Зовсім випадково в ході бесіди дізналася, що з весни і майже до кінця 2014 року він був бойовим офіцером в зоні АТО, а дев'ять днів жовтня воював у Донецькому аеропорту. Сьогодні його громадська діяльність також пов'язана з війною: допомога воїнам АТО, їхнім родинам, що залишаються без сильної чоловічої руки в той час, коли голови сімей виконують свій військовий обов'язок перед Батьківщиною, та біженцям зі сходу.
Дуже вдячна Володимиру Дем'яновичу за ексклюзивне інтерв'ю «Каховській зорі», в якому ми спробували обміркувати ті біди й проблеми, що спіткали нашу країну протягом останнього року, та його власне бачення їхнього, якщо не остаточного вирішення, то, принаймні, пом'якшення – всього того, що в силах кожного громадянина і справжнього сина своєї Батьківщини.
-Володимире Дем'яновичу, розкажіть, що спонукало Вас одним із перших відправитися в зону АТО.
- Загалом-то я – кадровий військовий. Але пішов з армії уже 19 років тому. Так склалося, що, закінчивши в 1992р. військове училище, прослужив зовсім недовго: не міг спокійно дивитися на те, як методично наші Збройні сили розкрадаються і, що називається, знищуються з корінням. Тоді я розумів так, що змінити стан справ в армії було не в моїх силах, а ставати в один ряд з казнокрадами, аферистами і просто бовдурами у погонах не хотів... І я пішов з професії, про яку колись стільки мріяв... Цивільне моє життя склалося досить успішно: був керівником у кількох охоронних фірмах, гарна сім'я, двоє синів, достаток в домі. Я бачив, що всі ці роки країна повільно котиться у прірву, але вважав, що мене це не стосується, як-то кажуть, «спасіння утопаючих — справа рук самих утопаючих». Тобто, я вважав, що моя головна задача – робити кар'єру, забезпечувати родину, ростити синів, а проблеми держави – то не мої проблеми. Зневірившись у владі, на вибори я просто не ходив, був цілком аполітичний.
Вважав, що знання і навички допоможуть мені жити в достатку за будь-якої влади й за будь-якого режиму. Забігаючи наперед, скажу, що, аналізуючи ті місяці, які мені довелося провести в АТО, я тільки потім усвідомив, що вони стали моєю особистою «розплатою за рахунками» за два десятки років спокійного життя й відсутність громадянської активності. І таких, як я, була більшість. Ми просто вчасно не оцінили ту незалежність, яка в 1991 році була принесена Україні просто «на блюдці». Ось тому тепер ми й виборюємо її наново.
- Якщо повернутися в зиму 2014-го, як Ви зустріли Майдан?
- Тоді я його просто не зрозумів. Усвідомлював, що він несе кардинальні зміни в суспільство, але вбачив у таких змінах лише негатив, порушення порядку. Звичайно, й зараз розумію, що на Майдані були зібрані дуже «різношерсті» сили, іноді з діаметрально протилежними цілями й методами боротьби. Тоді чомусь не вірив у щирих романтиків... А з настанням весни, коли в Києві все стихло, я дізнався, що мій молодший син-студент фактично всю зиму провів із друзями на Майдані. І я зрозумів, що ця молодь набагато сміливіша, свідоміша та й далекоглядніша, ніж ми, коли були в їхньому віці, теж на зламі епох і держав. Але ми не боролися за свою країну, а, значить, за своє майбутнє, так як вони. І сьогодні вважаю своїх синів значно більшими героями, ніж був я на цій війні. Навіть пройшовши бойові дії й горнило Донецького аеропорту (всі, хто там був, вважають абревіатуру АД — від «Аеропорт Донецьк» – дуже символічною. Там дійсно було пекло...). Я знав, на що йшов. Мене цьому колись учили. А люди на Майдані боролися «навмання». У них не було бронежелетів, зброї, амуніції. Та вони стояли там до кінця. І вистояли.
- Мабуть, це відкриття ще більше налаштувало Вас на участь у бойових діях в зоні АТО?
