Патологоанатом помилився...

Патологоанатом помилився...

На Небі є тільки одна істота, яка ніколи не помиляється – Бог. На Землі є тільки одна людина, яка ніколи не помиляється – лікар-патологоанатом. Помилки першого – можуть коштувати життя, помилки другого – нецікаві ні кому...

Хто в житті має право на помилку? «Помилки вчителів, – як говорила героїня відомого фільму Ельдара Рязанова «Іронія Долі...» Надя Шевельова, – не так помітні, як помилки лікарів, але коштують вони нам не менше...». Можна сказати, що іноді значно дорожче... Адже тільки та людина, яка навчена – вчитися, може розраховувати на спокійне життя. Що ми маємо знати для того, аби не робити помилок? Навчитися їх не робити.

Чому ж «людина розумна» (Homo sapiens) – постійно робить помилки? Чому постійно наштовхується на одні й ті ж «граблі»? Логіка підказує: якщо під ногами лежать граблі, то наступати на них не слід, адже черенок обов'язково ударить у лоба. «Розумна людина», побачивши один раз як сусід отримав удар по голові, і як він корчиться від болю, повинна навчитися – так робити не слід.

Добре. Для тих, хто не зрозуміє, що таке біль, поки сам його не відчує, є інший варіант – вчитися на власному досвіді. Один раз отримав по голові, відчув біль... здавалося б, годі.

Якщо ви не мазохіст (людина, яка отримує сексуальне збудження або насолоду від болю), то повинні б з першого разу зрозуміти, що роблячи одну й ту ж помилку, ви знову й знову будете відчувати біль. То чому ж людина робить помилки знову й знову? Чому кожен раз підходячи до грабель вона знову на них наступає і знову отримує удар по голові? Невже Людина настільки нерозумна, що не може цього збагнути? Виходить, що так.

Наступаючи на одні й ті ж «політичні граблі», ми знову й знову отримуємо «по голові». Потерши лоба – відходимо... і знову наступаємо. Знову тремо лоба... і так нескінченну кількість разів. Невже так приємніше жити?

Минулого тижня «політичні граблі» нас знову вдарили по голові, а ми знову дивуємося: чого ж так сталося? Знову і знову не хочемо чути підказку того, хто стоїть збоку і попереджає – буде боляче.

Перетасовка однієї й тієї ж політичної колоди, з одними й тими ж гравцями, призводить до того ж, що й було раніше. Хоча, ні. Зміни відбуваються: ті, хто були «шістками» стають «королями», «тузи» стають «вальтами», хоча з колоди ніхто не зникає.

Що повинно статися, аби народ зрозумів, що тільки від нього залежить його майбутнє? І якщо він й надалі не буде приймати кардинальних рішень, не буде вносити зміни у повсякденне життя, то й далі не буде проходити повз граблі, які лежать поперек його шляху.

21 – 22 травня, у столиці Латвії – Ризі, відбувався черговий саміт «Східного партнерства», за участі країн ЄС та країн «Східного партнерства» (Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Грузії, Молдови та України). Ще до його початку від нього не очікували важливих рішень. Більше того, політичні фахівці говорили, що «граблі» «лежать» поперек дороги, і чекати того, що вони не вдарять Україну «по лобі» годі.

Того, про що так голосно і так довго говорили «революціонери» – не сталося. Європа не готова нас бачити у своїх обіймах. Не готова нас сприймати, як рівних. Не готова відкрити нам вільний доступ до себе.

І хоча сьогодні політики від влади намагаються «підсолодити» ситуацію розповідаючи про те, що підсумковий документ став для нас не таким страшним, яким був проект... Та все це, не більш ніж політичні заяви.

Підсумковий документ включає 30 пунктів, які перенасичені фразами типа: «Учасники Ризького саміту підтвердили високу важливість, яку вони надають Східному партнерству...», «учасники саміту підтверджують суверенне право кожного з партнерів на вільний вибір рівня амбіцій і цілей...», «учасники саміту підкреслюють», «ЄС залишається прихильним», «Учасники саміту «рішуче підтримують...», «наголошують ...», «...підтверджують...», «...вітають підписання Україною та ЄС Меморандуму про взаєморозуміння...», «...домовилися про подальше зміцнення...», «...з нетерпінням чекають на завершення Україною та Грузією реалізації другого етапу їхніх Планів дій щодо лібералізації візового режиму, коли всі контрольні показники будуть виконані через здійснення всіх необхідних реформ...». І так далі, і так по всіх пунктах. Загальні слова, взаємоповага, вивірені дипломатичні філігранні фрази. А де ж конкретика? Вона у пункті № 30: «Учасники саміту з нетерпінням чекають на наступний саміт, який відбудеться в 2017 році».

От де відповідь на питання коли ми можемо (теоретично) розраховувати на те, що ЄС розгляне «Українське питання». Хоча, це зовсім не гарантує того, що у 2017 році щодо України буде прийняте позитивне рішення.

Не випадково федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила минулого четверга, що програма Східне партнерство не є інструментом для розширення ЄС: «Мы не должны давать ложные надежды, которые позднее не сможем исполнить». Відверто. Чесно. Прямо. Таку заяву вона зробила у Бундестазі, перед тим, як їхати у Ригу. Українська сторона це її висловлювання не цитувала.

У світлі підсумкового документу саміту виникає питання: а що ж ми робили всі ці 16 місяців, коли не говорили про те, що вже «однією ногою вступили у Європу»? Де дієві рішення? Де реальні справи?

