У вівторок, 5 вересня 2017 року, депутати ВРУ прийняли новий закон «Про освіту», який перед тим готували понад два роки.
«Радіти» чи «плакати» пересічним українцям?
Відповіді на ці питання може дати тільки час, після того як на власній «шкурі» батьки та їх діти перевірять все те, що «теоретики» від освіти намудрували за ці роки.
Перша реакція фахівців: подив, смуток, жаль, розпач, а у когось просто «плач» по якісній колись освіті.
Детальна оцінка ще попереду, а поки думки тих, хто «напрацьовував» і активно проштовхував прийняття цього «фундаментального» документу.
До речі, проголосували за прийняття Закону не так вже й багато – всього-то 255 нардепів.
Отже, загальні постулати новинки. В Україні створюються рівні умови доступу до освіти. «Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання освіти... Право на освіту гарантується незалежно від віку, статі, раси, стану здоров'я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних або інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин і ознак».
І тут вже перша нестиковка: як можна говорити про якісну освіту «рівну для всіх», якщо право на освіту гарантується незалежно від мови спілкування, у житті? Чим далі тим більше насаджується викладання виключно однією мовою? А тих, хто з таким положенням (до речі Конституційним) незгоден, тих записують у «вороги народу»?
Закон передбачає, що право особи на освіту може реалізовуватися шляхом її отримання на різних рівнях освіти, в різних формах і різних видах, у тому числі шляхом отримання дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), вищої освіти та освіти дорослих.
Закон визначає державну політику в сфері освіти, згідно з якою «освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави».
Тут у фахівців виникло питання щодо того, як слід розуміти термін «державний пріоритет»? Чи не означає це, що далі приватні школи та інші заклади навчання можуть попрощатися із Ліцензіями? Адже, при необхідності, це поняття можна трактувати саме як заборону приватної діяльності у сфері освіти?
Законом встановлено, що мовою освітнього процесу в навчальних закладах є державна мова. А як же бути із Конституцією, яка є Вищим законом і все що входить у протиріччя з нею не може бути законним?
Так, стаття 10 Конституції визначає, що «Державною мовою в Україні є українська мова». Але, частина третя цієї ж статті говорить: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».
А як бути із частиною четвертою ст. 53: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».
Де ж вільне право російської, або будь-якої іншої меншини навчатися рідною мовою? Тим більше, що не менше третини населення України у житті спілкується саме російською мовою?
Якщо ми відкриваємо класи і навіть школи де викладають на кримськотатарській мові, то чому закриваємо класи де викладають російською? Де ж паритет? Де ж рівність всіх – перед всіма?
Що стосується нового Закону, то він так само визначає: види освіти, форми отримання освіти, структуру освіти, організаційно-правовий статус закладів освіти, встановлює автономію установи освіти, управління навчальним закладом, права та обов'язки засновника установи освіти.
Закон, на думку його авторів, також удосконалює систему управління освітою, визначає вимоги до формування змісту освіти, регулює питання економічної діяльності закладів освіти.
Як передають ЗМІ Закон прийнято з урахуванням пропозицій парламентського Комітету з питань науки і освіти.
Нагадаю, що до законопроекту надійшло понад півтори тисячі правок. Як стверджують у Комітеті там врахували понад тисячу, або 70% того, що було запропоновано.
Отже, це говорить про те, що або проект був зовсім недосконалий і невідомо чим займалися ті, хто його 2 роки «напрацьовував», або приймали все, що завгодно аби тільки проштовхнути головне, і якщо це так, то там як у тій байці Крилова про Слона який намалював чудовий пейзаж, але послухав «друзів» і на їх смак домалював те, що кожному з них хотілося. Після цього картину можна було тільки викинути у смітник...
Ось що зазначили у Комітеті: «Комітет з питань науки і освіти зробив все для того, щоб почути всіх експертів і створити умови для абсолютно прозорого, чесного, конкурентного обговорення.
Найбільше запитань виникало по 12-річному навчанню, мови, професійно-технічної освіти, технікумів та питань фінансування.
Завдяки спільній роботі міністра освіти, народних депутатів, експертів ми отримали документ. Цей документ враховує 1 098 поправок, тобто 70% того, що запропонували, ми врахували. Це великий крок у розвитку системи освіти».
Там пишаються таким напрацюванням, а слід було б задуматися куди все це приведе...
Представник Комітету з упевненістю «розвінчав» один з, на його погляд, міфів щодо навчання у школі до 19 років: «Міф про те, що діти будуть закінчувати школу в 19 років, не відповідає дійсності». На чому базується така упевненість? На тому, що діти будуть йти вчитися у школу з 6 років. А хто сказав, що це є обов'язковим, і що саме так і буде?
Хтось почув лікарів, які вже сотні разів у продовж кількох десятиліть доводять: діти у шестирічному віці не готові до повноцінного процесу навчання. Що у цьому віці вони потребують спеціальних умов утримання. Пригадайте досвід радянської школи-садка, коли були відповідні умови: і спальні, і їдальні, і все одно діти не витримували навантаження, і згодом від цього відмовилися.
А як бути із дітьми у сільській місцевості? Це у обласному центрі до школи 5 – 7 хвилин пішки. А сільська малеча, аби тільки дістатися до школи, повинна подолати відстань у 5 – 10 км. Хто буде їх спеціально відвозити назад до місця проживання, якщо вони будуть вчитися у сусідньому селі чи районному центрі?
