Відбулась прем’єра фільму, знятого на Херсонщині

Відбулась прем’єра фільму, знятого на Херсонщині

Водій Лукас відправляється на південь разом із українською місією ОБСЄ. Посеред херсонських степів машина глухне. Лукас ще не знає, що саме тут йому доведеться закінчити свою подорож і знайти своє нове місце під сонцем.

У цих пошуках його супроводжуватимуть дуже дивні персонажі, двійники і навіть справжні привиди. Попри фантасмагоричний і трохи абсурдний світ з міражами і паралельною реальністю, розміщений режисером у простір Бериславського району, сумнівів у правдивості образів і зображеної на екрані дійсності не виникає.

Адже десь саме тут на дні Каховського водосховища були поховані десятки сіл. І досі старожили розповідають історії про хор-міраж з затопленого Милового. Тут можна й досі зустрітися з дивовижними людьми, з добром і злом. Усе, як у житті.

Всесвітня прем'єра «Вулкану», знятого в копродукції України, Німеччини і Монако, відбулася у Карлових Варах, на одному з найвідоміших кінофестивалів класу «А». Після цього була тріумфальна участь стрічки у конкурсі Міжнародного кінофестивалю «Золотий абрикос» в Єревані, де вона завоювала гран-прі. І це тільки початок, адже фільм уже запрошено на інші відомі кінофоруми.

Під час Одеського кінофестивалю ми зустрілися з продюсеркою «Вулкану» Оленою Єршовою (на фото) і розпитали її про роботу над фільмом, про досвід її роботи як в Україні, так і за кордоном, а також про її погляд на основні проблеми сучасного українського кінематографу.

— Олено, як ти відчула, що «Вулкан» — це та історія і той фільм, за який варто братися?

Поштовхом була не історія, а зустріч з Романом. Зустрілись ми з ним тут, в Одесі, п'ять років тому на дні народження [відомої німецької продюсерки] Симони Бауманн. Познайомила нас Симона, яка сказала, що Роман хороший і цікавий режисер. Після цього ми проговорили з ним весь вечір.

З ним було дуже цікаво. Рома весь час розповідав якісь історії, що були дуже кінематографічні. Причому, це не була історія саме «Вулкану». Тільки потім я зрозуміла, що він і його команда шукають українського продюсера. З того все й почалося.

Пізніше я прочитала сценарій «Вулкану». Він був іншим. У ньому головний герой, Лукас, був німцем. На тому етапі проекті мав німецького копродюсера, який і став прототипом Лукаса. Коли ж ми почали працювати над сценарієм, то зрозуміли, що все таки німець не буде настільки органічним у цій історії.

Так Лукас став українцем, «офісним планктоном». Спочатку він був перекладачем місії ОБСЄ, а потім ми зробили його ще й водієм. Зрештою, відпав і німецький копродюсер. Замість нього з'явилася Таня Георгієва, яка працювала на попередньому фільмі Романа Бондарчука «Українські шерифи». Їй подобається, що робить Рома, і у нас під час роботи були дуже гарні стосунки.

— Зміни до сценарію під час роботи вносилися вами спільно чи це була більше зона відповідальності Романа як режисера фільму?

Звісно, в сценарії більше роботи Роми, Даші Аверченко і Алли Миколаївни Тютюнник, який вони писали втрьох. Зміни, безумовно, були. Приміром, після Революції гідності ми зрозуміли, що треба внести корективи, адже сам сценарій задумувався ще до подій 2014 року.

Потім ми від прив'язки до Майдану відмовились. Настав 2015-й, потім 2016 рік і ситуація змінилася. Нині в «Вулкані» представлена більш загальнолюдська історія. Майдан в ній присутній, але пунктирно.

Так само як і війна: ми бачимо її присутність, бачимо хлопців з автоматами, блокпост, військові машини, ОБСЄ. Ми планували спочатку додати сюжетну лінію з участю одного з головних героїв на Майдані, з тітушками, які приїжджали на місцевий вокзал. Але вона якось сама собою відпала.

— Олено, ти працювала в Туреччині, Грузії, продюсувала нещодавній фільм литовського кінорежисера Шарунаса Бартаса, співпрацювала з Сергієм Лозницею на його знаменитому фільмі «Щастя моє». Наскільки особливим для тебе був досвід роботи на півдні України? Чи були тут якісь відмінності від інших країн?

Насправді труднощі усюди однакові. В роботі ж над «Вулканом» дуже допомагало те, що Рома Бондарчук добре знає цю територію і відчуває її, бо вона для нього є рідною. Це дуже важливо, особливо для першого повнометражного ігрового фільму режисера. Рома насправді дуже любить цю землю — попри те, що у фільмі присутні критичні моменти. Він показує їх, бо йому це болить.

Сильно полегшувало роботу й те, що у Даші Аверченко там є родичі та допомога місцевих жителів. Ми не відчували там себе чужаками. Ми мали абсолютно прекрасну знімальну групу, яка жила в чудових умовах. У процесі зйомок узагалі було багато позитиву.

— В Україні зараз знімається багато фільмів. Збільшується частка українського кіно і в вітчизняному кінопрокаті. Які проблеми, на твій погляд, заважають перейти від кількості до якості цих стрічок? Чого не вистачає: ідей, гарних сценаріїв, грошей, можливостей?

Напевно, не вистачає школи. Тому що у нас справді з'явилось молоде покоління режисерів. Але хотілося б, аби вони мали відповідні знання.

Що ж стосується ідей, то вони нібито є. Але все рівно якоїсь потужної хвилі поки немає. Тут повинно бути системним і фінансування кіновиробництва. Всі повинні розуміти, як вона працює. Ця система має бути транспарентною з загальними для всіх правилами гри. Що ж ми бачимо сьогодні?

