такою, як її хочу бачити я, з моєю «остаточно правильною» думкою.

Пригадайте, ще 5 років тому, ми про це не те що не говорили, а навіть й не думали. І от, маємо таке. Відшукавши коріння зла, зрозумівши як його викорчувати, ми почнемо рух уперед.

І тоді будь-які політикани з будь-яких партій не задурять голову будь-якими казками про покращення «вже сьогодні», у той час, як самі грабуватимуть країну.

Змінюючись при владі, партії обіцяли змінити майбутнє. Майбутнє настало. Воно виявилося не райдужним. Змінилися парадні вивіски та не змінилися ті, хто за ними стоїть. Ті, «хто прийшли», виявилися тими, «хто пішов».

Як привести до влади інших? З чого почати? Що вимагати?

Може перед тим як закликати до зміни когось, все ж потрібно змінити себе...

Сергій ОСОЛОДКІН

© 2020 Інформаційне агентство "Херсонці". Всі права захищені.
Використання матеріалів ІА "Херсонці" може здійснюватись лише при наявності "активного гіперпосилання" на "Херсонці", а також на сам матеріал.
Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
email: kherson.inform@ukr.net, контакти, архів