Один й той самий автобус везе і молодших, і старших. У одних 4 уроки у інших 6 – 7. Де будуть діти 3 – 4 години? Автобус буде відвозити їх персонально? Це вже не міф, це ненаукова фантастика і вигадка. Який вихід для батьків? Турбуючись про здоров'я своєї дитини вони щонайменше на рік відтягнуть «похід» дитини за знаннями, хоча б до 7 річного віку, а той до 8.
Ті діти яким виповниться шість тільки у вересні чи жовтні (тим більше), з повним правом підуть у школу в 7, а то й 8 років. От і будуть вони вчитися до 18 – 20 років (самім час батьками ставати).
У Комітеті ВРУ говорять, що: «Також ми вирішили питання того, що наш учитель повинен через 5 років вийти на базову заробітну плату для найнижчої категорії педагогічних працівників. Це 4 прожиткових мінімумів – 6500. Ми мотивуємо молодих людей йти вчитися на педагогічні спеціальності». За рахунок чого це буде?
Сьогодні все фінансування передано на місцевий рівень. Чим буде платити громада якщо у неї не буде грошей? Платити вона не буде, а отже й далі закриватиме школи і «укрупняти» навчальні заклади, тож ні про яке збереження школи на селі мова не йде.
У Комітеті продовжують говорити «розумні» слова і переконувати, що: даний законопроект дасть можливість через десять років побудувати сучасну школу, в якій буде забезпечена диверсифікація ідеології нової української школи і ідеологія авторських шкіл, «щоб учитель сам мав можливість вибирати». Що саме буде обирати вчитель? А що буде обирати учень? Чи для нього вибору саме й не залишили?
Сільську дитину хочуть залишити без належної освіти? Ні, це не «метафора» і не бердова ідея автора, це думка Міністра освіти і науки Лілії Гриневич яка вважає, що дітей на селі слід перевести на так зване «дистанційне навчання», яке слід застосувати як один із компонентів освітнього процесу, а не замінювати класичне навчання: «Я поділяю ідею дистанційного компоненту освіти. Ми не можемо всіх дітей скинути на дистанційну освіту, адже перебування в колективі, соціалізація мають значення».
Міністр зазначила, що дистанційне навчання як частина освіти в сільських територіях може стати якісним доповненням для доступу дітей до кращих вчителів, а для цього потрібно покрити зазначені території якісним Інтернетом.
Перекладемо це на «людську» мову.
Про що йде мова? Фактично озвучено ідею, яка вітала у повітрі, і яку «обережно» намагалися озвучити ще кілька років тому – Інтернет-навчання. Т.т. дитина сидить вдома, перед комп'ютером (якщо він у неї є), на екрані монітора у мережі «Скайп», або будь-якій іншій яка дозволяє варіант широкої телеконференції, перед нею зображення вчителя, який сидить вдома і готує на кухні борщ і між іншим доводить теорему Піфагора чи розповідає про турецькі війни позаминулого століття. Всі задоволені – всім зручно?
Таким чином один вчитель може вести «урок» для сотень, а то й тисяч учнів одночасно. При цьому отримуючи ту ж саму зарплату, що і за звичайний урок у звичайній школі? І це називають «розумним» словосполученням: «доступ до кращого вчителя».
Для бюджету суттєва економія: не треба тримати 10 – 20 – 30 викладачів-предметників, на весь район, а то й місто (а чому б не область чи державу) достатньо одного. Дітей не треба возити у школи – знову економія.
До такого не додумалися навіть у ЄС, де, як заявив Порошенко: «Нинішні першокласники точно будуть жити в Україні, яка буде членом ЄС».
Крім того пані Гриневич зазначила, що міністерство для кращого доступу учнів з сільських територій до навчання розвиває мережу опорних шкіл. Що це?
Це, коли одна школа на 3 – 4 сусідніх села замість тих, які закрили у кожному окремому. Хто від цього виграв? Чи насправді підвищилася якість освіти? Цьогорічні тести у форматі ЗНО показали, що – 33% випускників загальноосвітніх шкіл області не мають будь-яких знань.
57,35% учасників ЗНО по всіх предметах, показали рівень знань нижче «прохідного» мінімуму (124 бали). Кому дякувати за такі результати? (Більш детально тут)
Але, не все так «райдужно» і «світло», як це намагаються подати у ВРУ та Уряді. Ще у перед день того як проект голосували у ВРУ її спікер Парубій заявив, що «перехідний період по освітній реформі буде продовжений».
Чому у Парламенті домовилися продовжити поетапне впровадження освітньої реформи? А тільки тому, що це пов'язано з фінансуванням, точніше його відсутністю (про що звичайно ж у голос не говорять).
«Протягом останніх двох тижнів в ході переговорів узгодили, що у освітній реформі продовжать перехідний період, і це погоджено з Міністерством фінансів. Тобто більш тривалий період поетапного введення освітньої реформи, що фактично дає можливість забезпечити фінансування і проведення цієї реформи», - сказав Парубій.
«Людською» мовою це так само означає одне: грошей немає. Поправку з голосу внесли у залі ВРУ і її підтримали. Отже, навіть тим «реформаторам», які так голосно кричали – «у нас все вийшло» довелося зголоситися, що не все так, як намальовано. Чому ще подовжили? Попереду вибори – буде про що «звітувати».
І при цьому є всі підстави не відповідати за те, що не працює, адже «ми ще у дорозі»... А під час «переходу» «ніхто годувати не обіцяв»... Хто виживе, той житиме, а хто ні... це вже питання до нового складу ВРУ і тих, хто буде обраний після цих «рехворматорів».
Сергій ОСОЛОДКІН
