Історик з Херсонщини презентував нову книгу

Історик з Херсонщини презентував нову книгу

"Радянська влада примусове переселення українців із Польщі на Одещину, Миколаївщину, Херсонщину й Запоріжжя називала добровільним. Депортували майже 100 тисяч чоловік". Про це розповідає історик Роман Кабачій.

Він народився в селі Добропілля Голопристанського району Херсонщини. Закінчив історичний факультет Херсонського педагогічного університету. Отримав ступінь доктора наук у галузі новітньої історії в Університеті Марії Кюрі-Склодовської в польському Любліні.

Тема докторату — "Переселення українського населення з Польщі на Південь України в 1944–1946 роках". За текстом роботи у Варшаві 2012 року вийшла польською монографія "Вигнані на степи". Книжка "Вигнані на степи. Депортація українців з Польщі на Південь України в 1944–1946 роках" в Україні вийшла у київському видавництві "Люта справа".

«Завжди хотів також видати книжку в Україні, каже Кабачій. — Мене дратувало, що в нас такі роботи пишуться малими накладами, кладуться на полицю у Вернадці, й ніхто цього не читає.

У Москві такі операції назвали "соціальною інженерією", — продовжує Роман Кабачій. — Поляки поїдуть собі на історичну батьківщину, а українці в УРСР — звучить красиво. Це сприймали нормально навіть союзники Сталіна по Другій світовій — Черчилль і Рузвельт.

Коли приходили агітатори й казали: "Їдете в Україну", їм відповідали: "Ні. У нас тут були свої князі. Наша Україна тут. Ідіть в сраку". Але не вийшло.

У військових, які проводили депортацію, були свої тактики. Спершу виселяли найсвідоміших українців із центру повіту. Це називалося "зрубати голову гідрі". А потім оточували села й одне за одним вивозили на табори-збірки. Там формували вагони й їхали далі.

Українська повстанська армія тоді була сильна, особливо в галицьких повітах. З одного боку, були захисниками українців. З другого — залежали від цих людей. Коли УРСР перестала приймати українців, польська влада провела акцію "Вісла". Розпорошили всіх по Півночі й Заходу Польщі. Як привід використали, що нібито купа банд націоналістів ще бігає карпатськими й поліськими лісами.

На Півдні України багато свідомих українців опинилися в ГУЛАГу. Залишилися ті, які прогнулися під колгоспи. Це дивувало українців із Польщі.

Наприклад, вибори 1946 року виглядали так: "Голосую за кандидата від блоку комуністів та безпартійних і за товариша Сталіна". Українці-закерзонці (Закерзоння — українські етнічні території на захід від сучасного польсько-українського кордону, що за підсумками Другої світової увійшли до складу Польщі. — ГПУ) рвали бюлетені або прямо на них писали: "Це не вибори, а сміх". Агітували проти. Органи знаходили таких активістів, судили й засилали в Сибір.

Частина переселенців забирали в колгоспі ночами свій реманент, худобу й тікали вздовж річок, залізничних колій назад. Декому це вдавалося. Лемкам було легше, бо їхній діалект і так ніхто не розумів. Вдавали із себе поляків. Але їх потім депортували під час акції "Вісла".

- На які джерела спиралися під час написання книжки?

Обласні архіви Херсона, Миколаєва, Луцька, Львова і два центральні київські. Один польський — люблінський. Видані спогади. Їздив по селах.

У Польщі спілкувався з деякими жінками, яким пощастило залишитися, бо вийшли заміж за поляків. Їхні розкішні будинки важко порівняти з хатами Півдня України.

Можна уявити собі — Херсонщина після війни, половина населення живе в землянках. І приїжджають люди, які мали добротні дерев'яні, муровані оселі. Змушені спати на глиняних долівках із павуками, гадюками. Зовсім інший клімат. Безгосподарність у колгоспах.

- Які були причини депортації?

"Я їх розселю, і вони перестануть одне одного різати", — казав Сталін своїм союзникам по антигітлерівській коаліції. Виправдовувався за ґвалтовне переселення поляків й українців.