- Так. Вирішив, що настав час згадати, що я таки військовий, що я – офіцер. І ось уже з підлеглими на Донеччині. Перші ще не зовсім теплі весняні ночі спали просто під відкритим небом на карематах. Потім за допомогою місцевих фермерів розбили намети (які й зливами заливало, і воду ми всі на рівних – офіцери й рядові – вичерпували руками), встановили там «буржуйки», щоби грітися й сушитися після зливи. Ті хлопці-фермери, надаючи нам таку допомогу, по-справжньому ризикували собою. Адже більшість місцевих жителів уже тоді були заражені проросійською пропагандою, сприймали нас мало не як іноземців... Дякувати Богу, що були й залишаються там люди, які розуміли, чому воно все так там пішло; які пам'ятали, що їх виростила, вивчила, дала змогу працювати й будувати своє життя саме Україна, які не сприймали українських солдатів, як чужинців з іншої планети, не співали під проросійську дудку, що їх пригнічували (нібито вся Україна за ці два десятки років жила краще за Донбас), що їм забороняють розмовляти російською... До речі, я й сам раніше був більше російськомовним. І ніхто ніколи не змушував мене силоміць переходити на українську у спілкуванні. Але з початком усіх цій подій мені того захотілося самому! І сьогодні я зі справжнім задоволенням спілкуюся саме українською.
- Ви торкнулися теми населення сходу. Зараз у Інтернеті, та й у реальному спілкуванні, можна зустріти часто протилежні думки щодо переселенців звідти чи тих, хто залишився там жити. Ви неодноразово спілкувалися і з тими, й з іншими. Яке Ваше ставлення до людей, котрих нерідко сьогодні звинувачують у тому, що вони самі ж покликали в Україну війну у вигляді «руського міра» чи просили «захисту Путіна»?
- Все, дійсно, неоднозначно. Так, звичайно, там величезна кількість проросійськи налаштованих людей. Причин тому багато: і географічна близькість до східного «старшого брата», і те, що всі попередні роки бур'яни недовіри до всього українського не були «виполоті» вчасно... І ось – воно проросло «буйним цвітом», породивши справжню війну. Але, як я казав, чимало там і поміркованих, аналізуючих людей. Просто дуже часто гарні люди не афішують себе, свої добрі вчинки. На мій погляд, уже те, що біженці обрали місцем свого тимчасового проживання не Росію, а інші області України, говорить саме за себе: люди ідентифікують себе громадянами України, а це дуже важливо. І наше ставлення до них не повинно бути упередженим: супер-позитивним чи супер-негативним; воно повинно бути ставленням рівних до рівних.
Вони наші співгромадяни. І це на сьогодні найважливіше. В їхні будинки прийшла біда. І ми маємо допомогти їм справитися з цією бідою. Ні, не «нести на руках», а просто створити умови, щоби вони знову могли забезпечувати себе, соціалізуватися в нових умовах, стати корисними своєму суспільству. Коли я згадую про біженців, особисто мені на пам'ять приходить одна родина, що зараз оселилася на Харківщині у селі Погонівка Барвінківського району. Це люди, котрі, попри все зло, що накопичилося над їхньою землею і над їхніми долями, не втратили душі; вони допомагають і таким самим, як вони, і армії. Про них ніхто не напише репортажів, не буде їх фотографувати. Бо вони роблять свою добру справу спокійно і неголосно, «не для преси». Але роблять стабільно.
Я готовий, коли це все закінчиться в Україні, знову поїхати на Схід, знайти їх і сказати «дякую» від імені тих, кому вони допомогли. Добровольці роблять це не тому, що це їхній обов'язок і їх хтось притягне до відповідальності у разі невиконання, — вони просто, виходячи зі свого душевного складу, не можуть проходити повз чужі біди. Вони ті, хто тримає цю землю на своїх плечах незалежно від того, з якої частини України чи світу вони походять.
- Можливо, боляче й нерадісно пригадувати безпосередньо про бойові дії. Але, все ж таки, будь ласка, декілька слів про Ваше перебування в аеропорту Донецька.
- «Сюрпризи» почалися вже, коли ми туди їхали. Була повна темрява, і мій боєць, водій БТРа, просто не бачив, куди він веде машину. Та й коли подолали небезпечну відстань і опинилися на території аеропорту, видихнути з полегшенням не вийшло. І не тільки на відкритих майданчиках, що прострілюються з усіх боків. Всередині теж було багато небезпечних місць, адже термінал і тоді був «листковим пирогом»: на одних поверхах знаходилися ми, на інших — бойовики... До всього цього не було часу звикати, там відразу треба було воювати, берегти своє життя та життя тих, хто поруч. Особливо, якщо тобі довірено командувати цими людьми й відповідати за них.
