Олександр Голобородько
Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.

Херсонські бувальщини: Про комиш

Автор бувальщини – наша матуся вчитель-пенсіонер, сількор Антоніна Гаврилівна Голобородько (матеріал опубліковано в херсонській обласній газеті «Наддніпрянська правда» за 6 квітня 1986 р.). Світлини з домашнього архіву.

Того вечора Ольга Іванівна лягла спати раніше. Не лягла – впала від утоми. Перед цим біля ліжка поклала одяг, старі черевики, кілька пар панчох. Підійшла до Павлика, синочка, до старенької хворої матусі. Трохи постояла біля них, укрила ковдрою малого.

Сон не приходив. Як же буде завтра? По кризі з одного берега лиману на інший? Кілометрів, мабуть, шість-сім в один кінець буде. Домовлялися з сусідкою Одаркою піти удвох, а та, як на біду, захворіла. Хоч плач, а йти треба – у хаті холодно, не те що зварити – прокуріти нічим. Все, що могло горіти, у дворах німці забрали.

Коли жили на шкільній квартирі – легше було: степ не так далеко, можна було назбирати стебел бавовни, бур'яну, соняшників, протопити, зігріти душу. Та окупанти вигнали з хати. Тепер з дитиною на березі, у матері. А тут яке паливо – біля хати лише пісок і вода. Взимку тільки комиш виручає. До війни його купували, а зараз? Ні грошей, ні міняти нема за що.

Згадала, як вперше ходила з Одаркою до плавнів. Працювала завзято, але невміло. Старий Жуков спитав: «Ну як, Ольго Іванівно, на красоту?», а вона, сміючись, у відповідь: «На красноту!» – і руки свої червоні від комишевих порізів показує. Посміялася зі своєї невправності – не рибачка ж, вчителька, – і знову бити комиш заходилась. Все хотіла людей не прогавити: разом легше повертатися додому. Всунуться молодиці у валку саней і йдуть, тільки встигай!..

«І коли воно скінчиться, життя таке?», – тяжко зітхнула про себе, аж мати злякалась: «Що з тобою, доню? Болить щось?». «Ні, мамо, спіть. Згадала життя своє, яке-то воно було...».

Ще світили зорі, як прокинулась. Швидко зодяглась, тихо вийшла на вулицю. Ранок був морозний. «Нічого, в ходу зігріюся», – подумала. Поклала на сани мішок з різаком, канатом, банкою кукурудзяної каші, впряглася в шлейку. Згадала слова Одарки, коли брала в неї сани: «Не відставай від людей, коли йтимеш з комишем. І сани можуть зламатися, і сили може не вистачити, щоб тягти. А ще знаєш, яким може бути лиман?..».

Чорнів під ногами лід. Хоча і товстий наче, трохи моторошно було: десь там, під кригою, темна лякаючи глибина.

Відчувалось, що йшла в плавні (або ж, як казали в селі, «до Таврії») не одна – долинало цюкання штричок, скрипіння саней, уривки фраз. Нагадувала про себе й лиманська крига: лунко стугоніла від близька аж десь у далину.

Трохи розвиднилось. До Янушівського маяка – біля нього люди завжди били комиш – було ще далеко. Сани забігали то в один, то в інший бік. Думками Ольга Іванівна перелітала від дому, де ще, мабуть, спали матуся і синок, до плавнів, де чекала її нелегка робота, до того, як же добереться додому...

Згадала: це ж у цьому напрямку плив позаторік на «Березані» її Павло з товаришами. Як тільки їм вдалося уникнути німецьких куль, якими поливали з берега катер окупанти? Передавав їй невдовзі чоловік через людей: живі лишилися, пішли таврійськими пісками до Генічеська, до військкомату... З тих пір ні словечка від нього, ні звісточки, не долинуло. Де він зараз? Чи пригорне коли нас до себе?

Незчулася, як перші кущі комишу і сітнягу з'явилися. То тут, то там вже працювали люди. Декого з них Ольга Іванівна знала, тож зраділа: буде з ким йти назад. Комишу було не рясно, тому пішла углиб заростей. Нарешті, зупинилася, взяла різак, заходилась стинати високі стебла. Скоро й перший куль комишу ліг на сани.