В Україні було підготовлено багато проектів, що розраховували на певні гроші, а тепер чималу частину фінансування направили на якусь дивну річ під назвою «Патріотичне кіно». У системі кіновиробництва не вистачає стабільності, що вже почала була давати результат у вигляді великої кількості нових фільмів. А коли є кількість, неодмінно з'явиться і якість.

— А чи прописані терміни, яким має бути це «патріотичне кіно»?

Їх прописали, коли залишалося 3 чи 4 дні до дедлайну подачі заявок на фінансування. І я б не сказала, що там усе було чітко прописано. Терміни доволі розмиті. Не знаю, добре це чи погано. Я не проти патріотичного кіно як такого, просто вважаю, що режисери повинні знімати за покликом серця.

— Для мене «Вулкан» — це патріотичне кіно. Але чи мав би він шанси потрапити під цю категорію?

Сумніваюсь. Коли ти критикуєш — це погано чи добре? Якщо ти викриваєш якісь недоліки чи можна це вважати проявом антипатріотизму? Чи навпаки?

Для мене очевидно, що «Левіафан» Андрєя Звягінцєва — патріотичне кіно. Воно розкриває такі виразки сучасного російського устрою, що для декого це перетворює фільм на геть неприйнятний. Я б не хотіла, щоб ми в Україні почали знімати фальшиві патріотичні стрічки.

З іншого ж боку не хочеться, щоб ми раптом не почали сприймати критику як прояв непатріотизму. «Вулкан» у цій ситуації зовсім інший, бо він має світлий фінал. Він знятий з любов'ю, великою повагою до людей і з надією, що у них все обов'язково нормалізується.

До речі, відомий фільм «Кіборги» зняли без усілякої програми підтримки патріотичного кіно. Просто його автори зрозуміли, що ця тема зараз є гарячою, що вона зачіпає режисера, глядача.

В результаті ми отримали гарну стрічку. Я за це реально дуже пораділа. Якщо людину це хвилює, вона зробить чесний фільм, з душею. А якщо стоїть завдання просто отримати фінансування — можна називати кіно скільки завгодно «патріотичним», але воно буде мертвим. І навряд чи збере велику кількість глядачів.

— Проте поява окремої квоти саме для патріотичного кіно звужує фінансові можливості інших фільмів?

Звичайно! Замість того, щоб дати 1 мільярд гривень Держкіно, половину цих коштів передали на підтримку патріотичних фільмів. Більше того: ця нова система ще й була зроблена нашвидкуруч! Бо в Міністерстві культури не було вчасно створено системи звітності, повноцінного механізму, як це діятиме.

В Ізраїлі, приміром, існує два кінофонди, що фінансують ігрове кіно. І можна подаватися до будь-якого з них. А як це робиться у нас, я не вважаю вірним. Так, у нас війна, тяжка ситуація в країні. Проте «патріотичне кіно» — це схоже на рудимент радянської культури. Інша справа надихати режисерів на національні теми. Це не може виникнути просто так.

— Ти маєш досвід роботи з бюджетним фінансуванням на виробництво фільмів в інших країнах. Як там це працює?

Менше пресингу, ніж в Україні. В Туреччині є часові обмеження, але ці терміни цілком реально перенести. Аудит не вимагають, і з точки зору фінансової звітності все значно легше. Немає й сильної зарегульованості. В Грузії система фінансування побудована, щоб допомагати продюсерам.

В Україні ж вона створена для постійного контролю. Вона постійно підозрює продюсера, що він може щось направити не туди. Головне — дати на виході гарний результат. Якщо ж ти зробиш поганий фільм, то наступного разу просто нічого не отримаєш. У Німеччині існують доволі жорсткі регіональні умови, але там грошей значно більше і вся система є значно прозорішою.

— Чи плануєш ти продовжити роботу з Романом Бондарчуком?

Подивимося, як далі все буде. У нас уже є один проект, який ми подавали на конкурс. За якимись дуже дивними критеріями його не прийняли. Нам заявили, що у Роми не було повнометражного фільму, хоча на той час вже вийшли на екрани його «Українські шерифи».

— А над якими іншими проектами ти зараз працюєш?

Вже майже готовий фільм Левана Когуашвілі «Брайтон 4» про грузинських емігрантів у Нью-Йорку. Це копродукція Грузії, Болгарії, США і Монако. Сподіваюсь, наступного року його можна буде побачити на Одеському кінофестивалі, який любить фільми Левана.

— До речі, чи існують в Грузії мовні обмеження при зйомках фільмів?

Не знаю, бо ніколи з цим не зіштовхувалася. Але якщо говорити про російську мову, то нею знімати кіно ніхто і не хоче.

— Напевно, ще зарано говорити про прокатну долю фільму «Вулкан», адже у нього попереду участь у інших кінофестивалях. Але чи побачать його принаймні жителі Херсонської області?

Звичайно! У нас поки не вирішене питання з українським прокатом. Наскільки я знаю з досвіду кінофестивалю «DocuDays», Херсонщина — непроста територія. Але нам дуже хотілося б показати «Вулкан» саме там.

ДОВІДКА «НОВОГО ДНЯ»: Олена Єршова закінчила Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Працювала на ТБ, виконавчою директоркою Київського кінофестивалю «Молодість», директоркою з розвитку Міжнародного кіноринку «Євразія» в Анталії, заснувала власну компанію «Татофільм». Продюсувала 10 повнометражних фільмів.

Як говорить Олена, любов до кіно у неї — від батька, відомого українського і російського актора та режисера. Серед найвідоміших фільмів Костянтина Єршова — «Вій», «Грачі», а також «За двома зайцями», де він зіграв одну з ролей.

Розмову вів Олег БАТУРІН
Новий день

Фото автора