Трохи скрасив наше монотонне життя – бій-їжа-сон, і все майже «на автоматі», приїзд відомого далеко за межами України руфера Гриші Мustang Wanted (котрий влітку на висотці на Котельницькій набережній Москви перефарбував зірку у кольори українського прапора) та російського журналіста Сергія Лойка — кореспондента Los Angeles Times. Останній провів у Донецькому аеропорту чотири дні й вразив світ пронизливими фото і відвертою розповіддю в прямому радіоефірі «Еха Москви».
- Особисто Ви згодні з тим, що захисників аеропорту називали «кіборгами»?
- Першими захисників аеропорту назвали «кіборгами» бойовики. Але, я думаю, що ця назва «приклеїлася» до насправді звичайних чоловіків не тільки тому. Дійсно, в таких умовах просто неможливо не стати «кібернетичним організмом», що живе за власною програмою і не має права з неї збитися, інакше отримаєш усі шанси більше не вийти з аеропорту. Помилка, похибка, необачність, зайвий рух, нервова слабинка – і ти уже «не жилець»... На роздуми, вагання, зваження «за» і «проти» просто не було часу. Але ми могли й більше за кіборгів. Знаходили час перепочити, перекусити, поспілкуватися, підтримати один одного і, навіть, пожартувати. Бо й без цього теж не виживеш.
- Зважаючи на всі події, на російську агресію, як Ви вважаєте, наскільки нагальним є для України вступ до НАТО?
- Чесно кажучи, ще півроку тому я був схильний до думки, що нам треба неодмінно йти до НАТО — як гаранта нашого захисту й упевненості в майбутньому мирі. Але згодом все більше переконувався, що Заходу, по великому рахунку, до нас байдуже. Їх цікавить збереження їхнього власного стабільного й комфортного існування. Та й нам – чи треба знову поспішати ділити свою свободу, яку, я певен, ми виборемо неодмінно, ще з кимось заради інтересів не наших, а цього «когось»? Тим паче, що за останній рік, після Криму, Сходу, збитого малазійського «Боінгу», низки Мінських домовленостей «на папері», ми переконалися власнооч: сьогоднішня світова система безпеки не діє (принаймні, у контексті україно-російського конфлікту). Відповідно, й НАТО не стане панацеєю на даний момент. Вважаю, що алгоритм такий: ми концентруємо всі сили країни на перемозі – військовій, інформаційній, — а потім уже самі вирішуємо, як нам інтегруватися у цю світову систему безпеки, чи, взагалі, докладати зусиль до її вдосконалення. Вибір щодо вступу до НАТО має бути зважений, з урахуванням думки більшості громадян України.
Звичайно, важливість допомоги Заходу ніхто не відміняє. Але й тут, певно, велика роль має належати не урядам, а суспільній думці. Саме громадські організації й активісти, а також і українська діаспора за кордоном в силі переломити ситуацію на краще для нас та й загалом для світової безпеки. І вони таки працюють. У свою чергу, працювати повинні й ми. Більш активно, наполегливо, злагоджено. Сьогодні у нашої країни, попри великий трагізм подій, є й величезний історичний шанс – переломивши ситуацію, зробити стрибок у майбутнє, стати справжніми громадянами, відродити Батьківщину «з попелу». Це можливо тільки за умови консолідації й готовності кожного взяти на себе особисту відповідальність за свою долю і долю своєї країни.
- Дякую, Володимире Дем'яновичу. Думаю, що ця наша бесіда – не остання. З радістю висвітлюватимемо Ваші ідеї й кроки у налагодженні волонтерської співпраці та її результатів на Каховщині.
...Промовляючи ці слова, я упевнена, що так і буде. Адже, повернувшись до цивільного життя, Володимир Савицький почав реалізовувати власні думки, знайшовши себе, знову ж таки, в активному громадському житті. Сьогодні він – віце-президент ГО «Солідарна Україна», яка має свій підрозділ і в Каховці. Намагається при кожній нагоді навідуватися у наші місто та район, налагоджувати зв'язки з владою, іншими громадськими організаціями задля виконання поставлених задач. І закликає усіх небайдужих до співпраці.
Спілкувалася
Ірина СОШНІКОВА//Каховська Зоря
Фото з архівів
Володимира Савицького