Руки почервоніли від порізів, та на це не зважала: тиждень можна буде у хаті душу зігріти... Куль за кулем виносила на рівне місце, укладала на сани. Вже й голод почав про себе нагадувати. Вийняла з мішка баночку з кашею, утамувала голод, знову взялася до роботи. Ще б пару кулів набити, можна і додому збиратися.

Не помітила, як небо почало хмурніти. Рвучко подув вітер і пішов сніг. Ольга Іванівна спохватилася: з ким же йтиме назад? Вона вибігла з комишу і жахнулася: уздовж сірої, з комишевими бунчуками, стіни в обидва боки не було видно жодної постаті. Лише попереду, у сніжному маячінні було ледь помітно кілька саней в оточенні людей. Вони давно вже відчули наближення негоди і пішли додому.

Ольга Іванівна швидко кинула в мішок речі, як-небудь ув'язала комиш на санях і пішла на снігову завісу. Тільки куди ж іти? Нічого не видно! Можна вийти і на сусіднє село Широку Балку, і на станіславську косу, а там завжди вода гуляє...

Вона щосили тягла сани, а ті мовби упирались. Холод обпікав ноги в порваних комишевою стернею панчохах, і Ольга Іванівна раз по раз зупинялась, терла червоні литки і знову тягла кудись сани... Безнадія вибивала її з сил. Переслідувала думка: «Чи правильно йду?».

Снігом мело прямо в обличчя. Все сильніше припікав мороз, а вона йшла і йшла, низько нахиливши голову. Скоро сани здалися невимовно тяжкими. Може, лишити? Ні, треба тягти. Тільки куди ж я йду? – весь час билося в голові.

Згадала страшний випадок, що трапився тиждень тому: на санях знайшли замерзлу дружину Селіванова. Поверталася одна з плавнів, сіла перепочити, та так і заклякла на морозі. «Та я ж молодша, – думала, – треба будь що боротися з морозом і хурделицею. Може, видряпаюсь, дійду до рідних серцю людей?..».

Невдовзі зовсім вибилась із сил. Ноги й руки задубіли. Робила кілька кроків уперед, зупинялась, потім знову йшла – і так без кінця і краю... Нарешті, знесилено схилилась на кулі і так невідомо скільки стояла...

Раптом з хурделиці їй начебто почувся чийсь голос: «Іду-у-у!..». Не вірячи собі, відірвала голову від кулів, вдивлялася і вдивлялася у снігову заметіль, Здається, знову здалеку хтось прокричав. Ольга Іванівна з останніх сил рвонула уперед сани.

Ганна! Вона пізнала її по куцому пальтечку, червоній хустці. Вона врятує, допоможе вирватись з біди... Сльози набігли на очі.

Так вони і зійшлися в сніговій заметілі посеред широкого, лякаючого холодом і пусткою лиману – вчителька і учениця.

– А я, коли била комиш, здалеку побачила вас, Ольго Іванівно, – радо говорила Ганна, обнявши її. – Та думала, що з вашого краю є люди і буде з ким йти назад. У дорозі все оберталась у бік плавнів і тривожилась: де ж ви? Хвилювалася, що, може, так одні й зостались? Ні, гадаю, треба йти на поміч. Сусіди по вулиці пішли до берега, а я залишила сани і – шукати вас...

– Спасибі тобі, Ганнусю, за добре серце, – тільки й вимовила Ольга Іванівна.

Вітер бушував, сніг заліплював очі, а дві постаті біля саней все йшли та йшли... Невдовзі темною смугою через заметіль почав пробиватися берег. У стороні Ганна помітила свої сани. На прощання обняла Ольгу Іванівну і пішла до них, щоб тягнути до свого узвозу, а вчителька пішла у бік коси.

На березі, біля перекинутого дубка, здалеку побачила дві рідні постаті. Матуся з синочком... Нічого не сказала їй мама, але по обличчю бачила дочка, яким для неї було це чекання.

– Не плачте, мамо, – тільки й видихнула з себе Ольга Іванівна. – Жива ж лишилась. Світ не без добрих людей...

Матеріал із родинного архіву запропонував

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО

ВІД АВТОРА

Херсонцы в твиттере

 

ТОП БЛОГИ

ЖИТТЯ