УПА й польське націоналістичне підпілля не в змозі були домовитися. Були окремі випадки регіональних перемир'їв. Але вони почали це робити тоді, коли вже прийшла більшовицька армада.

Офіційну Варшаву купили тим, що дали Польщі як компенсацію за Західну Україну, Білорусь і частину Литви колишні німецькі землі — Сілезію, Померанію, Східну Пруссію.

- Поляки й українці співіснували досить мирно. Як виник етнічний конфлікт?

Українці пам'ятали, що в часи міжвоєнної Польщі не все було дозволено. Наприклад, освіта. 1938-го поляки знищили майже 150 дерев'яних церков на Холмщині й Підляшші під приводом того, що парафії малі. А потім приходять німці й дають українцям трохи влади. Поляки відчували себе ущемленими. Хоча один з учасників переговорів українського й польського підпілля Мар'ян Големб'євський казав, що багато українців у польському війську захищали Річ Посполиту 1939-го від Гітлера й Сталіна.

За роки війни набралися одне на одного злості. УПА використовували як базу українські села, а Армія Крайова (підпільна військова організація польських націоналістів, воювали проти Третього Рейху, СРСР і українських партизан. — ГПУ) — польські. У кожному з формувань були люди з політичної пропаганди. Поляків, українців настроювали одні проти одних.

- Що вас здивувало під час роботи над книжкою?

Людські долі. Наприклад, приїхала в Запорізьку область родина, взяли 15-річного племінника із собою. Коли втікали назад до Польщі, його просто лишили самого. Мусив виживати.

Були мало обізнані з гео­графією України. Записувалися так: "Ага, Запорізька область — знаємо, що там жили запорізькі козаки". Приїжджають, а там болгари, колишні німецькі колонії, сам обласний центр російськомовний.

Обурювалися, що їх називали поляками. Казали: "Нас вигнали за те, що ми українці — вчили своїх дітей Шевченка".

Знаходив описи цікавих моментів. Наприклад, на Дніпропетровщині в П'ятихатському районі один із закерзонців напився і співав "Ще не вмерла Україна". Ніхто його не здав.

- Ця тема в Польщі знана, а в нас ще не досліджена. Чому?

— У сусідів добре відома акція "Вісла", тому що на ній постійно наголошує Об'єднання українців Польщі. А тема депортації на Південь малознана. Поляки нарікають, що "нас вигнали із Кресів" (польська назва східних територій Речі Посполитої — сьогоднішня Україна, Білорусь, Литва. — ГПУ), 700 тисяч переселили". Але про те, що депортували півмільйона українців, звільняючи для них місце, ніхто не говорить.

Єдине, на чому більш-менш спеціалізуються поляки — розказувати, що лемки окремий слов'янський народ. У Кракові вивчають лемківську філологію, дають гроші на відновлення церков. Аби тільки слово "Україна" менше звучало, особливо на Холмщині, у Перемишлі (найбільше місто української етнічної території Надсяння, зараз у складі Підкарпатського воєводства. — ГПУ).

- Чому ця тема має більше досліджуватися?

У сучасній Україні живе 2,5 мільйона нащадків переселенців із Закерзоння. Коли їхні долі злити докупи, виявиться величезна історія. І чому ми маємо відмовлятися від тисячі років існування українців на теренах теперішнього Сходу Польщі. Наші князі засновували міста — Ярослав, Холм, Сянок, а зараз ми скажемо — ні, це польські міста? Так не має бути. Якщо так підходитимемо до свого минулого, то поляки й дивитимуться на нас, як на менших братів, які не здатні відстояти свою точку зору.

- Яка основна ідея книжки?

Зрозуміти, що в дуже різних регіонів України спільна доля. А також — щоб ми не цуралися свого там, де сучасний кордон не охопив українські етнічні землі. Наприклад, не депортували українців із Берестейщини в Білорусі чи Мармарошу в Румунії, маємо трошки більше цікавитися ними. Бо зараз лише українці Польщі кричать про те, що втратили етнічну батьківщину.

Вгору