Правда Петро Порошенко заявив, що ми «все зробили» і залишилися лише дрібнички, суто «технічні» питання: заміна паспортів (внутрішніх), зміна того, заміна цього... І таких «технічних» пунктів – безліч. Теоретично все це можна зробити... Але, чи є для цього політична воля? Чи є бажання цим займатися?

Невже й далі керівництво держави сподівається, що хтось у Європі буде задурно для них щось робити? Минулий тиждень приніс тому своє підтвердження.

«Клуб іноземних позичальників» категорично відмовився від наполегливих пропозицій Києва щодо реструктуризації боргів, а про їх, бодай часткове списання, мова взагалі не йде. Не дивлячись на всі полум'яні політичні заяви Прем'єра та Міністра фінансів ми отримали категоричну відмову, що, у свою чергу, ставить під знак питання подальшу співпрацю з МВФ, адже саме звідти ми чекаємо контролерів вже у червні, які повинні проконтролювати хід виконання взятих Україною на себе зобов'язань. На підставі висновків «контролерів» буде прийнято рішення: буде Україні надано наступний транш, чи ні.

Саме тому, минулого тижня з боку АП, у бік Уряду звучала чергова критика, що реформування відбувається дуже повільно.

«Треба робити все швидше», - заявив заступник Голови АП Валерій Чалий. «Довіру можна втратити, - вважає пан Чалий. Але тут же підправляє себе, - але саміт показав, що вона ще є». Як підтвердження навів факт підписання у Ризі документів про фінансову підтримку України з боку Європи у розмірі 1,8 мільярдів євро, з яких перші 600 повинні надійти вже цього тижня.

Правда слово «підтримка» було б доречніше замінити словом «позика», адже підтримка, це коли гроші дають на безповоротній основі, а тут всього лише «позика», яку, прийде час, і, доведеться повертати.

Ще один плачучий результат саміту у Ризі, це те, що сьогодні під знаком питання стоїть сам факт ратифікації (як мінімум вчасної) «Угоди про асоціацію».

Нагадаю. Минулого року Україна просила держави ЄС «завершити ратифікацію угоди до саміту Східного партнерства», мався на увазі саме той саміт, який завершився минулої п'ятниці у Ризі. Тоді керівництво країни нас переконувало, що Європа погодилася на такі умови, і що вже все вирішено. Хоча, фахівці ще тоді говорили: цього не може бути, тому що, цього не може бути ніколи. Такі швидкості для ЄС «надкосмічні». Але, для електорату в середні країни (а це був час активного ведення виборної кампанії у ВРУ) такі запевнення застосовувалися по «повній програмі».

Тоді було зручно робити голосні декларативні заяви, говорити про «Європейський розвиток». Згадайте вислови на кшталт: ми ще не повністю при владі, а скільки вже зробили, тож, уявляєте, скільки ми зробимо коли прийдемо до влади...

Частина електорату, яка не розбирається у цих питаннях, і яка була у захваті від того, що відбувалося на «Євромайдані» (більшість вже й забула, що «майдан» починався саме як «Євро», коли позапартійні студенти виступили саме за Європейський сектор розвитку України), була в екстазі: завтра всі їдемо у Європу без віз!

Що ж у підсумку? 18 країн насправді ратифікували угоду. Ще дві майже завершили процес ратифікації (чекають підпис голови держави). Ще чотири провели голосування в одній з палат парламенту. А, ще 4 країни... навіть не почали роботу у цьому напрямку.

«І лише від чотирьох країн ми чекаємо рішучих кроків для ратифікації угоди",заявив Порошенко на зустрічі з громадськими активістами у Ризі. Сподівання на те, що саме під час саміту в Ризі на ці країни вдасться якимось чином вплинути, поки, здається, не виправдали себе.

Що ж маємо у підсумку? ЄС зробив заяву, що він готовий надати безвізовий режим Україні, у випадку, якщо буде позитивний звіт Єврокомісії наприкінці поточного року: «Приветствуем прогресс, достигнутый Грузией и Украиной в реализации их планов действий по либерализации визового режима с ЕС, что указано в последних отчетах Еврокомиссии о достигнутом прогрессе».

Хоча, у той же час голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер заявив: «На сегодняшний день преждевременно говорить о европейской перспективе членства для стран Восточного партнерства...», але: «Мы должны сделать все для того, чтобы европейская перспектива существовала для каждой из этих стран. Пока что мы не готовы, они не готовы. Но процесс продолжается». М'яко, але дуже конкретно.

А ось голова Європейської ради Дональд Туск, у інтерв'ю для радіостанції Europa Libera, був більш відвертим: «...в ближайшее время можно будет говорить только о неформальном сближении между странами ЕС и «Восточного партнёрства... Страны Восточного партнерства имеют право на европейскую мечту...».

Навіть не мрію, а тільки право на неї. Чи є ще питання до представників Європи? Мабуть всі запитання повинні бути адресовані керівництву нашої держави, чи самім собі: «Чи довго ми ще будемо наступати на одні й ті ж самі граблі»?..

Нас з вами обманюють. Нас з вам дурять, а ми знову й знову віримо у «доброго царя-батюшку». Невже не остогидлі пустопорожні балачки? Може час перестати отримувати задоволення від того, що граблі знову й знову б'ють по голові?

А може це не просто «клініка», а це стан душі й тіла. Виявляється іноді й патологоанатом помиляється та ще й настільки, що це стає цікавим всім...

Сергій ОСОЛОДКІН

Херсонцы в твиттере